«Ми – громадяни України, неважливо якої нації»: етнічний угорець із Чернівців про угорську спільноту на Буковині

Без Альберта Комарі в Чернівцях не проходить по суті жоден спортивний захід. Він народився в сім’ї відомого боксера, кандидата у майстри спорту СРСР, чемпіона Чернівецької, Закарпатської, Івано-Франківської та Хмельницької областей Альберта Комарі-старшого. Тож не дивно, що любов до боксу та інших видів спорту супроводжує чоловіка протягом усього життя. 

Сьогодні він поєднує роботу в сфері зв’язків із громадськістю в Асоціації футболу Чернівецької області та Чернівецькій обласній федерації боксу з вчителюванням у гімназії №14. А ще Альберт Комарі очолює обласну організацію «Демократичної спілки угорців України» (Ukrajnai Magyar Demokrata Szövetség) і вже тривалий час займається активною громадською роботою з представлення цієї національної спільноти на Буковині. Шию Альберта прикрашає татуювання у вигляді серця та кольорах прапора Угорщини. Каже: зробив його на видному місці, щоб відразу демонструвати всім свою ідентичність. 

Поспілкувалися з громадським діячем про дитинство в Берегові й те, як він вивчив українську мову, скільки етнічних угорців проживає сьогодні на Буковині й чому їх стає все менше, що нині найбільше потрібно угорській національній спільноті в Україні, а також про стосунки з етнічними румунами і Чернівці як місто для співіснування різних націй.

Тато – закарпатець, мама – з Буковини

Історія батьків Альберта – це приклад того, як люди різних націй потрапляють в інше для себе середовище, знайомляться і будують стосунки. Його тато родом із міста Берегова Закарпатської області. Боксер, кандидат у майстри спорту СРСР з боксу. Свого часу служив у радянській армії. До Чернівців його відправили тому, що тут була потужна спортивна команда. Батько Альберта входив до збірної Прикарпатського військового округу з боксу. Змагання відбувалися в Будинку офіцерів – одній із найвідоміших будівель Чернівців. 

«Так сталося, – говорить Альберт, – що в цьому домі на останніх поверхах тоді жила моя мама. Вона була з родини репресованих, їхня сім’я щойно повернулася на Буковину. Житла не мали. А оскільки працювали в Будинку офіцерів, тому їм там дали кімнату. Отак батьки й познайомилися. Ходили на танці, зустрічалися на боксі. Тато вирішив залишитися тут. Вони одружилися і створили родину».

Якими мовами спілкувалися вдома

Мама громадського діяча з сім’ї депортованих. Ще дитиною її разом із бабусею відправили до Казахстану. Там забороняли говорити українською мовою. 

«Тато не знав ні української, ні російської, – додає Альберт. – Мама навчила його говорити російською. Тоді був СРСР і я виріс у російськомовній родині. Проте вже в шестирічному віці читав книжки як російською, так і українською. Мама з бабусею мене вчили. Як зараз пам’ятаю свою першу книжку – казку про Червону шапочку. Я прочитав її саме українською. Другою була «Коза-дереза». Сьогодні в побуті, на роботі і вдома з дружиною я розмовляю виключно українською мовою». 

Дитинство в Берегові 

Альберт Комарі розповідає, що на Закарпатті проживає половина його родини, він завжди їздив туди із задоволенням. 

«Я чекав, коли вже буде літо, – додає Альберт, – і ми з татом нарешті сядемо в автобус і поїдемо. Це цікавенна дорога через Яремче, Рахів, а в підсумку – рідне Берегово. Тут жила бабуся, тітка з дядьком, які мене дуже любили». 

Втім, була ще одна річ, яка манила на Закарпаття, – закордонні смаколики.  

«Раніше, – розповідає громадський діяч, – не можна було так часто їздити за кордон, як зараз. Випускали раз на 2-3 роки. Мій тато завжди привозив багато смачних продуктів з Угорщини, але вони швидко закінчувалися. А коли ми приїжджали на Закарпаття, то їх тут навіть на ринку можна було купити». 

Останній раз Альберт був у Берегово, коли почалася велика війна, на звітно-виборчій зустрічі Демократичної спілки угорців України. Тут він представляв діяльність чернівецької обласної організації за кілька років.  

