Список нестач…

Уже протягом майже 2-х років я постійно проживаю на відстані 7 з половиною тисяч кілометрів від України, на березі озера Онтаріо. Саме тому ще на початку весни цього року до мене звернулися з проханням написати, чого ж мені, етнічному угорцеві, бракує в Канаді, за чим сумую з України; чого в Канаді немає такого, що я мав в Україні.

Все та нічого – дав я відповідь сам собі відразу ж. І ця моя реакція вже показує, що на таке, на перший погляд, просте питання, відповідь дається мені не дуже легко. Не допомогло мені навіть і те, що в соціальних мережах я провів опитування своїх знайомих (тобто – спитав і їх, що їм бракує, або бракувало б з України). Насправді, вони теж нічого такого не згадали, що могло б мені допомогти відповісти на це просте запитання.

Саме тому, хоча і не відмовився, але однозначно і не погодився на згадану пропозицію написати про “список нестач з України”, але на деякий час облишив це заняття, так би мовити “підвісив у повітрі”. 

Щоб все ж таки зібратися з думками мене мотивували 2 речі: з одного боку – цього літа я відвідав свою Батьківщину, а з іншого… мені нагадали про запит, озвучений на початку весни, та про мою неоднозначну відповідь.

Ну що ж? Давайте розпочнемо. Насамперед, хочеться заявити, що це – абсолютно суб’єктивна стаття, зміст якої не обов’язково відповідає досвідам інших моїх співвітчизників, які залишились проживати далеко від нашої Батьківщини. Але вона, стаття, – щира.

Отож, питання – “Чого мені бракує з України?” Я б відразу змінив саме питання, адже хоча я відвідав чимало куточків країни – Київ, Харків, Львів, Одеса, Івано-Франкіськ, Вінниця, Чернівці, і так далі, – але все ж таки я не можу сказати, що я знаю повсякденне життя та світогляд різних народів, що проживають за перевалом (за Карпатами – ред.). Тому, краще нехай звучить питання так: “чого мені бракує з України, а саме із Закарпаття?”.

Спробую відповісти на запитання, розібравши спочатку те, чого не бракує.

Чи бракує мені різноманітність народів, що проживають на Закарпатті? – міг би хтось задати питання. Мені не потрібно довго думати, щоб сказати – “так”, але не настільки, як могли б припустити, тому що тут, де я зараз проживаю, ця різноманітність багатократна. 

Достатньо сказати, що я відвідую мовну школу (до речі – вона безкоштовна, витрати покриває держава, навіть і квитки на автобус вона забезпечує всім, хто це потребує), і дозвольте перерахувати, хто саме є моїми однокласниками. Отож, – мексиканці, домініканці, китайці, в’єтнамці, а також один афганець, албанець із Греції та росіянин з Одеси. 

Викладачі, що викладають або викладали англійську: моєю першою вчителькою була жінка з Індії, другий викладач – чоловік сербського походження, а в даний момент таємниці англійської мови відкриває мені дуже мила жіночка з Польщі. Там де проживаю, мої сусіди – поляки, серби, португальці, італійці та корейці.

Читай також:

Думати українською, говорити угорською, писати російською

З цього переліку випливає, що в мене немає особливих проблем з мовним розмаїттям. В сім’ї ми користуємось угорською. Зі своєю старшою внучкою, яка відвідує школу з французькою мовою викладання, я практикую свою французьку. (Одна з моїх вищих освіт була здобута на кафедрі французької мови Ужгородського державного університету). Зі своїм зятем, який народився у Москві, спілкуюсь на його рідній мові. Мій тутешній найкращий друг – також росіянин, з Сибіру, з м. Омськ. 

(І знову лише у дужках – найкраща подруга моєї старшої доньки походить з фіно-хорватської змішаної сім’ї, найкращий друг мого сина – стрийський поляк, а найкраща подруга моєї молодшої доньки – донька сербського подружжя з Воєводина).

А як же українська мова? – може спитати читач. Відповідаю: мій стоматолог – Діана, –  жінка зі Львова, мій перукар – Наташа з Тернополя, мій дільничий лікар – Олег з Івано-Франківська. А в продуктовому магазині в особі одної з продавчинь я зустрів свою колишню сусідку, Марійку з Ужгорода.

Чи сумую я по смакам та запахам? Ну, і так, і ні. 

