Етнічна болгарка на прізвище Грекова: як будівельниця з Одеси стала офіцеркою Військово-морських сил

Якби я не знала напевно, навряд чи мені спало б на думку, що тендітна жінка з красивою усмішкою переді мною — військова ЗСУ. Ба більше, капітан Військово-морських сил ЗС України.

Про те, як випускниця Одеської державної академії будівництва та архітектури стала до лав ЗСУ, та ситуацію в її рідній Бесарабії розмовляємо з одеситкою Оленою Грековою.

Покликання

Дід моєї героїні був будівельником, і цей зв’язок фаху діда зі своїм прагненням отримати будівельну професію Олена усвідомила вже в приймальній комісії. Вступила за порадою батька до ОДАБА на спеціальність «Інженер-будівельник». На третьому курсі обрала кафедру Військової академії при своєму навчальному закладі й по закінченню отримала звання лейтенанта.  

Але професійне життя Олени після випуску було пов’язане з будівельною галуззю. Станом на 2022 рік компанія, яку вона очолювала, успішно розвивалася і мала грандіозні плани, проте повномасштабне вторгнення Росії перекреслило всі наміри.

Волонтерство

З 2014 року Олена долучилася до волонтерського руху в Одесі, опікувалася родинами військових, які вийшли з Криму, не зрадивши присязі.

«Я відгукнулася на заклик зустріти бус з речами для тих, хто виїхав з Криму, — розповідає Олена. — Там, на місці, уже познайомилася з іншими небайдужими одеситами, ми об’єдналися і разом створили групу в соцмережі «Допомога ВМС». Ми розподілили райони міста між собою і намагалися знайти все, чого потребували родини військових: від памперсів до холодильників». 

ЗСУ

Перші думки про вступ до лав ЗСУ з’явилися вже тоді. Проте стримував малий вік дитини, яку Олена виховувала сама. З початком великої війни совість, як зізнається Олена, не дозволила їй, офіцеру запасу, лишатися цивільною:

«Я вже знала точно, що піду. Можна було б поїхати з країни, проте я народилася в Україні, мої батьки, родичі та друзі тут, і я не могла їх кинути. До того ж мені було б соромно перед військовими і не тільки, що я не пішла захищати свою державу». 

Олену в Командуванні ВМС уже знали і зустріли як свою. Посаду офіцера відділу розвитку отримала в новому управлінні, де знадобилися і набуті протягом професійного життя навички, і контакти:

«Формували все з нуля. Стали в пригоді всі мої бізнесові зв’язки, уміння працювати з людьми. Я 20 років працювала на себе, керувала різною кількістю людей. І хоча служба в армії для мене щось нове, проте в цьому статусі всі попередні навички затребувані, мені допомагає мій життєвий досвід, уміння та бажання навчатися».

Бесарабія

Олена Грекова родом з Бесарабії, етнічна болгарка по лінії обох батьків. Зараз у рідному селі Багатому чимало змішаних сімей, а тоді люди дотримувалися правила створювати родини з представниками своєї етнічної спільноти, розповідає Олена. 

Болгарську знає, проте називає її діалектною:

«Це означає, що в Болгарії я все розумію, а мене – не дуже. Сміються і переходять на російську. Кажуть, що це староболгарська і вони дуже давно нею не розмовляють. У кожного бесарабського села свій діалект, який община зберегла з часів переселення. Крім того, поруч з нашим болгарським є і молдавське село, і українське, і неподалік російські старовіри живуть — усе так було намішано, русифіковано».

Олена зазначає, що її рідною мовою є болгарська, усі діти її села в родинному колі починали говорити мовою батьків. Проте вже у садочку і школі ситуація змінювалася: у 90-х роках освітньо-виховний процес відбувався російською.

