Колонки 07 Серпня 18:44

Серед словаків чи між українцями? Як чех описав рідну Словаччину, а насправді Україну

В українському інфопросторі Словаччина належить до тих щасливих країн, з яких немає новин. 

Якщо з Польщі ми отримуємо вдосталь інформації навіть через приватні канали, адже там працює й живе понад мільйон українців, якщо про Угорщину ми дізнаємося через політичні баталії й нові загострення безпідставних конфліктів, то про Словаччину в нас – благословенна тиша. 

Серед сусідів з ЄС менше інформації в нас лише про Румунію, але про неї все ще панує (незаслужений) негативний стереотип, тож цією країною українці цікавляться слабо. 

Натомість Словаччина – попри те, що більшість українців не назве й 5 фактів про цю державу – справляє враження сонного, але заможного краю десь на Заході. Зрештою, такою вона сьогодні і є.

Українці взагалі не надто цікавляться життям своїх сусідів, і крім Росії, що постачає нам новини навіть про своїх третьорядних реперів, та Польщі, що довго й системно інвестує у свою культурну присутність в Україні, більше жодна з наших країн-сусідок не може похвалитися впізнаваними культурними брендами чи новими й продумано сформованими асоціаціями.

Lyubka Slovensko Img 5438

Чи є через Словаччину автобан?

Словаччина, яка взагалі не надто амбітна в своїй зовнішній політиці, Україну майже не помічає, а ми відповідаємо їй взаємністю – і з обох боків панує сонна байдужість. У нас дуже рідко перекладають словацьких письменників, ми нічого не знаємо про словацький шоу-бізнес, а з сучасного кінематографу чули хіба про фільм «Межа» (бо він про контрабанду на українському кордоні).

Оскільки я живу в Ужгороді і з вікна квартири бачу Словаччину, розташовану всього за два кілометри, то знаю по собі – українці з інших регіонів таки досить часто розпитують про цю країну, але питання в них зазвичай одне: «Чи є через Словаччину автобан?». Бо переважно – і, додам від себе, даремно – Словаччину розглядають лише як транзитний простір до цікавіших країв.

Та нещодавно для допитливих українців з’явилася нагода краще пізнати нашу сусідку – в українському перекладі вийшла книжка «Серед словаків» Мартіна Мілана Шімечки (видавництво «Дух і літера»). Це своєрідний історичний і психологічний портрет словацького народу останніх 60-ти років. Надзвичайно суб’єктивний, бо автор розповідає про Словаччину через призму власного життя й досвіду. Та й підзаголовок у книги промовистий: «Коротка історія байдужості – від Дубчека до Фіцо, Або як я став патріотом».

Ця книга особливо цікава через той факт, що її автор – чех (син відомого чеського дисидента Мілана Шімечки), який сам вибрав бути словаком. Тому Шімечка має виняткову оптику: у словацькому суспільстві стоїть трохи осторонь, спостерігає і не боїться говорити неприємну правду; а водночас має розкішну можливість порівнювати чеський і словацький менталітети, політику, повсякденні звички. Не менш важливим є й той факт, що автор – досвідчений журналіст, редактор провідних словацьких журналів, тому пише легко, гостро й цікаво. Словом, палко раджу цю книгу – точно отримаєте задоволення й купу інсайдів.

А тепер розповім вам про те, що мене найбільше в цій книжці вразило – про паралелі з Україною. Під час читання деяких розділів взагалі складалося враження, що книжка ця має називатися «Серед українців», а не «Серед словаків». Бо, як виявляється, в посткомуністичній історії наших держав є дуже багато спільного. Настільки подібного, аж можна припустити, що обидва народи по черзі наступали на ті самі граблі, тільки словакам часом вдавалося уникнути болісного удару, а українці натомість не пропустили жодного.

Перша й найголовніша паралель, спільна риса, що об’єднує й цементує українське й словацьке суспільство – байдужість. Саме її Шімечка називає визначальною рисою словаків, яка, крім вияву ганебної слабкості, має й одну позитивну рису: саме байдужість допомогла «малому» словацькому народу вижити в скрутні історичні часи. У нас би її назвали «моя хата скраю».

