Колонки 20 Грудня 16:05

Шматок землі

З усіх західних українських земель Закарпаття прилучалося до українства найдовше. А в ХІХ ст. піддалося найбільшій московізації і опинилося повністю під впливом Московії, хоча ще сторіччя перед тим за рівнем освіти випереджало геть усі інші терени України.

Недарма ж велика група закарпатських інтелектуалів була запрошена в російські університети. 

Василь Кукольник та Іван Орлай стали першими директорами Ніжинського ліцею князя Безбородька, а Михайло Балудянський – першим ректором Петербурзького університету, де також був професором його земляк Петро Лодій (перед тим він був професором Львівського і Краківського університетів). 

Юрій Винничук

Син Василя Кукольника Нестор став російським письменником, як і син іншого закарпатця – Микола Білевич, який став ще й улюбленим учителем Ф. Достоєвського. Білевич учився в Ніжинському ліцеї з Гоголем, Гребінкою і Яковом де Бальменом та під впливом Гоголя написав серію оповідань про відьом і чортів. 

Однак, коли названі письменники писали про Україну, закарпатець вирішив стати попереду воза. У рукописі збірка “Святочные вечера”, як і однойменна збірка Григорія Данилевського, ще мала український колорит, а вже у книжці все пропало.

Спроби галичан нав’язати стосунки з “угорськими русинами” не увінчалися успіхом. Як писав Драгоманов, де в Галичині москвофільство ширилося завдяки щедрому московському гаманцю, закарпатське москвофільство йшло від душі й було, на його думку, чеснішим.

Закарпаття у ХІХ ст. дало кілька десятків літераторів, які писали макаронічною мовою, що була чужа, як і русинам, так і росіянам. Не вродилося там нікого рівня Федьковича, Воробкевича, Вагилевича або Шашкевича. Поезія Духновича і Павловича – це нестравна січка, писана якимсь неймовірним язичієм.

Щойно у міжвоєнний період з’явилися літератори, які писали менш-більш грамотно російською. Однак уся ця література тепер надійно забута навіть у Росії, бо не породила жодного значнішого таланту. Цікаво, що ряд пізніших україномовних радянських письменників починали російською. Як от Іван Чендей, якого згодом цькували за український буржуазний націоналізм.

Відродження слов’янських народів, яке почалося після революції 1848 р., не зачепило Закарпаття. Саме того року з’явилися там російські війська, і відтоді всі свої надії і погляди угорські русини звертали лише у бік Росії.

Коли М. Драгоманов дорікнув М. Гомічкову, що він не пише народною мовою, той відповів йому в газеті “Карпат”:

“Драгоманов хочет от нас чтоб мы писали языком слуг, но литература пишется везде для господинов”.

Отець Іван Раковський, вітаючи Д. Зубрицького з виходом його “Истории Галичско-Русского Княжества”, дуже тішився, що писана вона російською мовою:

“Нашие люди ничего так ненавидят, как галиматии так названого галичко-русскаго язика, намеряемого некоторыми ввести для писменности”.

Інший угро-руський діяч П. Янович у 1864 р. допікав Б. Дідицькому, щоб той не кокетував з Україною, бо це “упрямство против России и языка русскаго, інспированое поляками или фанатичными униатами”.

Щойно у 1919 – 1939 рр., коли Закарпаття опинилося під Чехословаччиною, нарешті зупинилася тотальна мадяризація, і стала творитися українська інтелігенція. Саме під владою ЧСР почався розвиток українства і загалом українського культурного життя. Ми нарешті бачимо цілу плеяду талановитих українських письменників.

Під проводом емігрантів з України та Галичини було засновано “Пласт” і поволі зростала нова українська молодь. Зростала важко, бо гімназійні вчителі були переважно малоосвічені, читали угорські газети, не читали української преси і книжок. Як парадокс виглядає те, що в закарпатських гімназіях учили французьку, а не німецьку, яка б значно більше придалася.

Цілком справедливо писав у 1938 р. Кирило Трильовський в американській газеті “Свобода”:

“Для розвою української науки зробили чехи незвичайно багато, а хоч правда, що важні наукові твори писали наші вчені, то на їх видання давали гроші – чехи… Заложення високих українських шкіл маємо завдячити покійному президентови Масарикови. Ніхто не заперечить, що в Закарпатській Україні панує більша політична свобода, ніж на інших українських землях на всіх займанщинах”.

