«Ми ще не вмерли»: словацька журналістка видала книгу воєнних історій України

У жовтні в столиці Словаччини Братиславі відбулась презентація книги словацької журналістки, репортерки словацького видання Aktuality.sk Станіслави Гаркотової «Ešte sme nezomreli» («Ми ще не вмерли»). Це збірка з 13 історій українців, які опинились в умовах війни, записаних репортеркою у 2015 – 2022 роках.

Ми вирішили поспілкуватись із журналісткою та більше дізнатись про те, що надихнуло її не просто відвідати Україну, а побувати в зоні бойових дій та записати історії тамтешніх жителів і військових.

Як ти пов’язана з Україною? І коли почала активно спостерігати за подіями тут? Чому це для тебе важливо?

Я народилася практично на кордоні з Україною, в місті Сніна, за 25 кілометрів від словацько-українського кордону. На жаль, до 2014 року про Українy взагалі нічого не знала. Може якісь базові речі – хто український президент, знала про події Помаранчевої революції, але Україна ніколи не була в центрі мої уваги. До лютого 2014 року.

Майдан мене зачепив. Я в Братиславі жадібно ковтала всі новини, які приходили із Києва, і були моменти, коли мені дуже хотілося поїхати в Україну. Але без контактів, знання мови та контекстiв мені здалося, що я не буду дуже корисним журналістом. Тому я й чекала нагоди далі, слідкуючи при цьому за подіями. Далі прийшла окупація Криму, війна на сході.

На початку 2015-го журналістка зустріла у Словаччині українців – це були діти та їхні вчителі із Сєвєродонецька, які приїхали на реабілітацію та відпочинок.

Тоді я зрозуміла що далі чекати не варто і мені потрібно бути в особистому контакті з темою. Мені і як журналістці, і як читачеві хотілося більш знати про життя звичайних людей, чути їх історії. Перші поїздки мене привели до Ужгорода, де я зустрілась із сім’ями переселенців зі сходу України, потім познайомилась із волонтерами тa матерями загиблих атовців. У листопаді 2015 я вперше потрапила на Донбас. Саме до Мар’їнки в Донецьку область, яка, на жаль, зараз повністю зрівняна із землею.

За словами Станіслави, 2015 рік став для неї переломним. Журналістка зрозуміла, що це її тема і почала приїжджати до України частіше.

Як сприйняла інформацію про початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого? Звідки взагалі дізналась про початок війни?

Я про вторгнення дізналася у нічному потягу з Києва до Краматорська. Зранку десь о 5 годині у мене в купе задзвонив телефон. Темно. Бачу – мені дзвонить мій словацький колега-журналіст, який був у сусідньому вагоні. Він теж їхав на схід. Перша думка: щось сталося. Він тоді сказав тільки кілька слів: «Росія ракетами веде удар по всій території України. Київ, Харків, вони атакують з півночі та з Криму». Запитав мене, що будемо робити і ми вирішили: продовжуємо дорогу на схід і чекаємо на подальшу інформацію.

Пам’ятаю чоловіка, який був зі мною в купе. Його звали Діма, сподіваюсь з ним все в порядку. Ми спілкувалися ввечері напередодні вторгнення. Було вже передчуття, що щось може статися і я його запитала, чи він не боїться. Діма розповів як вже втікав від війни – із Донецька у 2014 році. Після початку бойових дій йому довелось починати нове життя із сім’єю в Києві. Я його в цей ранок розбудила, щоб він негайно подзвонив дружині в Київ. Вона підтвердила, що чули вибухи.

Всі люди почали виходити з купе і дзвонити рідним по всій країні. Ми почали передавати один одному інформацію про те, що де відбувається. Найбільше запам’яталась наша провідниця – вона була з Маріуполя і не могла зв’язатися з донькою. Коли це нарешті вдалося, донька розповіла, що вона у підвалі з дитиною. Я ніколи раніше нічого подібного не відчувала – це був мікс усіх емоцій.