Тутешній, дуже колоритний світ смаків неабияк відрізняється від домашнього, але відтворення останнього також не є неможливим. Варто знати, що навколо нас є чимало магазинів, в яких продаються виключно товари з Угорщини або, наприклад, з України. І ще – є мережа магазинів “Старскі”, що спеціалізується на товарах з Центральної Європи – Польщі, України, Угорщини, Румунії і т.п. (В останньому кожний продавець має бейджик, де крім імені вказано і те, на якій мові, окрім англійської, він або вона ще спілкується. Таким чином жодна нація Центральної Європи не зазнає дискримінацію: мені також було б не важко – при необхідності – знайти працівнка, що розмовляє угорською або українською мовами).

Підсумок: якщо, наприклад, я захочу салямі “Пік”, або дебреценські сосиски, сегедський червоний перец, макарони “Дьермеї”, то відразу прямую в угорський магазин. Але, якщо захочу смачну солонину, пельмені, квашену капусту, лікарську ковбасу, “Садочок”, – тоді йду в український магазин. 

(Само собою, в першому більшість продавців та покупців – угорці, а в другому – і ті, і ті в більшості українці). 

В останній, до речі, я періодично заходжу, тому що там купляю собі мінеральну воду відразу на два тижні. Тому що – хоча є і місцева і італійська, французька, румунська та інші мінеральні води – я вживаю лише Поляну Квасову або Лужанську. (На жаль, свою улюблену Плосківську знайшов лише двічі). До речі, якраз сьогодні планую йти у магазин, тому що вже виходжу зі своїх запасів мінеральної води.

І все ще залишаючись на смаках. Звичайно, ми вживаємо і “чужу” їжу – суші, піцу, китайську, чевапчичі та інші, – але вдома у нас угорська, точніше – закарпатська кухня, у що входить не лише чіркепопрікаш і борщ. Є конкретні дні, коли готуємо в бограчі (я притащив його з собою з Європи, тому що я тут не знайшов відповідний, але станок вже купив тут), щоб інколи пригостити свою сім’ю, своїх друзів і угорським гуляшем. Лише для цікавості – коли я пишу ці рядки, в моїй кухні готується смачний бульйон (зі свинини та індички) та голубці…

Краса Карпат? Ну, по ній я, скоріш за все, сумую. Хоча мушу сказати, що Онтаріо – теж багата на дуже гарні місця територія. Достатньо лише сказати, що за 6 хвилин їзди від нас розташоване відоме з книг про індіанців озеро Онтаріо, що з берега здається морем. За 10-12 хвилин ходьби розташований маленький ліс, де можна приємно прогулятись, до речі – навіть і в ночі, бо він освітлений. За 100-200 км на північ на людей чекають реальні праліси, де людина може знайти не лише свіже повітря або гриби, але навіть і пречисті маленькі озера. 

І що я залишив на кінець? Всього за 110 км від нас розташований відомий водоспад Ніагара, якого я мав щастя бачити як навесні, так і восени та влітку. І, звичайно, взимку. Майже в цю пору він найгарніший.

Але немає тут того, що вдома на Закарпатті анульовує всю красу, – тут немає сміття. Люди тут знають, як побувати на природі, відпочивати, гуляти так, щоб – з невеликим перебільшенням – навіть і шматок паперу не залишати за собою. 

І коли я це бачу, відразу згадую гори сміття у лісах, на берегах озер та потічок вдома, а також ті кілька сотень тон відходів, що несуть своєю течією закарпатські річки під час паводків….

І я дійшов до тої частини, коли час згадати про ті речі з України, в т.ч. і з Закарпаття, за якими дуже-предуже не сумую.

Хочеться розпочати з інфраструктури, що не підлягає жодній критиці. У цьому контексті є дуже багато речей, про які можу написати, починаючи від неробочих ліфтів до перебоїв у водопостачанні. Але, в першу чергу, хочеться підкреслити те, що “канадськими” очима чітко помітно на прикладі окремих будівель, тротуарів або частин доріг різницю між державною та приватною власністю в Україні. Будівлі першої у занедбаному, зруйнованому стані, парки також занедбані, дороги – попри Велике Будівництво – по всій області у такому стані, що по них майже неможливо їздити. А приватні будинки, заклади, двори – навпаки (не враховуючи окремі дуже розкрашені дизайни) є майже бездоганні. Тому і не випадковість, що в Україні люди зіштовхуються з фактом, що до багатьох курортів європейського рівня можна потрапити лише через дороги, на яких ламаються осі машин.  

