Як я одного разу була татаркою
17 Квітня, 2024
Життя мінливе. Донедавна всі обурювалися нерозумінням нас із Берліну. Це змінилося. І сьогодні, як би не було складно, ми маємо пам’ятати, що поляки й словаки зробили для нас феноменально велику кількість добра і допомоги. Особливо в перші місяці, рік великої війни. Змінюється політична кон’юнктура, змінюються обставини. Кожна держава має свої інтереси. Ми не можемо теж по-дитячому сподіватися, що нас будуть вічно за щось любити.
Частково ми десь недооцінюємо роботу з сусідами. Але в цьому є і більш універсальна причина. Поки що західний світ панує в культурі. Світова музика – це, безумовно, Лондон чи Лос-Анджелес. Світова мода – це Париж чи Мілан. Я думаю, що все-таки, якщо ми говоримо про електронну музику – це Берлін. Якщо ми говоримо про літературу – Франкфурт. Є місця, до яких все одно весь світ тягнеться. І в якомусь сенсі ефективніше спробувати зацікавити собою ці центри, щоб від них дотягнутися далі. Але ця стратегія не завжди працює правильно.
Перші зусилля з промоції нашого англомовного альбому на Заході будуть направлені, власне, на Центральну Європу – Німеччину, Польщу й навколишні країни. Тобто, це свідома стратегія звертати увагу на цьому етапі саме на ці країни. І це зроблено саме тому, щоби ці мости, які є все-таки між українцями і поляками, українцями і німцями, зараз використати і шукати порозуміння.
Правда також у тому, що в нас як у держави немає таких спроможностей, не доходять руки, банально бракує ресурсів.
Є цілі континенти, на які, в переносному сенсі слова, не ступала наша нога за десятки років: Африка, Південна Америка, а це теж в сукупності страшенно важливі країни.
А зараз, коли ми бачимо, як світ розділяється, і як росія, наш ворог, підступно, але ефективно працює з цими країнами, для яких «не все так однозначно», в цей момент архіважливо направляти свої зусилля туди. Але треба визнати, що не все нам під силу, нас не вистачає. Я бачу, як багато робить Україна, щоб усе-таки знайти точки дотику і в Угорщині, і в Польщі.
Не треба забувати, як питання національних меншин та їхніх прав експлуатується росією, яка діє методами варварів XII століття. Тому це надскладне завдання: з одного боку, розмовляти з нашими друзями, партнерами, з нашими візаві, з якими можна сидіти і говорити однією мовою, а з іншого боку – відбиватися мечем від варварів.
Якщо ми створимо людські й справедливі правила існування держави всередині, а також надійно захистимо її кордони від зовнішніх зазіхань, то рано чи пізно в нас все буде. Ми просто приречені на нормальність і європейськість. Тому що інакше не зможемо функціонувати.
Так буде все створено, прописано і зроблено, що якщо ти маєш законний і справедливий запит на щось, то він або буде реалізований, або ця схема не працює, і тоді ми знову скочуємося в нецивілізовану… Я навіть не знаю, як це назвати. Я просто хочу сказати словом російський. Деколи це називають зверхньо азіатським. Не можна так теж говорити, не можна принижувати Азію, яка сьогодні теж в ХХІ сторіччя рухається.
Я не вірю в авторитаризм в чистому вигляді. Є люди, які можуть зі мною сперечатись. Вкоротку, безумовно, можна зробити багато чого. Але це той спосіб, коли ти хочеш антибіотиками собі покращити здоров’я на 30 років вперед. Демократія – це дуже тяжкий і повільний, але надійний і гарантований спосіб розвиватися, досягати. І я тому такий апологет свободи.
Для мене, в принципі, свобода – це найвища цінність у житті. Я нічого вищого собі не уявляю. Я не можу жити без цього.
за матеріалами публічної дискусії
Святослава Вакарчука в Чернівцях
Infopost.media
* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
