Як УПА та угорські гонведи домовлялися про антикомуністичний альянс під час Другої світової війни

Донедавна історія українсько-угорських відносин у Другій світовій війні обмежувалася лише трагічними подіями проголошення Карпатської України та окупації Угорщиною Закарпаття. 

Однак документи з українських та угорських архівів, які автору цих рядків вдалося виявити та опублікувати у книзі “Між війною та миром”, засвідчують, що вже за кілька років після цього українці та угорці на рівні військових керманичів не тільки вели конструктивні перемовини, а навіть будували військово-політичний альянс проти агресивної політики Москви. 

Угорські війська на Східному фронті та УПА вступили у мирні контакти про ненапад та співпрацю у протистоянні з спільними ворогом – СРСР.

Локальне перемир’я у волинських лісах

Все почалося у 1943 р. на території Волині та південного Полісся, де угорські війська за завданням німців виконували окупаційні завдання. Тут вони зіштовхнулися з українським повстанським рухом, очолюваним ОУН(б), який дуже швидко набув характеру масового антинімецького повстання. 

Проводячи за наказами німців контр-партизанські операції в українських селах, гонведи* були змушені вступати у запеклі сутички із загонами УПА, які активно виступили на захист українського населення. Угорське командування, не бажаючи проливати кров своїх підопічних за німецькі інтереси і наглядно переконавшись в силі українського руху в регіоні, вирішило піти на мирні переговори з українськими повстанцями, сподіваючись таким чином уникнути збройних сутичок з ними. Зі свого боку, українське підпілля розглядало угорців як зайвий фронт в боротьбі за здобуття Української держави і відслідковувало поширення антинімецьких настроїв в їхньому середовищі.  

На початку осені 1943 р. на території Волині зародився переговорний процес між командуванням угорських окупаційних військ та УПА, результатом чого стало укладення серії таємних усних угод про ненапад, обмін військовополоненими, продовольством, зброєю, амуніцією та медикаментами. 

Невдовзі ініціатива низових військових структур була підхоплена вищим командуванням. 

Внаслідок переговорів, які відбулись у вересні 1943 р. в Конюшках (сучасне с. Квітневе Дубенського р-ну на Рівненщині) між керівником розвідувального відділу штабу Воєнної округи (ВО) “Богун” УПА Андрієм Дольницьким (відомий під позивними “Немо”, “Голубенко”, “Андрій Кисіль”) і представниками командування угорської дивізії, яка розташовувалась у Дубно, було досягнуто усної домовленості щодо ненападу та нейтралітету, обміну зв’язковими старшинами, уповноваженими стежити за дотриманням угоди та врегульовувати можливі збройні конфлікти у відносинах між двома сторонами. Також був налагоджений обмін інформацією з боку угорців щодо запланованих німецьких каральних операцій в українських селах та з боку повстанців про місця дислокації загонів радянських партизан.

“Маленький союзник” Угорщини

Втім, не всі у середовищі керівництва ОУН та УПА були одностайні у необхідності примирення з угорцями, пам’ятаючи трагічні події окупації Угорщиною Карпатської України у березні 1939 р. та проведення гортистських репресій проти діячів українського руху. 

Однак в підсумку переважила прагматична позиція, що виступала за подальше проведення переговорів задля нейтралізації угорської військової загрози на територіях активних дій УПА, в той час, коли остання вела збройну боротьбу одночасно на трьох фронтах (проти німців, радянських партизан та польського підпілля). 

У політичному плані було прийнято тимчасову формулу: врегулювання проблеми Закарпаття, що з березня 1939 р. перебувало під окупацією Угорщини, не може належати до компетенції повстанського руху,  – його повинні вирішити уряди незалежних України та Угорщини після закінчення війни. 

Водночас, на час війни вважалося за доцільне укласти локальне військове перемир’я з угорськими окупаційними силами на Волині та південному Поліссі з метою уникнення збройного протистояння з другорядним супротивником. Водночас було прийнято рішення спробувати залучити Угорщину до створюваного під егідою ОУН(б) антикомуністичного союзу народів Європи та Азії. 

Зі свого боку, угорці вважали проблему Закарпаття вирішеною, а тому не бачили сенсу піднімати це питання на переговорах з українцями. Поряд з цим, усвідомлюючи загрозу радянської експансії в Центральній Європі, а також намагаючись поступово дистанціюватися від політики Третього Рейху, угорський уряд шукав виходу з Другої світової війни за допомогою сепаратних переговорів із західними альянтами. За допомогою переговорів з УПА, угорці сподівалися вивести свої війська зі Східного фронту і наблизити їх до кордонів Угорщини. З іншого боку, в українських повстанцях угорські військові кола вбачали потенційного “маленького союзника” у  стримуванні просування СРСР на Захід.

