Як я одного разу була татаркою

Перший раз мене дискримінували за етнічною ознакою влітку 1986 року. Тому що я … татарка. Насправді – ні. 

Я тоді вступила в університет і шукала собі житло. 

Літо 1986 року було в Києві дивним. Місто стояло порожнє. У квітні вибухнула Чорнобильська АЕС. Тому потрібна квартира досить швидко знайшлася. І я поїхала разом з подругою на зустріч з власницею, жінкою років 50-ти. 

Дві чемні вісімнадцятирічні, вже студентки, ми сиділи на дивані в «моїй» кімнаті, і жінка розпитувала про мене, бо ж мала знати хто житиме в її квартирі. І коли вже все-все було розказано – і про оцінки, і про майбутню спеціальність, і про тата з мамою, – орендонадавачка вже розслаблено запитала:

– Так звідки ви родом, кажете?

– З Татарбунар, це на Одещині, – відповіла їй я, вже підводячись з дивану.

І жінка раптом застигла, потім оглянула мене з голови до ніг і сказала:

А, так ви татарка…

Ні-ні, вона мене не питала, це не було питанням. Констатація факту.

І тут втрутилась моя подружка. Вона округлила очі й випалила: 

– Та ні, вона не татарка, вона – бунарка! – і гучно зареготала.

Я зробила помилку – я теж зареготала. Ну бо це було дуже смішно, правда. Найменше я була схожа на татарку. Навіть менше, аніж на бунарку. 

– Дівчата, я не можу здати квартиру. Я хотіла комусь зі своїх здати. Тому вибачайте і йдіть собі з Богом.

 

Казан-жи-огли

А потім я вийшла заміж. І своє зрозуміле прізвище Карпенко змінила на прізвище чоловіка – Казанжи. Йшов 1990-й рік.

Все почалось з гуртожитку. Де мені треба було реєструватися вже під іншим прізвищем. Паспортистка оформлювала документи і кілька разів перепитала прізвище. Моє нове прізвище було дуже зрозумілим на Одещині й мало зрозумілим у Києві. Тому я почала по складам диктувати: Ка-зан-жи.

Паспортистка, піднявши голову, спитала:

– Перед жи – дефіс?

– Ага, – спробувала пожартувати я, – і ще один дефіс – і огли.

Дивлюсь, а вона так і пише: Казан-жи-огли. І вона образилась, коли я сказала, що пожартувала. 

А мій друг-однокурсник все допитувався: «Яка у твого чоловіка національність? Тільки не кажи, що українець!»

Він так і не повірив, що таки українець. 

Бо ж тяжко бути українцем чи українкою з прізвищем Казанжи. Найпристойніше, що я чула на свою адресу в періоди різних срачів на Фейсбуці, було таке: нема чого тут нам розповідати, пензлюй у свою Гагаузію (Гагауз-Єри – Гагаузька автономія), і там обирай собі башкана (найвища посадова особа в Гагауз-Єри). 

– Тю, – сказала мені моя приятелька, коли я їй розповідала чергову історію про своє нинішнє прізвище, – ти просто не була ромкою з родини таборових ромів, які вирішили вести осідлий спосіб життя. Як би ти не виглядала, в якому б ідеальному стані не була б твоя квартира, яку б освіту і роботу ти не мала, як би не маскувалась, але тобі регулярно казатимуть, і навіть в очі, про «брудну циганку». 

Ця моя приятелька зробила гарну вертикальну кар’єру, комфортно вибудувала  собі життя, народила трьох дітей і заробила купу діагнозів, з якими їй допомагали свого часу справлятися психотерапія й антидепресанти. Бо все своє свідоме життя вона страшенно боялась бути ромкою. Перфекціонізм у всьому, щоб не думали, що вона «така, як цигани».

Індекс етнічної нетерпимості

А якось  наприкінці 80-х мені до рук потрапило дослідження Одеського університету, де була карта з індексом етнічної нетерпимості – так само називалась і брошура-методичка. І там, коли респонденти відповідали на питання, представників яких етнічних меншин вони хочуть найменше бачити членами родин, сусідами, колегами тощо, одностайну першість отримали саме роми. 