Як прийшла ідея написати щось більше, ніж репортажні історії про події в Україні?

Мені завжди хотілося написати книгу репортажів з України, адже я хотіла у себе вдома показати людей, які це все пережили на собі. У Словаччині дуже багато людей навіть уявити не можуть, що в останні роки пережили українці. Коли пишете репортажі для онлайн-газети, звісно читач знайде собі ці історії. Але, на жаль, журналістка дуже швидка праця. Кожна історія, репортаж просто як блискавка – вона загоряється на мить і губиться в онлайн-просторі.

Я не думала, що ця книга вийде у 2022 році. Але коли почалася повномасштабна війна, наш головний редактор Петер Барди запропонував мені видати збірник репортажів. І я обрала історії, які показують війну з різних сторін. Тому читач у книзі знайде мої старші матеріали про ветеранів-героїв або про політв’язнів. Деякі з них я дописала – знову сконтактувала з героями репортажів і написала продовження їхніх історій.

У книжці є і нові історії. Я розмовляла з людьми із Бучі, спілкувалась із молодою жінкою, яка із кількамісячним сином 65 днів ховалась під Азовсталлю. Я говорила також із людьми в Краматорську, які не хотіли виїжджати з міста. Українці майже всі ці історії знають. Ми їх хотіли зберегти для словаків. Це для мене було дуже важливо.

Про що твоя книга “Ešte sme nezomreli”? Чому саме така назва?

Ešte sme nezomreli – це українською “Ми ще не вмерли”. Це слова ветерана Олександра Сарабуна, якого я зустріла у 2018 році в Словаччині. До нас прийшла група ветеранів, які лікувалися у наших Високих Татрах. Сарабун – і не тільки він – описав мені, якe пекло українські добровольці пережили в Іловайську. Він втратив ногу, бачив різні жахливі речі, які мені розповідав.

Коли вже після Іловайська він лежав у шпиталі, то за ним доглядали волонтери. І одна дівчина розплакалась, коли побачила Олександра. У відповідь на сльози військових сказав: «А чому плачете? Я ще не вмер». Для мене це були дуже сильні слова. Вони для мене є символом незламності. Також це пов’язано з гімном України. Ще не вмерла… Значить: ми ще тут, ми не здаємось.

Чиї історії тебе вразили найбільше – пересічних жителів, які були в окупації, волонтерів чи військових?

Всі. Кожна людина має свою сильну особисту історію. Я дуже поважаю наприклад Всеволода Стеблюка [військовий лікар з позивним «Айболіт», нагороджений орденом «Народний герой України» та Орденом Свободи, – ред.], з яким я познайомилася декілька років тому і знову зустріла його цьогоріч після того, як російські війська відступили від Києва. Його історія, думаю, в Україні дуже відома. Він врятував життя бійців із Іловайська. Для мене честь знати теж волонтерів Юлю Вотчер [вінницька волонтерка, яка зібрала для захисників допомогу більш ніж на 70 млн гривень, – ред.] та Володимира Маєвського [один із засновників організації Мольфар, яка забезпечує бійців одягом та спорядженням, – ред.].

Я з ними була в 2017 році на фронті, ми спали між військовими, я бачила, як виглядає допомога і підтримка військових «звичайними» людьми. Звичайними в лапках тому що вони насправді не звичайні попри те, у більшості були звичайні професії та пересічне життя. Коли ви такі речі – підтримку, любов, відданість, сміливість – бачите на свої очі, то потім розумієте, що допустити думку про «взять Киев за три дня» може тільки якась дуже нерозумна людина.

Розкажи, будь ласка, про традицію обрання хрещених батьків для книги, оскільки у нас такого не зустрічав. Чому це важливо, чи поширено це серед словацьких письменників і як відбувається оце «хрещення»?