Таємні переговори у Будапешті

З метою обговорення перспектив українсько-угорського військово-політичного союзу в умовах війни, у грудні 1943 р. до Будапешта на запрошення угорської сторони відбула українська підпільна делегація, до якої зокрема входив Євген Врецьона, який за іронією долі, у березні 1939 р. як член штабу Карпатської Січі потрапив в угорський полон, де зазнав жорстоких катувань. 

У ході переговорів у будівлі угорського генерального штабу були закріплені основні пункти домовленостей у військовій сфері щодо ненападу і нейтралітету, обміну зв’язковими старшинами, співпраці у військовій, розвідувальній, технічній і медичній сферах на антирадянській основі. 

Угорська сторона погодилася прийняти на лікування на території Закарпаття важкопоранених стрільців УПА. У політичному плані угорські представники виявили зацікавленість у створенні на кордоні з Угорщиною Української незалежної держави, яка мала у перспективі стати своєрідним буфером від більшовицької загрози зі сходу. Було висловлено сподівання,  що взаєморозуміння та співпраця між угорцями та українцями в майбутньому відіграють велику роль у спільній боротьбі проти комуністичної Москви.

Незважаючи на те, що українські представники, як і їхні угорські колеги, не порушували під час переговорів у Будапешті проблеми статусу Закарпаття, розуміючи, що в цьому питанні сторони, очевидно, не зможуть знайти консенсусу, в ході зустрічі українська делегація представила начальнику угорського генштабу генерал-полковнику Ф. Сомбатгеї карту українських етнічних земель, на яких повинна була сформуватись незалежна Україна. На ній етнічна територія Закарпаття була віднесена до Української держави, як її невід’ємна складова. Цим самим українські делегати намагались у завуальованій формі представити свої претензії на цю територію.

Незважаючи на те, що тема Карпатської України не була відкрито порушена під час переговорів в угорській столиці, фактор Закарпаття в подальшому відігравав помітну роль у відносинах між УПА та угорськими військами на території Західної України. Зокрема, закарпатські українці, які воювали в угорських з’єднаннях і частинах в тилу Східного фронту, відіграли важливу роль у налагодженні зв’язку між командуванням УПА та угорських військ, часто виконуючи функції перекладачів. Водночас під впливом домовленостей між командуванням УПА та угорської армії, а також пропаганди ОУН, закарпатські українці часто переходили у повному озброєнні до лав українських повстанців.

Між війною та миром

Незважаючи на укладені домовленості, повсякденні відносини між УПА та угорськими військами на локальному рівні були далекими від ідеальних, балансуючи на межі війни та миру. Відтак, періоди активного збройного протистояння чергувалися з періодами перемир’я. 

Зокрема, після подій німецької окупації Угорщини 18-19 березня 1944 р. на Східний фронт під тиском Берліна була відправлена 1-а угорська армія, яка дислокувалась на території південної Галичини, де почала активно готуватись до відбиття радянського наступу на територію Угорщини. Новоприбулі угорські війська часто залучались німецьким командуванням для проведення операцій проти загонів УПА в лісах та здійснення реквізиції в українських селах. Це спровокувало новий конфлікт у відносинах між УПА та угорськими військами на території Галичини. Переговорна практика тут усталилась дещо пізніше, аніж на території Волині та південного Полісся.

Втім, після фази жорсткої конфронтації на початку літа сторони врешті-решт прийшли знову до перемир’я. 

27 червня 1944 р. в районі Татарського (Яблунецького) перевалу було укладено письмову угоду між командуванням 6-го угорського корпусу та командою групи УПА-“Захід”. Окрім ненападу, сторони домовилися також спільно боротись проти загонів радянських партизан і регулярних частин Червоної Армії – угорські війська на фронті та відділи УПА в тилу.  

У результаті переговорів між командуванням 1-ої угорської армії та УПА у червні-липні 1944 р. при штабах угорських з’єднань були призначені окремі зв’язкові старшини УПА, які слідкували за дотриманням стану ненападу і нейтралітету у відносинах між угорськими військами та відділами УПА на території Станіславщини (нинішня Івано-Франківщина). 

За домовленістю з угорськими офіцерами повстанські старшини отримали необхідні пропускні документи, які давали їм можливість переїжджати в угорський тил на територію Закарпаття. 

