Для мене період з 2014-го по 2022-й рік та з 24 лютого 2022-го по сьогодні — дві абсолютно різні фази війни. Крім того, і моє сприйняття війни та те, як її сприймає більшість звичайного населення в Словаччині відрізняються. У Словаччині з 2014 року активно працює російська пропаганда, тому частина населення під її впливом довго дивилася на цю історію як на громадянський конфлікт.
Відколи я почав їздити в Україну в 2016-му році, я відвідував території сепаратистів, був у Донецьку та Луганську, спілкувався з ними, намагаючись зрозуміти, що відбувається у їхніх головах. Їздив я туди не щоб транслювати їх точку зору, а щоб простежити, звідки взагалі береться коріння цього сепаратизму.
Будучи «на тому боці», я зустрів чимало чехів та словаків, які підтримували позицію сепаратистів та воювали на їх боці. Але ближче до 2022 року вони почали говорити, що в Україні немає ніяких фашистів, що вони втомились від війни і хотіли б, аби це все зупинилося. Однак у 2022-му після повномасштабного вторгнення відбулося повне переформатування всього і воно абсолютно змінило хід і масштабувало проблему. Всі маски було скинуто, проявився цей імперіалістичний наратив і ті ж словаки та чехи заявили, що йдуть захоплювати Маріуполь, Київ та цілу країну. Сподіваюсь, зараз вони вже мертві.
Натомість як проходить життя на Заході України весь цей час я не бачив.
Тепер я помічаю як за цей такий короткий час на моїх очах відбувається зміна, як зароджується громадянське суспільство, як відбуваються важливі для об’єднання країни процеси. Бути свідком цих подій надзвичайно цікаво.
Якби в Торецьку чи Костянтинівці, куди я їздив на початку, спитали б пересічного місцевого жителя, як він себе ідентифікує, він не міг би однозначно відповісти росіянин він чи українець. Швидше за все це була б відповідь «я звідси, я місцевий», така собі ідентичність радянської людини.
Таке формування стереотипів, прихильність до «слов’янства» навіть серед словаків, — надзвичайно комплексне питання, яке має свій початок десь у XIX столітті, коли словаки були під владою Австро-Угорщини, то вже тоді почали відчувати власне свою якусь національну ідентичність, але ще не мали її.
А Росія якраз підтримувала прагнення до такого загального слов’янства і давала можливості для розвитку словацькості. Тут і підтримка словацького національного повстання, і 1968-й рік, коли радянська влада дозволяла словакам займати високі посади. Десь в ті радянські часи і зародився маніпулятивний образ українця-бандерівця. Радянська влада підживлювала такі образи через культуру всіма можливими способами.
Протягом останніх років я помічаю як люди в Україні все більше себе починають ідентифікувати саме як українців.
Я побачив, що українці це перша нація після Другої світової війни, яка почала боротися за свободу, демократію та ті цінності, які для європейців є очевидними, з якими на заході народжуються та мають їх за замовчуванням. Виявляється, що це взагалі не так, за це треба боротися і українці виконують це домашнє завдання.
Україна і Словаччина мають різну історичну спадщину. Українці не хотіли бути частиною радянської ідентичності, тому відбувся референдум та всі похідні процеси. У Чехословаччині ж після падіння Берлінської стіни просто була домовленість двох прем’єрів про розділення і якби цього не сталося, у нас не було такої великої потреби відокремлюватися.
Зміна сприйняття словаками українців — доволі природний процес і він відбувається вже зараз. Після повномасштабного вторгнення до Словаччини приїхало дуже багато українців і саме особистий контакт працює дуже потужно. Я знаю людей, які до особистого знайомствами з сім’ями українських переселенців, мали проросійські погляди, не підтримували Україну. Та після того, як в їхньому селі поселилась українська сім’я, вони зрозуміли, що українці — класні люди.
Це напевно неправильно звучить, але війна стала сильним імпульсом, який потрібно використати, щоб якомога краще налагодити цей контакт між нашими націями. Тоді вже років через 20 наші зв’язки будуть настільки сильними і непробивними, що жодна російська маніпуляція на них не спрацює.
Колонка за матеріалами
публічної зустрічі з Томашем Форро в Ужгороді
для Infopost.media
Рекомендуємо прочитати авторські колонки інших авторів для нашого видання
* Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com
** Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».