«Ми є однією з найбільш активних спілок серед інших регіонів України, – розповідає громадський діяч. – Закарпаття не беремо до уваги, бо це – колиска етнічних угорців. Відколи з’явилося наше товариство у 2015-2016 роках, мені запропонували пропагувати в Чернівцях угорську культуру, і я одразу погодився. На цих зборах мою кандидатуру було запропоновано в Національну раду угорців України. Тож тепер я разом із етнічними угорцями Закарпаття захищаю права цієї спільноти».  

Якою є угорська національна спільнота на Буковині

Альберт розповідає, що разом із колегами вони займалися дослідженням появи угорських родин на Буковині.

«Завдяки записам села Чорнівка, – додає громадський діяч, – ми віднайшли дані про те, що на початку Першої світової війни на цій території або біля неї стояв підрозділ австро-угорських військ. Серед них був цілий батальйон угорців. І от один із них закохався в українку, жительку села Чорнівка, й згодом у них народилися діти. Нащадки цієї пари досі проживають в Чернівцях». 

За словами Альберта Комарі, станом на 2021 рік на Буковині їм із колегами вдалося знайти близько 100 етнічних угорців – не лише з Чернівців, але й з Вижницького, Заставнівського районів та Хотинщини. Членом їхньої спільноти є і відомий буковинський журналіст із Глибоки Ласло Гейніш. 

«Думаю, що зараз, – додає громадський діяч, – якщо б хтось відгукнувся, то було б менше 30 людей. І якщо рахувати активних етнічних угорців, то їх четверо. Загалом 95% угорської нацспільноти Буковини – це пенсіонери дуже поважного віку».

Альберт розповідає, що навіть коли люди дають свої контакти, то не завжди охоче комунікують. Так, на початку повномасштабного вторгнення Генеральне консульство Угорщини в Ужгороді передало продуктові та гігієнічні набори, а громадський діяч, своєю чергою, роздавав їх усім, кого міг знайти. Говорить: людей відгукувалося все менше і менше. Підозрює, це через те, що багато хто вже помер або частіше буває в лікарні, ніж вдома, як-от етнічна угорка з Виноградова, що мешкає в будинку навпроти його батька в Чернівцях. 

«Чимало пенсіонерів виїхали в Угорщину, – говорить Альберт. – Це стосується не лише тих, хто з Чернівців. У нас працювала дуже потужна і активна спільнота в Івано-Франківську. Там навіть був навчальний центр, де викладали угорську мову. Активне товариство діяло у Львові. До його складу входили архітектори, музиканти, художники, мистецтвознавці. Тепер там не залишилося майже нікого. Але все одно тут, на Буковині, ще є представники угорської нацспільноти. Ми працюємо і намагаємося робити все, щоби було добре». 

Чим займається Чернівецька обласна організація «Демократична спілка угорців України»

Свою діяльність вони розпочали з організації у Художньому музеї в Чернівцях виставок митців як із Закарпаття, так і сучасних угорських художників. Поступово налагодилася дружня і тісна співпраця. У рік зазвичай відбувалося 2-3 виставки. 

Крім цього, Альберт із колегами сприяли влаштуванню концертів угорських гуртів на території Буковини. Кілька заходів відбулося в Чернівецькій обласній філармонії та драмтеатрі імені Ольги Кобилянської. Були творчі зустрічі з літераторами. У Чернівцях також приймали команди з боксу і футболу, які приїжджали сюди на змагання. 

«Я возив буковинських спортсменів до Угорщини, – додає Альберт. – А мій тато взагалі, напевно, об’їхав з нашими спортсменами пів Угорщини.  Він протягом багатьох років очолював суддівську колегію Федерації боксу Чернівецької області. Тому ми сприяли налагодженню стосунків між спортсменами Угорщини та Буковини».

Про зміни до освітнього й мовного законодавства, які були ухвалені в Україні в 2017 році

Альберт вважає, що тогочасні нововведення обурили не тільки угорську громаду України, а й усього світу. 

«Давайте не будемо забувати, – говорить він, – що я – етнічний угорець Буковини, але не є представником автохтонного населення. Ми сюди приїхали, а отже, не можемо чогось вимагати. Те саме стосується багатьох регіонів України. Ми просто проживаємо тут, як й інші спільноти. Що ж до етнічних угорців Закарпаття, то вони живуть у себе вдома, на своїй землі. Тому мають право навчатися і спілкуватися рідною мовою». 

Громадський діяч додає, що етнічні угорці Закарпаття компактно проживають буквально в трьох районах – Виноградівському, Берегівському та Ужгородському. 

