12 Січня, 2022

Суб’єктивний погляд на мультикультуралізм у Німеччині

Суб’єктивний погляд на мультикультуралізм у Німеччині

В Україні якось так усталилося, що все, що має приставку “євро”, одразу трактується як класне, передове, краще за вітчизняне. 

І не важливо, чи мова про ремонт, чи про законодавство. 

Часто “європейськість” в публічному дискурсі ототожнюється з лібералізмом. Не хочу вдаватися зараз в дискусію, що це лиш демонструє провалля у політичній освіті населення, бо таким чином “все змішалося, коні, люди…”  Але, дійсно, факт – ми орієнтуємося на Європу. 

Але чи знаємо ми насправді, що відбувається за кордоном? І що значать “європейські цінності”, за які виступають партії на кожних виборах. А точніше як виглядає буденність.

Я хочу зосередитися на питанні так званого мультикультуралізму, полікультурних спільнот – тобто на улюблених темах різних фондів та громадських організацій, які постулюють мету – політична освіта населення та молоді. Спробую просто поділитися досвідом та спостереженнями, як викладач німецької мови для біженців в одному з освітніх центрів Німеччини. 

Антоніна Стряпко

Перше враження – вау! Все як книжка пише. З точки зору законодавства – справді, не придерешся. 

У всіх інстанціях є інструкції великою кількістю іноземних мов, іспит з водіння, наприклад, можна здавати без жодного слова німецькою. 

У школах, де є велике скупчення дітей-іноземців, батьки мають право за заявою просити школу забезпечити окремий фах “рідна мова”, для цього варто лише зібрати підписи 6 сімей, і тоді навіть найекзотичніша мова, теоретично, може бути в якості предмету, щоб діти не забували рідну мову та культуру. 

Щовихідних відбуваються різні фестивалі, на яких представники різних культур спільно чи то куховарять, чи співають пісень, чи ходять у національних костюмах. 

Гуляючи у великих містах, повсюди бачиш справжню суміш мов, розрізів очей та кольорів шкіри. 

При прийомі на роботу кожен працівник підписує додаток до договору, в якому гарантується захист з метою недопущення дискримінації  жодного штибу. 

Далі більше – серед пропозицій підвищення кваліфікації педагогічних працівників – “1000 та 1 спосіб розпізнати неонациста”, “як боротися з правим екстремізмом”, “як впроваджувати толерантність, починаючи з дитячого садочка”. Чим не казка? 

Проте, це лише картинка – для ЗМІ, які не допускають іншої, крім “лівацької”, точки зору в публічний простір та формують порядок денний у друкованих та електронних ЗМІ. 

Це те, що в свою чергу споживають українські організації, іноді самі не розібравшись, а як все виглядає насправді.  

І хоча мета є благородна – створити суспільство, комфортне для всіх незалежно від форми носа/черепа, кольору шкіри та віросповідання, але ця система чим далі, тим менш ефективно функціонує. 

Я би стверджувала, що успішна інтеграція мігрантів, що прибули ще в 60-х роках, заміщена паралельними структурами, які утворюються в суспільстві.

Познайомити Вас з моїми учнями? Одразу хочу зазначити, що мова йтиме не про висококваліфікованих працівників, які потрібні передовій економіці Європи, але являють собою дуже дрібний процент всіх іноземців, які проживають в країні. 

Також не зачіпатиму африканців, які вже в третьому поколінні живуть в Німеччині, бо це окрема не менш складна тема.  

На прикладі своїх учнів з Палестини, Афганістану та Сирії хочу продемонструвати, як відбувається “інтеграція”. 

 

Читай також:

Як зрозуміти сусідів: 5 книжок про угорців, румунів, чехів та нацменшини

 

Перша група – молодь до 35 років. Багато з них перебувають в Німеччині вже 5-7 років, прийшли ще з першою хвилею, коли пав Алеппо. Багато з них травмовані самим шляхом, коли треба було добиратися пішки через гори, річки, кордони, часто з грудними дітьми на руках. 

З того часу вони пройшли всі сходинки курсів, які доступні біженцям – від алфабетізації, бо, особливо афганці, школи як такої у себе вдома не бачили, до різних інших курсів. Зараз ми на рівні а2 і рухаємося дуже повільно. Вони почувають себе, на пересічний український погляд, чудово – отримують суттєву соціальну допомогу, не працюють, отримують можливості вчити мову, всі бонуси соціальної держави. 

В чому ж проблема, що за стільки років вони так і не опанували мову, не вийшли на роботу і при питанні “а про що ти мрієш?”, відповідають “переїхати у більше місто, бо там більше арабів або просто “своїх”. Це перший дзвіночок. Пошук своїх. 