Чехи здавна були традиційними русофілами у своїй боротьбі проти натиску німців. Тому не відразу довіряли українцям. Вони у 1919 р. обіцяли Закарпаттю автономію, але не дотримали слова, приславши на Закарпаття 50 тисяч своїх урядовців. Коли у 1937 р. чехи побачили зростання української самосвідомості, то затіяли плебісцит щодо мови викладання у школах: української чи російської. Мудрі голови закликали ігнорувати його, але українці були переконані, що переможуть. Та вони гірко розчарувалися, бо виграли “кацапи”. Зроблено це було з великими фальсифікаціями.

У 1938 р. з Праги прибув до Ужгорода Улас Самчук і став намовляти молодомузівця Володимира Бірчака зайнятися агітацією серед українців, щоб ті готувалися переймати владу від чехів. При цьому переконував, що Німеччина збирається творити українську державу. На питання Бірчака, хто його уповноважив до такої місії, відповіді не почув.

І з цього почалася велика авантура пронімецької пропаганди. В населення раптом виросли великі сподівання на Гітлера. Цей міф багато хто підтримував. Ширилися неймовірні чутки: міністр Ревай вже на аудієнції у фюрера! Журналіст Іван Рогач переконував, що його особисто інформовано про те, що Гітлер візьме Карпатську Україну під свою опіку.

Незабаром чехи стали арештовувати українських селян за те, що ті нахвалялися перед чеськими жандармами, що “скоро прийде сюди Гітлер і збудує нам Україну”. Коли хтось протестував проти таких заяв, йому дорікали: це злочин вбивати віру!

Вірив у цей міф і прем’єр Августин Волошин. Відступивши перед мадярами на румунську територію, заявив: “Гітлер нас ганебно обманув!”

Але так по-правді фюрер нічого не обіцяв. Лише робив кроки, які прочитувалися закарпатцями з великою надією. Зокрема Німеччина вислала до Хуста свого консула у супроводі аж трьох десятків урядовців. Більше, як до Нью-Йорка! Присутність такої поважної місії не підлягала сумніву: Гітлер допоможе! А українська преса не щадила похвал для консула.

Насправді німці займалися тим, що накручували українців на чехів, розпалюючи ворожнечу між Прагою і Хустом. У Відні під німецьким контролем була відкрита на державній радіостанції українська програма, яка тільки тим і займалася, що агітувала проти чехів. Звідси йшли заклики до повстання проти чехів. Навіть 15 березня, коли угорські війська вже були під Хустом, віденська радіостанція закликала українців не до боротьби з угорцями, а позбутися чеських гнобителів.

 

Читай також:

100 років референдуму у Шопроні: єдине місто Угорщини, де відмовилися виконувати Тріанонську угоду

 

Цій пропаганді піддалися січовики, здебільшого галичани. Американська журналістка Енн Мак-Кормик особисто бачила як січовики затіяли перестрілку з чехами, і як негативно відреагував на це прем’єр, благаючи січовиків припинити бійню, бо вже наближаються мадяри.

Повстання проти чехів було безглуздим, надто, що змінилася картина світу. Лондонський кореспондент “Manchester Guardian” писав у січні 1939 р.:

“Чехи бажають тепер могутньої і незалежної України, бо надіються, що ця нова слов’янська держава буде протистояти німецьким впливам у Східній Європі”.

На жаль, Карпатська Україна довго не втрималася, зазнавши значних людських і матеріальних жертв. Володимир Бірчак згадував:

“Коли що було героїчне в історії Карпатської України, то це дала Карпатська Січ, і якщо в цій країні будуть співати пісні, потайки перед мадярським жандармом, то це будуть пісні про Карпатську Січ”.

Це молоде покоління лучило в собі синів із різних українських земель в одну цілість, в одну громаду душ. Як сумно й не випав кінець Карпатської України, молоде покоління змило своєю кров’ю, жертвою свого життя всю ганьбу, всі гріхи всіх, здобуваючи здивування й подив у своїх і чужих.

В Карпатській Січі згуртувалося все, що було найкращого, найціннішого в Карпатській Україні і сумежних українських землях. Крім місцевих, були тут і галичани, що перейшли через гори, щоб тут служити Україні, а в разі потреби над берегами Тиси й зложити свої голови. Були тут і давні українські емігранти, що досі проживали в Празі, Відні, чи в Берліні, всі збігалися сюди до хоч і малої, але своєї рідної землі.

“Що ви за народ, українці, що ваша молодь, як льви, б’ється за цей шматок землі?!” – питали в Хусті мадярські старшини, повернувши з бою з січовиками.

 

Запрошуємо прочитати також інші колонки автора для нашого видання.

 

Юрій Винничук, спеціально для InfoPost.Media

Фото з архіву автора

* Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com


Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.

Коментарі