Словаки пасли задніх

Словаки не надто переживали за долю своїх дисидентів, не переймалися гоніннями й переслідуваннями інакомислячих, не цікавилися згортанням демократії у 90-х, а просто намагалися жити в міру сите й спокійне життя. 

Автору дуже часто здавалося, що Історія проходить повз Словаччину: коли в інших країнах Центральної Європи вже вирувало від антикомуністичних протестів і суспільство повставало, словаки лише розгублено озиралися довкруж; коли решта країн Центральної Європи вже готувалися до вступу в ЄС і НАТО, словаки пасли задніх і взагалі не усвідомлювали, що можуть не вскочити в останній вагон поїзда.

 

Читай також:

Словацький Робін Гуд, бринза та вода: 12 асоціацій зі Словаччиною

 

Цю специфічну словацьку байдужість, яка частенько переростала в колаборацію з ворогами, Мартін Шімечка називає «солідарністю зговірливих». І окреслює її так: «Трагічною є не лише схильність до кріпацтва [словацького народу], що історично зрозуміло, а її колективний захист і засудження тих, хто наважився до непокори. Словацька історія має досить довгий список вигнанців, яким суспільство не вибачило відвагу й покарало їх байдужістю». 

Згадайте тепер українських дисидентів – у комуністичні часи вони були «білими воронами», яких сахався простолюд, а нині суспільство віддячило їм найбільш українською з усіх медалей – забуттям.

Побачивши перший масовий антикомуністичний мітинг у Братиславі, Шімечка спитав себе: «Я дивився на велелюдну площу й міркував: чи це ті самі люди, котрі ходили на першотравневі паради й розмахували транспарантами перед трибуною з вишикуваними комуністами? Дійшов висновку, що так».

Запитання Шпітцера

 Зрештою, після падіння комунізму словацьке суспільство опинилося перед такою ж засадничою проблемою, як і українське в 1991-му. Шімечка називає це «запитанням Шпітцера», впливового словацького інтелектуала єврейського походження, який свого часу сказав: «Ми повинні мати уявлення про Словаччину. Чи взагалі знаємо, якою вона є і якою хочемо, аби вона була?». 

Приблизно таку ж проблему мало й українське суспільство; хоча помилкою буде писати про неї в минулому часі – ми досі не визначилися, хочемо «сильну руку» чи справжню демократію, президентську республіку чи парламентську, ринкову економіку чи соціалізм. А відтак і наші історичні меандри протягом останніх тридцяти років – цілком прогнозовані.

Не менш колоритно Шімечка описує і середину 90-х років: «В Словаччині буквально панували злодії, в мене вкрали чотири автомагнітоли, п’яту вже просто не купував. (…) У Братиславі пішохідними зонами їздила мафія на «бумерах» і відверто демонструвала, що є партнером влади, яка піднесла крадіжки до рівня політики, роздавши державні підприємства своїм вірним». 

Чи варто додавати, що в середині 90-х ми в Україні мали ідентичну ситуацію?

 

Читай також:

Закарпатські словаки: етнічна спільнота, що відродила культуру після 40-річного забуття

 

Та в 1998 році словаки відправили у відставку уряд автократичного Мечіара і проголосували за проєвропейські сили. Але провідні словацькі політики того часу, хоч і обіцяли народу привести Словаччину в ЄС, не знали, як цю свою обіцянку втілити. І тоді Мартіна Шімечку запросив на зустріч чеський аристократ, а пізніше і міністр закордонних справ Чехії Карел Шварценберг. На тій зустрічі він дав словакам одну пораду: «Ключем до вашого європейського майбутнього є Вашингтон. Мусите переконати американців, що належите до НАТО, бо тільки через Альянс лежить дорога до Союзу». Коментарі, як то кажуть, зайві.

Цитувати цю блискучу книжку можна довго й щедро, але після всіх паралелей і асоціацій з Україною залишається єдине питання: чому ж словакам, які мали такі ж проблеми й наступали на схожі граблі, на відміну від нас усе-таки вдалося? Відповідь, хоч і не зовсім очевидну, знайдете в книзі Мартіна Шімечки.

 

Андрій Любка, спеціально для InfoPost.Media

 

*Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com


Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.

Коментарі