«Зараз діти знають болгарську, українську і російську», — говорить Олена і з подивом ділиться спостереженням: якщо раніше між собою діти в селі розмовляли болгарською, то зараз, попри те, що російська усунута з освітнього процесу і її місце заступила державна мова, молодь села спілкується російською. «Малеча знає українську добре. А підлітки зависають у гаджетах російською. Мрію, що з часом вдасться зовсім усунути російську, бо вони її не вивчають і не знатимуть, як писати ті слова».

Проблема російськомовності прикордоння, зауважує Олена, полягає як у доступності російських каналів, які з Молдови поширюють контент через супутникові тарілки та кабельні мережі, так і у відсутності цілеспрямованої політики держави на цих територіях.

Традиції

Велике болгарське село намагається зберегти свої традиції. Крім широковідомого вшанування приходу весни, коли всі плетуть і носять мартинички. Олена пригадує день Трифона Зарізана — свято виноградарів та початку весняних польових робіт, день, коли обрізають першу виноградну лозу. Це відбувається 14 лютого. Народний сільський ансамбль обирає кожного року якусь родину, що має їх зустріти, пригостити. А вони співають і зрізають першу лозу на добрий урожай. За традицією, якої досі дотримуються місцеві, надрізану лозу поливають вином, посипають попелом від шкідників, утеплюють рушником.

Село також славилося традиційними весіллями, хоча зараз молодь віддає перевагу європейському варіанту.

«Пам’ятаю, як святкували Різдво, Коляду, Василя і Маланки — з перевдяганнями, походеньками, виносом хвірток, якщо хазяї не відчинили, тощо», — Олена пригадує і докладно перелічує, коли за традиціями мали ходити по хатах діти, коли підлітки, а коли дорослі.

Кордони

З упередженістю у зв’язку з етнічною приналежністю Олена ніколи не стикалася ані в цивільному житті, ані в армії. На її думку, цьому сприяє поліетнічність регіону і Одеси зокрема. Вона розповідає про перепис населення, що відбувся, коли Олена була в старшій школі, під час якого в селі нарахували представників 14 національностей. Переважали болгари, які складали 2/3 села, і молдовани. Тому молдовани болгарську знали, а болгари молдовську — ні, «державною мовою» села була болгарська», — жартує Олена. Проживали компактно, кордоном виступала вулиця Центральна (як водиться, у минулому — вулиця Леніна). Не можна ж вважати нетолерантністю бійки «стінка на стінку» хлопців з болгарських та молдовських районів села. Це, як згадує Олена, відбувалося за часів молодості її батька. Невдовзі кордони розмилися, хлопці об’єдналися і вже ходили битися село на село. Територіальний принцип хлопчачих розваг взяв гору над етнічним.

Зміни

Невелика частина бесарабських болгар, за спостереженням Олени, підтримувала Революцію гідності, проте багато хто був під впливом московських каналів, які безперешкодно транслювалися в рідному селі:

«Російська пропаганда перетворювала людей на «ватників», яких було тяжко переконати у чомусь та повернути до реальності. Додайте до цього радянський погляд на історію. Важко було на цю тему спілкуватися навіть з батьками. Зараз же, коли вони чітко бачать, що бомбить Росія, батьки більш патріотично налаштовані. У селі є прибічники позиції «все не так однозначно», проте вони не можуть заперечити, що регіон обстрілює країна-агресор. Думаю, якби не сталася повномасштабна війна, на тлі наративів про якісь автономїї та «народні» республіки Україна мала всі шанси втратити Бесарабію».

Розв’язання проблеми Олена бачить у відповідальній державній політиці та необхідності виховувати в дітей навички критичного мислення, навчати працювати з інформацією:

«Ми спостерігаємо на наших зустрічах одних і тих самих волонтерів, тих, хто переймається соціально значимими процесами. Такі самі зустрічі слід проводити для підлітків і в школах. Ми маємо спиратися насамперед на молодь. Якщо ми не навчимо їх свідомо сприймати і критично оцінювати інформацію, аналізувати, бути самовпевненими, самокритичними, то ми втратимо цю країну».

Діна Барта для Infopost.media
фото – з особистого архіву героїні

* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».