«Це – найбідніший регіон Закарпаття, – додає Альберт. – Там немає гір, а отже, можливості для розвитку туристичної галузі. Тому, як на мене, забирати в них останнє, що є, – мову – це злочин» (це власна інтерпретація пана Альберта, загалом якраз низинні регіони Закарпаття найбагатші – прим. Ред.)

Альберт пригадує, що за часів його дитинства в Чернівцях було 3-4 телеканали. А коли він приїжджав до родичів у Берегово, то в них дивилися 6-8 каналів, і всі угорські. 

«У ті часи СРСР душив всі національні спільноти та мови, – говорить громадський діяч, – але він нічого не міг зробити з угорцями Закарпаття, які розмовляли і будуть розмовляти угорською мовою. Саме тому це обурило всіх. Я вважаю, що цей закон тоді продукували люди, далекі від України, які зробили це, щоби штучно роздмухати конфлікт, якого раніше не існувало. На Закарпатті чи Буковині ніколи не було етнічних конфліктів. І якщо б не цей мовний закон, то й не виникло б ніяких проблем, як потім виявилося – з Угорщиною. Якщо Україна йде шляхом євроінтеграції, то це стане першою перешкодою, що мали би розуміти всі в нашій країні». 

Чого сьогодні потребує угорська національна спільнота в Україні

На думку Альберта Комарі, можливість навчатися в школах своєю мовою  – те, чого сьогодні найбільше потребує угорська нацспільнота в Україні. 

«Етнічні угорці вивчають українську мову і можуть нею спілкуватися, – розповідає громадський діяч. – Але надалі вони часто не планують інтегруватися в українське суспільство. 90-95% тих, хто живе на території Берегівського та Виноградівського районів Закарпатської області, бачать своє майбутнє з Угорщиною. Вони закінчують угорські коледжі й вищі навчальні заклади. До речі, протягом року я теж вчився в Берегові. Тут спокійно співіснували російська, українська, угорська школи. Ніхто нікому не заважав». 

Про друзів із Чернівців, які є етнічними румунами  

Угорці – найбільша етнічна меншина на території сучасної Румунії. Вони компактно мешкають на великих територіях – повіт Арад, міста Орадя, Клуж-Напока, Тімішоара. За словами Альберта, цим угорцям, так само, як і в інших країнах, ніхто не заважає спілкуватися угорською мовою. 

«У цих містах назви вулиць написані двома мовами – румунською та угорською. У мене там дуже багато друзів: колеги з мотокросу, боксу, футболу. До прикладу, президент румунської асоціації «ЄвроФотоАрт» Штефан Товт. Він угорець, але вважає себе громадянином Румунії. Це схоже на мою ситуацію. Те, що я етнічний угорець, – це одне, але з гордістю ношу спортивну форму України і, коли приїжджаю за кордон, кажу: я – українець. Національність – одне, а громадянство – зовсім інше».

В Альберта багато друзів і серед етнічних румунів Буковини. Він підтримує добрі стосунки з усіма товариствами румунської культури, які є в регіоні. Серед його приятелів – Василь Бику, Юрій Левчик, Сергій Гакман, Василь Терицану (вже покійний). 

«Вони завжди ставились до мене з любов’ю і повагою, – говорить громадський діяч. – Разом ми йдемо покладати вінки до пам’ятника Міхая Емінеску, святкуємо національні заходи».

Чернівці – комфортне місто для співіснування різних національних спільнот

На думку Альберта, Буковина – це регіон, зручний для усіх національних спільнот. 

«Йду вулицею, – додає громадський діяч, – і бачу ресторан грузинської чи турецької кухні. Заходжу, а там – турки, грузини, азербайджанці. Ми всі спілкуємося, посміхаємось одне одному. Не тільки в Чернівцях, але й загалом в нашій країні з цим немає жодних проблем. От візьмемо, до прикладу, Чемпіонат України з боксу. Звучать прізвища: Абдураїмов, Горват, Танасеску. Чуємо різні прізвища, але всі ці діти – громадяни України, неважливо якої нації. Ми всі працюємо для того, щоб Україна розвивалась й інтегрувалася до Європи». 

Лілія Шутяк, спеціально для InfoPost.Media
фото з особистого архіву Альберта Комарі

Запрошуємо прочитати також інші матеріали авторки для нашого видання.

* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».