Колонки 12 Листопада 11:30

Як зрозуміти сусідів: 5 книжок про угорців, румунів, чехів та нацменшини

Як зрозуміти інший народ? Для цього треба трохи пожити з ним разом, почитати його класику, сходити з ним до храму, посидіти за шкільною партою, уважно вивчити історію, спробувати кухню, об’їздити його країну. А можна й трішки простіше – прочитати книжку людини, яка все це зробила за вас.

Чи не найкраще для цього підійдуть книжки, написані в жанрі художнього репортажу. Вони поєднують у собі вишуканість і легкість викладу з ґрунтовною джерельною базою та описом реального життя, зустрічей з місцевими цікавими людьми, мандрами й пригодами. Це такий собі художній нон-фікшн, хоч це й звучить як оксюморон. Сьогодні хочу поділитися з вами кількома такими книжками про наших сусідів – деякі з них уже розпродані з книгарень, але ви легко можете знайти їх у бібліотеках чи інтернеті.

 

Gottland

Маріуш Щиґел “Ґоттланд”

Маріуш Щиґел написав просто блискучу книжку про Чехію – настільки успішну, що нині складно знайти європейську мову, на яку б її не було перекладено. Але до чого вона в цьому списку, адже Чехія не є сусідом України? Річ у тім, що Чехія й справді нині не має спільного кордону з Україною, але все ж залишається нам дуже близькою. Сто років тому Закарпаття входило в склад Чехословаччини, і той період досі пам’ятають у нас як “золоту добу”. Міцні зв’язки не ослабли й донині: зовсім не випадково закарпатці для поїздки на заробітки найчастіше обирають Чехію, а серед усіх закордонних туристів на Закарпатті найбільше, либонь, саме чехів. Це вже не кажучи про культ кнедликів на закарпатській гостині.

З усіх репортажних книжок саме “Ґоттленд” Щиґела мені подобається найбільше, бо автор уміє будувати оповідь так, ніби це захоплюючий детектив. У книжці він розкаже й пояснить нам, чому більшість чехів атеїсти, куди зник найбільший у світі пам’ятник Сталіну, який стояв у Празі, у чому полягає коріння чеського пофігізму і пацифізму та чому чехи настільки люблять сміятися. Назву збірці дала історія про найпопулярнішу чеську зірку минулого століття – співака Карела Ґотта, це розповідь про колаборацію й опір комуністичному режиму.

 

Turul

Кшиштоф Варґа “Гуляш із турула”

Відомий польський письменник і журналіст “Ґазети Виборчої” Кшиштоф Варґа, як відчутно з його прізвища, має угорське коріння, тому він усе життя їздить в Угорщину і добре її знає. Зі властивим йому почуттям гумору Варґа розповідає про те, чому угорці почувають себе такими самотніми в Європі, як ставляться до наслідків Тріанону і втрати більшої частини територій, чому вважають Тису своєю найголовнішою річкою, що люблять їсти й чим запивати.

Назва книжки досить провокаційна, адже турул – це міфічний угорський птах, один із символів державності, але не подумайте, що автор вдається до якихось примітивних маніпуляцій чи образ (підтвердженням цьому є факт, що ця книга перекладена й опублікована в Угорщині). “Гуляш із турула” – це просто художня метафора, автор бере різні компоненти угорського менталітету й готує з них смачну страву для читача. До речі, назви його інших книжок про Угорщину теж показові: “Чардаш із мангалицею” і “Ланґош у юрті”.

 

Buharest

Малґожата Реймер “Бухарест: пил і кров”

Малґожата Реймер розповідає нам про румунів і Румунію через призму їхньої столиці – Бухаресту. Місто, яке зазнало бурхливого розвитку на початку ХХ століття завдяки «легким» нафтовим грошам, і яке вже в другій половині цього століття безумний диктатор Ніколае Чаушечку закатав у асфальт і бетон.

Бухарест намагався бути схожим на Париж (недарма кілька ключових румунських інтелектуалів і митців у підсумку навіть перейшли на близьку до румунської французьку – чого вартий лише приклад Еміля Чорана!), але йому судилося стати однією з похмурих комуністичних столиць. Авторка розказує про це місто, в якому в старих церквах написи на фресках ще кириличні (Румунія перейшла на латинку лише наприкінці ХІХ століття), про те, як вигадливо румуни лаються й клянуть, про бродячих собак, кількість яких у Бухаресті на початку двотисячних вимірювалася сотнями тисяч, і про те, якою болісною була посткомуністична трансформація для багатьох румунів.

 

Nashi Inshi

Олеся Яремчук “Наші інші”

Якщо попередні три автори були представниками уславленої в світі польської школи репортажу, то Олесю Яремчук можна вважати їхньою ученицею й послідовницею. Вона науково досліджувала репортаж як жанр, (спів)заснувала українське видавництво репортажу, а врешті й сама написала книжку репортажів. Тільки для розповіді про сусідів вибрала не тих, що живуть за кордоном, а тих, з якими ми спільно творимо Україну – наші національні меншини.

Для авторки національні меншини – це не суха статистика, мовляв, Україна багатонаціональна країна, в нас живе стільки-то тисяч румунів, а ще в нас є стільки-то тисяч гагаузів. Авторка завдала собі клопіт і поїхала до цих людей додому, у віддалені провінційні села різних областей, щоб на власні очі побачити умови, в яких вони живуть, пересвідчитися, наскільки добре збереглися їхні рідні культура й мова, почути їхні приватні історії. Адже через історію однієї людини та її сім’ї можна показати панораму життя цілої національної меншини, всього реґіону, України.

 

Ostanna

Олег Криштопа “Останні українці Польщі”

Усі знають, що в Польщі тепер живе й працює близько мільйона українців, але все це переважно емігранти нової хвилі. Натомість відомий прозаїк, репортер і телеведучий Олег Криштопа написав книжку про “останніх українців Польщі”: мова тут про автохтонне українське населення, яке народилося на своїй батьківщині – на території Польщі. У цій книжці багато страждань і болю, адже українці з Польщі протягом останнього століття зазнали репресій, утисків, примусових переселень і переслідувань. Але вистояли й залишилися українцями, а нині будують нову сторінку відносин з польським народом і Польщею.
Цю книжку цікаво прочитати не тільки для того, щоб довідатися більше про українців, що живуть за кордоном. Вона допоможе нам побачити, як воно – бути національною меншиною й намагатися зберегти свою ідентичність попри всі історичні катаклізми. І вже з цією оптикою ми зможемо зовсім по-іншому глянути й на ті нацменшини, що живуть в Україні, зрозуміти – бодай частково – їхні прагнення і вимоги. Англійською це добре звучить у пісні Депеш Мод: “Try walking in my shoes…”

 

Андрій Любка, спеціально для InfoPost.Media

Фото: Varosh, medium.com, zza.delo.ua

Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com


Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.

Коментарі