Поруч з інфраструктурою, а радше, з її відсутністю, йде і запущеність. Достатньо тут згадати ужгордський “П’яний ринок”, що відвідують сотні, а то і тисячі людей щодня. Але в його туалет рекомендується взагалі не заходити, а якщо не має іншого виходу – то в протигазі та гумових чоботах. Навіть і описати неможливо той сморід та бруд, вже не говорячи про відсутність води та кришок на унітазах. І за ці антисанітарні обставини приходиться ще і платити. Правда, за кілька гривень тим, хто сюди приходить, адміністраторка туалету щиро відірве і дасть порцію туалетного паперу. Зауважу, що за два роки ситуація в обласному центрі зовсім не змінилася, максимум погіршилася. 

Вдома у мене був легкий інсульт, мав і гіпертонію, а також високий рівень цукру. Тому не дивно, що я дуже ретельно вивчив різницю між системою охорони здоров’я двох країн. Якщо я скажу, що вона величезна, то майже нічого не скажу. І я маю на увазі не лише технічне оснащення, а й те, як вся система охорони здоров’я ставиться до пацієнта.

Пам’ятаю, коли мій колега доставив мене з інсультом в Ужгородську районну (раніше Залізничну) лікарню, мені довелось чекати майже годину допоки прийшов черговий лікар, хоча в таких випадках кожна хвилина важлива. Але найбільш шокуюче чекало на мене пізніше, в обласній лікарні, куди мене було направлено на термінове МРТ. Лікарка, після того як я їй передав своє направлення, спитала мене, чи знаю я, що це платне обстеження, і чи є у мене достатньо грошей, тому що воно коштує 1200 грн.? Я лише сидів там зі своєю потерпнутою одною стороною, окривленим ротом, “швидкими, наче равлики” думками, і взагалі не знав як реагувати. (Вже пізніше у мене виникло питання – “А що б було, якби у мене не було при собі такої суми? Викинули б мене у стані напівтрупа на вулицю?”)

Мене неабияк шокувало і те, що після того, як мене було направлено до районної лікарні, на призначеному мені ліжку при мені змінили білизну на чисту (?). Я побачив матрац, на якому були сліди всіх можливих людських рідин та виділень. Я там не ночував жодну ніч, радше щоденно добирався, щоб отримати необхідні крапельниці та ін’єкції. (Лише в дужках – на моєму відділенні у санітарному приміщенні замок на дверях був несправний, з крану не текла тепла вода, на унітазі не було сидіння. І, звичайно марно було шукати мило, рушник або туалетний папір – їх теж не було).

І ще один приклад. Я потрапив на облік через свій високий тиск та високий рівень цукру.

“Дивіться”, – каже мій дільничний лікар, в Ужгороді є аптека, де на спеціальний рецепт, що я вам тепер випишу, ліки видають безкоштовно. Але вони не завжди є в наявності. Тому ви матимете їм телефонувати щодня”.

У перші дні я набирав той номер двічі-тричі в день, але відповідь завжди була негативна. Я не мав іншого виходу – купляв таблетки за свої гроші. Це коштувало мені 1400-1500 грн. в місяць. Це тоді була місячна пенсія більшості пенсіонерів.

Коли я переїхав у Канаду, трішки потрібно було походити, але скоро отримав свій т.з. “Health Card”, що означає зелене світло у складний світ медицини. Зі своєю карткою у кишені першим ділом я обрав сімейного лікаря, точніше – я приєднався до лікаря, який вже був лікарем нашої сім’ї. Хоча я взяв з собою різні анамнези, мій сімейний лікар приписав мені обстеження з ніг до голови – кілька аналізів крові, рентгени, три МРТ і т.п. І все це під наглядом лікарів-спеціалістів. І – цілком безкоштовно, і чітко у наперед призначений час. Після того, як вони отримали повну картину про мій стан здоров’я, мене і тут взяли на облік та приписали необхідні ліки. Їх я отримую цілком безкоштовно (коли я попробував порахувати їхню вартість, вийшло, що платив б 600-650 канадських доларів, якби це було платно). Навіть і за апарат для вимірювання рівня цукру мені не довелося платити жодної копійки. Фармацевт по телефону повідомляє мене, що можу йти отримати наступну дозу, а помічники лікарів також щоразу перед актуальним обстеженням повідомляють мене по телефону.