У середні липня 1944 р. зв’язковий старшина УПА капітан А. Дольницький виїхав до місця дислокації штабу 1-ої угорської армії у м. Хуст, де він перебував до середини вересня 1944 р. Тут при допомозі угорського командування було організований вишкіл п’ятьох радистів, яких у липні 1944 р. було передано для використання у потребах УПА. Окрім цього за різними дорученнями, а також з метою перебирання зброї, боєприпасів, техніки та медикаментів з угорських складів для потреб УПА та лікування важкопоранених повстанців влітку-на початку осені 1944 р. на територію Закарпаття  часто переходили окремі старшини та відділи УПА.  

Незважаючи на факти співпраці, угорське вище військове командування з недовірою і певними побоюваннями ставилося до діяльності відділів УПА в Карпатах. Так, у доповіді начальника угорського генштабу генерал-полковника Яноша Вьорьоша за липень 1944 р. зазначалося:

“Не слід сумніватися, що задля  досягнення своєї мети, у відповідну й вигідну для них хвилину, ці партизани на повну силу повернуться проти нас… Нам слід рахуватися у найближчому майбутньому з тим, що як українські, так і радянські партизани проникатимуть у Закарпаття”.

Співпраця всупереч фактору Закарпаття

Питання Закарпаття у переговорах між представниками українського визвольного руху та військово-політичними колами Угорщини у 1943-1944 рр. відіграла значну, однак не вирішальну роль. 

Незважаючи на те, що над обома сторонами тяжів важкий досвід попередніх відносин, угорські військові кола, з одного боку, та керівництво ОУН(б) і командування УПА, з іншого, змогли в складних умовах завершального етапу Другої світової війни дійти до взаємної згоди і домовитись про ненапад, нейтралітет та військову співпрацю на антибільшовицькій основі. 

У ході переговорів на вищому рівні у Будапешті були зроблені помітні кроки для дружнього зближення між угорським та українським народами. Угорські керівні кола визнали ОУН(б) за головну силу й лідера українських національно-визвольних змагань, рух, який був здатний виражати інтереси українського народу та репрезентувати його на міжнародній арені.

Водночас переговори між УПА та угорською армією у 1943-1944 рр. вивели українсько-угорські відносини на якісно вищий рівень. Якщо раніше ставлення угорських керівних кіл до українського питання та можливості створення незалежної Української держави на північно-східному кордоні Угорщини визначалось, насамперед, проблемою державної приналежності Закарпаття, то в результаті мирних переговорів в роки Другої світової війни було продемонстровано можливість мирного співіснування та взаємовигідної співпраці між двома сторонами на ґрунті спільних інтересів та боротьби проти спільного зовнішнього ворога незалежно від фактору Закарпаття. 

Окремі тактичні комбінації та дипломатичні хитрощі оунівців на переговорах з угорцями були лише спробою відвернення їхньої уваги від складної та болючої теми Закарпаття задля активізації співпраці між УПА та угорською армією у протистоянні радянській експансії.  

Активні відносини між УПА та угорськими військами припинилися з відступом останніх під натиском Червоної армії із території Закарпаття у жовтні 1944 р. Однак ще до кінця березня 1945 р. при угорському генеральному штабі продовжувала перебувати зв’язкова місія УПА на чолі з капітаном Андрієм Дольницьким, яка з поразкою Угорщини у Другій світовій виїхала на Захід. 

Однак вже перебуваючи на еміграції, представники ОУН та УПА продовжували підтримувати зв’язки з окремими угорськими діячами, зокрема залучивши колишнього командира 6-го угорського корпусу генерал-полковника Ференца Фаркаша до діяльності очолюваного Ярославом Стецьком Антибільшовицького блоку народів (АБН), в якому з 1950 р. він обійняв посаду керівника військового відділу. 

Зрештою, принципи та ідеї, на яких базувалася співпраця українських повстанців та угорських гонведів у роки Другої світової війни – визнання прав народів на самовизначення, їх суверенність, рівноправність відносин, –  змогли втілитися в життя тільки після розпаду соцтабору і Радянського Союзу в 1989-1991 роках, коли на мапі Європи відновилися незалежні Угорщина та Україна, які вступили у  новий міждержавний етап відносин.

Тим паче, що саме Угорщина у грудні 1991 року була однією з першим країн у світі, яка відкрила в Києві своє офіційне дипломатичне представництво – посольство.  

* Гонведи ( з угорської мови слово honvéd перекладається як захисник батьківщини, військовий, а слово honvédség — армія) – це угорські регулярні війська в широкому розумінні цього слова.

Олександр Пагіря, спеціально для InfoPost.Media

Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.