А якщо копнути далі, то пазл складається – приїхавши в Німеччину, вони опиняються у хаймах, де чекають оформлення документів. Подекуди це триває роками. Багато можна навчитися, коли навколо всі говорять арабською? Чи дарі? Далі, навіть отримавши документи, вони відселяються в квартири, але сусіди так само не німці, а такі самі вихідці з Сирії, Палестини чи Афганістану. І коло замикається. Це двосторонній процес – вони шукають житло з “одноплемінниками”, а німці відселяються у райони без іноземців. Більше того, обіцяні “молочні ріки”, про які розповідають у них на батьківщині, виявляються зовсім не тим, на що очікували. 

Кажуть, старші заможніші люди навіть скидаються коштами, щоб на їхній вулиці не селили іноземців – проте, це не підтверджена інформація. 

Коли я жартую, що найефективніший спосіб вивчити мову – знайти собі німецького бойфренда, вони лише пожимають плечима. Жодна мусульманська жінка не може, навіть на території Німеччини, обрати собі вільно чоловіка. Авжеж, це особливості культури, скажуть ліберали, які, певно відчують себе в певній інтелектуальній пастці – що первинне: свобода індивіда, чи права меншини? 

Адже, коли я на занятті сказала, що переді мною всі рівні – жінки та чоловіки – першим ділом чоловіки, відчувши, що я заділа їхню маскулінність,  побігли жалітися. І мене попросили уникати таких чутливих тем.

Що вже казати про тему “Первісні люди” на історії, коли на мене дивилося 12 пар здивованих очей “це мавпи?”. Ні, кажу, це первісні люди. Завдяки археології та сучасним технологіям вдалося відновити приблизний зовнішній вигляд наших предків. “Нас створив Аллах”. От і вся історія. 

І знову цуг цванг – нести науку (в моєму розумінні цивілізацію) чи мати повагу до релігійних почуттів і допустити, що крім корану в цьому житті не буде прочитана жодна інша книга?

Не всі такі, скажете ви. Не треба узагальнювати, скажете ви. Погоджуюся. 

Але вираз “в нашій комьюніті” я чую чи не найчастіше. В чому небезпека – дуже просто – відчуття відчуженості та несприйняття суспільством переходить у захисну реакцію – шукати почуття спільноти серед “своїх”. По суті, тут на інтеграції можна ставити крапку. Утворюється паралельне суспільство. Яке німецькою мовою знає лише набір основних служб, які надають фінансову допомогу, та документи, які треба заповнити. 

Чи є бажання вирватися? Ні. Коло замкнулося. В той же час, соціальна держава продовжує забезпечувати достатній рівень життя, при наявності великої кількості дітей на руки виходить досить пристойна сума. І тут вмикаються праві партії, які отримують можливість для власної пропаганди, мол, дивіться – Німеччина перетворюється на відділ соціальної допомоги для світу*

В такій системі, коли навіть за умов “невдалої інтеграції” можна все життя жити-не тужити на соціалі (чим, до речі, дуже люблять користуватися вихідці з “совка”, ті, “чиї дєди ваєвалі”), але за гострої потреби у робочій силі – загострюється почуття соціальної несправедливості, яке починає протиставлятися почуттю гуманізму, яке так довго плекалося у поколінь після Другої світової війни.

 Але ж діти, які вже народжені в Німеччині, інтегровані в шкільну освіту мають шанс, скажете ви. 

 

Читай також:

Як залишитись німкенею в Україні і залишитися в Україні

 

Так, але виникає цікавий парадокс конфлікту поколінь, коли батьки починають залежати від дітей, а не навпаки, як це мало б бути. 

Ця залежність створює, зрозуміло, психологічний дискомфорт, що так само іноді призводить до намагань “вилучити” власну дитину з соціуму через суворі релігійні заборони вдома. Плюс, коли в школі, скупчується велика кількість іноземців, то різко падає результативність навчання, адже на перервах, на групі продовженого дня вже не почути німецьку.

Йдемо далі. Питання повсякденного расизму, з яким зустрічаються всі іноземці, незалежно від того чи приїхали вони з Лівії, Афганістану, чи України, Македонії чи Молдови. Це те, що фіксують всі мої учні. Навіть іранці, які являють окремішню групу академіків – тобто політичних біженців, які у себе в країні були доцентами, бізнесменами чи юристами. 

Найрозумніші з них вириваються з кола своїх “одноплемінників”, не утворюють етнічних гетто, і більш менш адаптуються в соціумі. Проте ловлять на собі відверто ворожі погляди щоразу виходячи на вулицю. І якщо запитати їх, чи допомагають їм в повсякденному житті численні репортажі, які розказують про іранців, які досягли успіху в Німеччині, чи численні ведучі на телебаченні, які є представниками близького Сходу – то однозначно вони цього ніяк не відчують. 