Сутність в тому, що я регулярно приймаю приписані ліки, мій тиск вже близький до ідеального (130-140/80-85), рівень цукру в крові зменшився з 16-17%, що було два роки назад на приблизно 6%. Нагадую лише дуже тихо – вдома, в Україні, я вірно платив соціальне страхування протягом 42-х років, а в Канаді – я не заплатив у тутешню медицину жодного центу.

І ще, якщо вже приходиться продовжити список того, чого мені “не бракує”, то мушу сказати, що я дуже добре обходжусь без умов, що панують в Україні.

Я довго думав над тим, що саме є тією найважливішою річчю, яка може так з’єднати та тримати в єдності цю величезну, і в кожній галузі настільки складну країну, мається на увазі – Канаду. Я дійшов до висновку, що цей “хребет”, – це ніщо інше, як дотримання законів. Законів, що стосуються всіх, і за не дотримання яких притягуються до відповідальності всі. 

Все це в Україні майже повністю відсутнє, і саме це – мається на увазі повне ігнорування законів – є саме тим, за чим я взагалі не сумую. Хотів би проілюструвати сказане не найбільшим прокляттям України – корупцією, чи безбожним грабуванням суспільної власності, а двома іншими, актуальними прикладами.

Один з прикладів пов’язаний із початком пандемії, коли був найсуворіший карантин. У Канаді цілий ряд високоповажних чиновників – між ними і міністри – були змушені піти у відставку, тому що попри заборони, поїхали у листопаді та в грудні у південні країни на відпочинок. В цей же час керівник України робив селфі у Буковелі зі своїми шанувальниками без жодного засобу індивідуального захисту, а попередній керівник держави Україна – відпочивав від турбот актуальної виборчої кампанії зі своєю сім’єю взагалі десь на Мальдівах. І все це – без жодних наслідків або громадського обурення.

Інший приклад. Перед тим, як поїхати додому, ми поцікавились, чи є обов’язковим носіння маски в Україні? Казали – так, у кожному закритому приміщенні. Я зі своєю донькою та внучкою – саме так, як ми це робимо в Канаді, – вдягали маску всюди, де ходили: в магазині, в аптеці, в державних закладах, у фінансових установах і т.п. Але нам довелося скоро усвідомити, що крім нас майже ніхто її не носить. Якщо і була маска на окремих працівниках, вони їх носили як якийсь фальшивий підбородок.

Коли ми повернулись, нам було достатньо важко звикнути до того, що у Канаді – на відміну від України – строго притягують до відповідальності за неносіння маски у закритому приміщенні. Ця суворість може здаватись дивною, але майже не випадково Канада займає високе місце у світовому рейтингу за кількістю вакцинованих громадян, а Україна – пасе задніх в Європі; Канада займає чи не останнє місце по кількості летальних випадків, а Україна – серед лідерів!

У угорців,як то кажуть, є відразу три правди, тому наведу і третій приклад. Я був радий бачити вдома, в Україні, покращення якості головних доріг. Але було прикро усвідомити, що культура водіння – гірше, ніж можна описати словами. Я щодня сидів за кермом, і щодня зустрічав 3-5-х скажених водіїв. Таких, хто обганяли справа, хто ледь не збив пішоходів на пішохідному переході, хто замість дозволених 50 км на годину, пролетів біля мене із 100-120 км./год. у населеному пункті. Про паски безпеки вже нічого і не кажу: ті, хто ними користуються, – рідкість як біла ворона. Не випадково, що новини з дому, із Закарпаття, майже щодня містять інформацію про ДТП з летальними наслідками.

А яка ситуація в Канаді? Нехай замість ввічливих водіїв, дотриманих правил дорожнього руху, ідеальних доріг та системи дорожніх знаків, говорить цікаве порівняння. Мій син перевірив і дізнався, що в Угорщині, територія якої майже 93 тис. кв.км, а населення – 10 мільйонів осіб, трапляється майже втричі більше ДТП, ніж на території Онтаріо, площа якого 1 мільйонів кв.км., і населення – 13 мільйонів. Можу лише припустити – але рахую, що не без підстав – яким шокуючим був б результат, якби порівняли цю канадську провінцію із Закарпаттям, площа якої всього 13 тис. кв.км., а населення – 1,2 мільйонів осіб… 

Я залишив на кінець списку “за чим не сумую” те, про що я, мабуть, мав би згадати в першу чергу. Те, за чим я з українського сірого повсякденного життя дуже-дуже не сумую – це невпевненість у майбутньому, повна непередбачуваність, що відчувається в останні 5-7 років. 

