Як зрозуміти сусідів: 5 книжок про угорців, румунів, чехів та нацменшини

Як зрозуміти інший народ? Для цього треба трохи пожити з ним разом, почитати його класику, сходити з ним до храму, посидіти за шкільною партою, уважно вивчити історію, спробувати кухню, об’їздити його країну. А можна й трішки простіше – прочитати книжку людини, яка все це зробила за вас.

Чи не найкраще для цього підійдуть книжки, написані в жанрі художнього репортажу. Вони поєднують у собі вишуканість і легкість викладу з ґрунтовною джерельною базою та описом реального життя, зустрічей з місцевими цікавими людьми, мандрами й пригодами. Це такий собі художній нон-фікшн, хоч це й звучить як оксюморон. Сьогодні хочу поділитися з вами кількома такими книжками про наших сусідів – деякі з них уже розпродані з книгарень, але ви легко можете знайти їх у бібліотеках чи інтернеті.

Маріуш Щиґел “Ґоттланд”

Маріуш Щиґел написав просто блискучу книжку про Чехію – настільки успішну, що нині складно знайти європейську мову, на яку б її не було перекладено. Але до чого вона в цьому списку, адже Чехія не є сусідом України? Річ у тім, що Чехія й справді нині не має спільного кордону з Україною, але все ж залишається нам дуже близькою. Сто років тому Закарпаття входило в склад Чехословаччини, і той період досі пам’ятають у нас як “золоту добу”. Міцні зв’язки не ослабли й донині: зовсім не випадково закарпатці для поїздки на заробітки найчастіше обирають Чехію, а серед усіх закордонних туристів на Закарпатті найбільше, либонь, саме чехів. Це вже не кажучи про культ кнедликів на закарпатській гостині.

З усіх репортажних книжок саме “Ґоттленд” Щиґела мені подобається найбільше, бо автор уміє будувати оповідь так, ніби це захоплюючий детектив. У книжці він розкаже й пояснить нам, чому більшість чехів атеїсти, куди зник найбільший у світі пам’ятник Сталіну, який стояв у Празі, у чому полягає коріння чеського пофігізму і пацифізму та чому чехи настільки люблять сміятися. Назву збірці дала історія про найпопулярнішу чеську зірку минулого століття – співака Карела Ґотта, це розповідь про колаборацію й опір комуністичному режиму.

Кшиштоф Варґа “Гуляш із турула”

Відомий польський письменник і журналіст “Ґазети Виборчої” Кшиштоф Варґа, як відчутно з його прізвища, має угорське коріння, тому він усе життя їздить в Угорщину і добре її знає. Зі властивим йому почуттям гумору Варґа розповідає про те, чому угорці почувають себе такими самотніми в Європі, як ставляться до наслідків Тріанону і втрати більшої частини територій, чому вважають Тису своєю найголовнішою річкою, що люблять їсти й чим запивати.

Назва книжки досить провокаційна, адже турул – це міфічний угорський птах, один із символів державності, але не подумайте, що автор вдається до якихось примітивних маніпуляцій чи образ (підтвердженням цьому є факт, що ця книга перекладена й опублікована в Угорщині). “Гуляш із турула” – це просто художня метафора, автор бере різні компоненти угорського менталітету й готує з них смачну страву для читача. До речі, назви його інших книжок про Угорщину теж показові: “Чардаш із мангалицею” і “Ланґош у юрті”.

Малґожата Реймер “Бухарест: пил і кров”

Малґожата Реймер розповідає нам про румунів і Румунію через призму їхньої столиці – Бухаресту. Місто, яке зазнало бурхливого розвитку на початку ХХ століття завдяки «легким» нафтовим грошам, і яке вже в другій половині цього століття безумний диктатор Ніколае Чаушечку закатав у асфальт і бетон.

Бухарест намагався бути схожим на Париж (недарма кілька ключових румунських інтелектуалів і митців у підсумку навіть перейшли на близьку до румунської французьку – чого вартий лише приклад Еміля Чорана!), але йому судилося стати однією з похмурих комуністичних столиць. Авторка розказує про це місто, в якому в старих церквах написи на фресках ще кириличні (Румунія перейшла на латинку лише наприкінці ХІХ століття), про те, як вигадливо румуни лаються й клянуть, про бродячих собак, кількість яких у Бухаресті на початку двотисячних вимірювалася сотнями тисяч, і про те, якою болісною була посткомуністична трансформація для багатьох румунів.

Олеся Яремчук “Наші інші”

Якщо попередні три автори були представниками уславленої в світі польської школи репортажу, то Олесю Яремчук можна вважати їхньою ученицею й послідовницею. Вона науково досліджувала репортаж як жанр, (спів)заснувала українське видавництво репортажу, а врешті й сама написала книжку репортажів. Тільки для розповіді про сусідів вибрала не тих, що живуть за кордоном, а тих, з якими ми спільно творимо Україну – наші національні меншини.

Для авторки національні меншини – це не суха статистика, мовляв, Україна багатонаціональна країна, в нас живе стільки-то тисяч румунів, а ще в нас є стільки-то тисяч гагаузів. Авторка завдала собі клопіт і поїхала до цих людей додому, у віддалені провінційні села різних областей, щоб на власні очі побачити умови, в яких вони живуть, пересвідчитися, наскільки добре збереглися їхні рідні культура й мова, почути їхні приватні історії. Адже через історію однієї людини та її сім’ї можна показати панораму життя цілої національної меншини, всього реґіону, України.

Олег Криштопа “Останні українці Польщі”

Усі знають, що в Польщі тепер живе й працює близько мільйона українців, але все це переважно емігранти нової хвилі. Натомість відомий прозаїк, репортер і телеведучий Олег Криштопа написав книжку про “останніх українців Польщі”: мова тут про автохтонне українське населення, яке народилося на своїй батьківщині – на території Польщі. У цій книжці багато страждань і болю, адже українці з Польщі протягом останнього століття зазнали репресій, утисків, примусових переселень і переслідувань. Але вистояли й залишилися українцями, а нині будують нову сторінку відносин з польським народом і Польщею.
Цю книжку цікаво прочитати не тільки для того, щоб довідатися більше про українців, що живуть за кордоном. Вона допоможе нам побачити, як воно – бути національною меншиною й намагатися зберегти свою ідентичність попри всі історичні катаклізми. І вже з цією оптикою ми зможемо зовсім по-іншому глянути й на ті нацменшини, що живуть в Україні, зрозуміти – бодай частково – їхні прагнення і вимоги. Англійською це добре звучить у пісні Депеш Мод: “Try walking in my shoes…”

Андрій Любка, спеціально для InfoPost.Media

Фото: Varosh, medium.com, zza.delo.ua

Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.