Один з моїх учнів – неймовірно симпатичний та освічений хлопчина, сходий скоріше на героя якогось серіалу – каже, що на нього дивляться, як на якогось екзотичного птаха, в найкращому випадку. І всі сходяться на думці, що мені особисто має бути легше лиш через те, що маю… руде волосся.

Якби заходи, які декларуються в законодавстві, та на які виділяються гроші численними фондами, мали б якісь практичні наслідки – Альтернатива для Німеччини не набирала б до 25% у східних областях, як мінімум. Бо “нема диму без вогню” – ігнорування настроїв суспільства лише підбурює місцеве населення занурюватися в націоналізм. Опитування давно фіксують зростання ворожого ставлення до іноземців. За понад 10 років з 2006року, коли фонд Фрідріха Еберта провів вперше дослідження та “діагностував” 30% населення Німеччини, що вороже ставиться до іноземців (це було задовго до кризи 2015 року), до 2017, коли той саме фонд провів повторне дослідження – кількість зросла вдвічі. Вдвічі, Карл! 

Лише соціальна мімікрія, дозволяє упередити відверте публічне висловлювання відкрито ворожих сенсів. Дослідженнями цим процесів займаються в Лайпцигу вже десятиліттями. І завдяки спеціально розробленій шкалі з 18 питань тестується прихильність чи неприхильність до авторитарних/ворожих до іноземців ідей. 

Але ворожість до іноземців вже давно перекочувала з “маргінесу” суспільства у саме його серце.

До чого я веду? Як на мене багато програм давно застарілі і є просто інструментом забезпечення “хлібом з маслом” численних референтів та так званих наукових співробітників. Як залізний закон бюрократії по Веберу. Бюрократія продукує сама себе. Так і в цій сфері, при таких об’ємах міграційних процесів, система не справляється.

Перший можливий підхід – суто прагматичний. Треба поставити питання: а чи можлива інтеграція в принципі? І чи потрібна? 

Якщо розглядати іноземців виключно як робочу силу, яка має замістити покоління, яке не спромоглося народити собі заміну, – тоді не треба жодних сентиментів. 

У такому разі, треба чітко ставити умови – рік на вивчення мови – і вперед на роботу, бо переважна більшість відкритих вакансій не потребують бозна якого рівня мови. При цьому легалізувати статус тих вихідців з неєвропейських країн (Україна мені болить тут найбільше, і , так, Україна – не європейська у формальному розумінні, країна, бо не входить в ЄС), які вже працюють на території Німеччини. 

 

Читай також:

Думати українською, говорити угорською, писати російською

 

Бо виходить парадокс, що купа українців працює без жодних договорів, страхівок та допомоги, в той час, коли є ті, хто по 7 років «робить вигляд», що вчить мову та має всі бенефіти соціальної держави. 

В такому разі, є небезпека утворення не просто паралельного суспільства, що і так вже наявно, але перетворення суспільства на касти, коли є “обслуговуючий персонал”, що говорить іншою мовою, сповідує іншу релігію, але чітко виконує свою роботу та сплачує податки.

Другий підхід, може здатися не сильно гуманним, але, якщо задуматися, саме таким і є. 

Інтеграція можлива лише тоді, коли: а) іноземці розпорошено розселяються та отримують чітку вказівку не просто опанування мови, але й засвоєння основних цінностей суспільства, яке їх прийняло. 

І не треба кричати Гвалт! Бо користуючись формальною свободою волі – консервативні мігранти продовжують вести стиль життя, який вели у себе вдома – і тут ми чуємо знову про дитячі шлюби, жіноче обрізання та хіджаб. 

б) складніше з визнанням професій, коли навіть освічені іноземці змушені йти на перекваліфікацію, бо їхній досвід не визнається. Авжеж це питання глибше – довіри до системи освіти в тих країнах, звідки вони приїхали. Але лікар має бути лікарем, а вчитель-вчителем. 

Отримавши соціальне визнання, прийде й інтеграція.

 

*Сама фраза “Німеччина – не відділ соціальної допомоги для світу” належить Горсу Зеегоферу, який її промовив ще в 2009 році, будучи міністр-президентом Баварії. Проте її підхопили праві партії, і на цих виборах у вересні 2021 року її можна було побачити на плакатах NPD, ультраправої та неонацистської партії Німеччини.

 

Антоніна Стряпко, кандидат політичних наук,
2012-2018 доцент кафедри міжнародної політики УжНУ,
засновниця школи іноземних мов “TOP School” в Ужгороді.
На даний момент педагогічний співробітник Kreisvolkhochschule Weimarer Land
спеціально для InfoPost.Media

 

** Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com


Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.

Коментарі