До речі, ситуація не змінилась і досі. Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з Центром політичної соціології оприлюднили дослідження 2023 року. Найбільше відмежовує себе опитане населення Одеської області від росіян та ромів. Більшість респондентів бачать ромів як мешканців однієї країни і лише 19 відсотків готові допустити їх у своє найближче коло. 

👉 Читай також:
Угорська молодь почувається найбіднішою та побоюється етнічних меншин – дослідження

Однак 26 відсотків готові допустити росіян до свого найближчого кола спілкування, що на 7 відсотків більше, порівняно з респондентами, які були готові допустити до свого найближчого кола ромів.

Хоча в дослідженні й стверджується, що «тотальної ксенофобії в Одесі все ж немає».

Тотальної, може, і немає. Але ксенофобія – є. Ксенофобія (від грец. ξένος (ксенос), що означає «чужинець», «незнайомець», та φоβος (фобос), що означає «страх») — різке несприйняття особою чи національною лінгвокультурною спільнотою чужої культури, мови, поведінки, манери спілкування тощо. 

Я виросла в моноетнічному середовищі й до років 20-ти лише читала якісь натяки про це в радянській літературі. Не маючи доступу до самвидаву, до дискусій на цю тему, до досліджень. Тому, коли я переїхала жити зі свого села в Татарбунарському районі до Одеси, мене чекало дуже багато сюрпризів на цю тему.  

Наприклад, коли розповідали про якусь ситуацію чи якусь людину, додавали – «ну що ти переживаєш, він же єврей, тому так вас всіх обхитрив». Або – «ну слухай, що ти від нього хочеш, він же молдаванин, а вони, як відомо, тупуваті». Або  – «коли болгарин народився, то єврей заплакав». Або – «та у нього завжди купа грошей, він же кавказець, торгує».  І купа іншої несусвітньої нісенітниці.

Люди, як правило, хочуть простих відповідей на свої питання. Стереотипи якраз допомагають думати шаблонно, не заморочуватися. 

Війна змінила багато що в нашому житті. В тому числі й ставлення до різних етносів, які віками-роками живуть в Україні. 

👉 Читай також:
Як знайти Донку? Колонка Зої Казанжи

Розмовляємо з подругою про ромів – більше тисячі ромів захищають Україну зараз в лавах ЗСУ. Серед них – багатодітні батьки. Ромські родини – великі, там традиційно народжують по 3-4, а то й більше дітей. Коли роми вкрали танк у росіян, всі відчули прямо напад любові до ромів – придумували меми, жарти, навіть пісня є про це. Але ми все ще складно приймаємо інакшість інакших. 

Ми різні. Але пролита кров однаково гаряча і червона

І це важлива тема, вона потрібна не лише для роздумів і рефлексій. Ми вже маємо і матимемо в найближчому майбутньому багато проблем з демографією. Соціологія констатує найнижчу народжуваність (навіть з урахуванням народжених дітей на окупованих територіях та за кордоном) за всі часи спостереження. А це приблизно останніх сто років.

Ми будемо змушені не лише повертати наших співгромадян, а й приймати у свою країну інших – тих, хто приїжджатиме з ненайблагополучніших країн і приїжджатиме, в першу чергу, за роботою. І ці люди можуть виглядати не так, як виглядаємо ми з вами. Вони можуть мати інший розріз очей та інший колір шкіри. Що ми з цим робитимемо? Наскільки ми готові? Який рівень нашої упередженості й навіть агресії ми можемо продемонструвати?

Я не бачила, не зустрічала у відкритих джерелах нічого, що б свідчило про роботу з цією темою і що є окреслені чи виписані виклики, перестороги, плани. А з усім цим ми точно зіткнемося. І це буде тест, який виявить – ми дикуни чи люди, які мислять сучасними категоріями. Чи розуміємо, що відкриті системи часто є рятівним колом для виживання країни.

Ми різні. Українці, євреї, кримчаки, роми, болгари, молдовани, румуни, греки – на території України проживають понад сотня етносів, які є громадянами України. 

У лавах ЗСУ воюють і вмирають за свою країну люди всіх національностей. Пролита кров однаково гаряча і червона. 

Жага незалежної держави – єдина у всіх.

Зоя Казанжи, Одеса
для Infopost.media

* Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

** Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».