Я повинен сказати, що для мене, як громадянина України угорської національності, життя стало непередбачуваним, тому що я не міг знати, коли політикум країни почне черговий напад на нашу громаду, коли, як і в якій формі захоче позбавити нас наших набутих прав.

В економічній галузі – але і в політичній – життя стало непередбачуваним майже для кожного громадянина України незалежно від національності, рідної мови, віку, віри, соціального стану. Люди вже і два роки назад не могли планувати наперед, не те що на роки, навіть і на місяці та тижні. Ніколи не знали, що буде завтра, що принесе щоденна військова атмосфера, світ всіляких санкцій та протисанкцій, не знали з якими цінами на комунальні послуги зустрінуть зиму, не знали, на що саме буде достатньою їхній дохід. Коли будуть змушені зробити вибір – чи заплатити за рахунок за газ, чи купити дитині якийсь одяг, і що ще більш трагічно – коли будуть змушені ухвалювати рішення – “що купити?” Хліб чи необхідні ліки?

Атмосфера напружена. Закони, які часто протирічать один одному, не сприяють бізнесу, можна сказати, що навіть і для вищого класу. Вся ця невизначеність пов’язана переважно з глибоким спадом української економіки. Ця хвороба є небезпечнішою за COVID-19: вона вражає спочатку душу, потім тіло і зрештою може поглинути цілі спільноти. За останні два роки ситуація лише погіршилася, і мені здається, що дилема «ліки чи хліб» стала невід’ємною частиною життя багатьох людей…

В той же час, аналітика була б дуже односторонньою, якби я тут поклав крапку. І була б несправедливою. Тому що, насправді багато, за чим сумую із Закарпаття, з моєї малої Батьківщини. В першу чергу, – моє минуле, яке вже можна рахувати у десятиліттях. Хоча кажуть, що своє минуле людина несе за собою всюди. Але це не правда. Минуле складається із спогадів. Це те, що пам’ятають про тебе інші, і те, що ти пам’ятаєш про інших. Але ці згадки дуже рідко з’являються самі по собі. Для того, щоб вони з’явились з найбільш прихованої частини твоєї душі, потрібна якась іскра, детонатор.

Я навчався у багатьох закладах. І робота у мене була така, що на Закарпатті немає такого угорського населеного пункту, де не проживали б кілька моїх хороших знайомих, з якими пов’язує мене якась унікальна, приватна історія. Майже немає там таких сіл, міст, рік, мостів навіть і частин доріг, з якими б не пов’язали мене веселі або ж не настільки веселі випадки, і всі вони – про мене.

Але для того, щоб ти згадав про це, ти мусиш перебувати саме у тих місцях. Ти маєш зустріти саме тих людей, які в твоєму житті грали важливу, або не на стільки важливу роль, і обов’язково мали якесь значення. В Канаді – пропри всі позитивні моменти країни – на це я не маю майже жодних шансів.

***

Я вже кілька десятиліть вірю та сповідаю, що у мене, в принципі, дві Батьківщини.

Одна – це “повітряна”, символічна Батьківщина. Це – моя рідна мова. Про неї я розповім кортким віршем, написаним мною сорок років назад –

(єдина)

у мене єдина Батьківщина

своя рідна мова-мати,

в ній я маю до смерті

прозимувати.

А інша – це Батьківщина, яка має свої географічні кордони. Але це – не Україна, не Угорщина, і навіть і не Канада. Назва цієї Батьківщини – Закарпаття.

Незалежно від того, чи перетинав я кордон свого рідного краю у напрямку домівки в Чопі, чи на Верецькому перевалі, я завжди відчував, що саме зараз я вдома. Це моя справжня, як я пишу у своєму іншому вірші, – крихітна Батьківщина.

Не випадково, коли цього літа я летів в Україну за маршрутом Торонто-Франкфурт-Львів, перше, що я зробив невдовзі після приземлення: по дорозі додому сфотографувався з донькою та внучкою біля вказівника, що вказує на те, що я в’їхав на територію Закарпаття.

Тобто: я прибув на Батьківщину, ми прибули на Батьківщину.

Ez a szöveg magyarul is elérhető: A hiány listája…

Елемир Кевсегі, спеціально для InfoPost.Media

Українська версія колонки є перекладом з угорської

Фото з архіву автора

* Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.