Де коріння традиції, чесно, не знаю. Але у нас маємо звичай публічних презентацій деяких нових книжок. Це символічне введення книги в життя серед читачів. Це «введення» може мати різні форми. У нас в редакції це пов’язане із публічною бесідою про тему книги. Книжка має і свою «хресну маму» або батька. Це вже залежить від автора книги, команди авторів або видавництва. Буває і таке, що книгу насправді хрестять – пелюстками квітів, кавою, це вже залежить від символіки книги та фантазії авторів. Ми хрестили «словами» – подякою всім, хто в книжці. Тому що вони головні у ній.

Хто є хрещеними твоєї книги?

Моя добра подруга із Ужгорода Дзвінка Білоног. Вона в моєму житті зіграла дуже важливу роль. Я вже розповідала про те, як спочатку не могла наважитись їхати в Україну, оскільки не мала контактів, не знала ні української, ні російської. Дзвінка мені спершу допомагала як перекладач і завдяки їй я змогла будувати собі перші зв’язки та почала краще розуміти, що таке Україна. Вона волoнтерка, постійно чимось займається і допомагає, її чоловік зараз захищає країну. Я пишаюсь що у мене є такі друзі.

Як взагалі словаки сприймають події в Україні?

Останнє опитування показало що 47% словаків хоче перемоги України і тільки 19% на боці Росії. Сумно в ньому бачити, що десь 30% словаків байдуже. Але якщо говорити, наприклад, про те, що я бачу навколо себе – велика підтримка українців. Багато моїх друзів допомагають, донатять, декілька знайомих і колег з нашої редакції прихистили у себе українські сім’ї.

Звідки вони черпають інформацію про війну?

Певна частка людей у нас (насправді, думаю, їх більшість)  використовують серйозні джерела. Але для дуже багатьох людей у нас головне джерело інформації – соцмережі. Тому вони володіють лише поверхневою інформацією. Це я вже не кажу про те, що вони через це можуть бути ще й під впливом різної дезінформації. Тому певна кількість людей і вірить різним нісенітницям, які до них там доходять. Мене завжди турбує, коли люди не шукають інформацію самі, коли самі не думають і сприймають інформацію некритично. А після цього повторюють думку своїх «сусідів», різних «дядьків» або просто популістичних політиків, навіть не розуміючи, про що йде мова.

Чи дійсно серед словаків поширені проросійські настрої? Якщо так, то з чим це пов’язано?

Нагадаю знову жовтневе соцопитування – 19% хотіло б перемоги Росії. Це може бути певною мірою показником проросійських настроїв у нас. З чим це пов’язано? На мою думку – незнання. Люди просто не знають нічого ні про Росію, ні про Україну.

Наш відомий експерт по східній Європі Олександр Дулеба каже, що словаки самі собі придумали Росію, якої не існує. Агресія проти України могла б відкрити їм очі, але бачимо, що певна кількість людей автоматично стали на бік Росії тому що вони «проти НАТО, проти Америки, проти Заходу». І вони не розуміють, що НАТО – це ми. І це стосується не тільки старшого покоління, про яке ми ще можемо сказати, що їх так виховував режим. Я думаю, тут допоможе базова річ – освіта. На жаль, вже довгі роки бачимо, що освіта нових поколінь, підтримка кваліфікованих вчителів у Словаччині не є пріоритетом ні для цієї, ні для попередньої словацької влади.

Віталій Дячук для InfoPost.Media

* Цей матеріал підготовлений у рамках ініціативи Re:Open Ukraine, яка реалізується Інститутом Центральноєвропейської Стратегії

Re:Open Ukraine – це проєкт Інституту Центральноєвропейської Стратегії, метою якого є перевідкрити та пояснити нову Україну як для неї самої, так і для її безпосередніх західних сусідів. Проєкт має 3 фокусні регіони України, а саме Закарпаття, Буковина та Одещина, та 5 фокусних країн ЄС і НАТО, а саме Польщу, Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію.

Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.