Операція “Мюнхен”

Поляки мали чудову можливість мандрувати світом. Найперше – до країн соцтабору, але не тільки, бо чимало хто зміг емігрувати до капіталістичних країн, як от Роман Поланський, Чеслав Мілош, Єжи Косинський і багато інших. Велика хвиля поляків та українців зуміла виїхати з ПНР навіть після 1980 року. 

Читаючи польські часописи й літературу, я їм заздрив. Період тупого соцреалізму у них доволі швидко минув. Ніхто їм не вказував, як писати. Ну, звісно, цензура була. Твори політичної еміграції та дисидентів не публікували. Але були й винятки: Вітольда Ґомбровіча видавали, хоч він жив в Арґентині. Зате заборонялося писати щось про “креси”, зокрема про міжвоєнний Львів. І хоч пізнати було, що події відбувалися саме у Львові, але от слова “Львів”, за малими винятками, там бути не могло. 

А попри те усілякі модерні й експериментальні викрутаси нікого не цікавили. Я був захоплений творами культового письменника Едварда Стахури (1933 – 1979), який кілька разів намагався накласти на себе руки, лікувався в психіатричній клініці, і врешті таки повісився. Невже в соціалістичні Польщі так пишуть? А, як з’ясувалося, він ще й жив не за нашими мірками: вивчав літературу в Мексиканському університеті, побував у Югославії, Сирії, двічі у Норвегії, у Швейцарії, Франції, США, Канаді і ще раз у Мексиці!

Про таке я міг лише мріяти. Бо не міг виїхати навіть до Польщі. Правду кажучи, окремим заслуженим “класикам” дали змогу теж побачити світу, але всі вони потім мусили кривити душею і писати маячню про тяжке життя в капіталістичних країнах. 

В той самий час у наших часописах йшли гарячі суперечки про те, якою повинна бути поезія: сповідальною чи метафоричною. На 99% метафоричною вона точно не була. Та й зараз пішла мода на поезію без поезії, без метафор, така собі балачка про щось, що легко зрозуміє як професор літератури, так і скромна доярка. Верлібри ж були гостро критиковані, їх вважали буржуазним вибриком, а чимало поетів не мали змоги видати своїх книжок. 

Читай також:

Гуляшева рапсодія, або Звідки у Львові бограч і батяри? Колонка Юрія Винничука

І так було лише в Україні, бо у Прибалтиці й Вірменії, Грузії та Азербайджані поети спокійно вдавалися до верлібрів. Ба більше – там навіть прозу публікували таку, якої б ніколи не надрукували в Україні. Було просто курйозно читати усі ті антології молодої поезії різних республік, перекладені в Україні, де верлібри становили більшість. 

А ще ніхто полякам не боронив писати на теми історії. Вони видавали сотні історичних повістей. У нас же після 1972-го було піддано жорстокому розгрому історичні романи Івана Білика “Меч Арея”, “Люди зі страху” Романа Андріяшика, “Мальви” Романа Іваничука, збірку доволі наївних оповідань “Неопалима купина” Юрія Колісніченка і Сергія Плачинди, а історико-містичні твори Валерія Шевчука взагалі не видавалися. Після цього історичні твори зникли майже взагалі, а разом із ними і видання забутої класики. 

Я не раз пропонував свою прозу в журнали, але зі всюди приходили критичні відмови, підписані відомими і геть невідомими іменами: Володимир Дрозд, Євген Дудар, Роман Іваничук, Володимир Моренець, Олег Покальчук, Дмитро Онкович і т. д. І всі вони мені брехали, бо у 1990 році те, що вони розкритикували, якраз і увійшло до моєї першої книжки прози, яку видали 65-тисячним накладом! 

Врешті я переклав кілька своїх віршів і поему про вигадану країну Арканум польською мовою і наївно послав до варшавського журналу “Poezja”. Конверт повернувся не з Польщі, а з Києва. До Варшави він не долетів. Був перев’язаний мотузкою і мав наліпку: “Для получения разрешения”. 

Досі дивуюся, як мені це обійшлося. Віршів антисовєтських там, звісно, не було, але причепитися можна було до самих текстів, писаних верлібром. Якщо хтось думає, що я в тому листі признавався до перекладу своїх українських віршів, то помиляється. Я писав, що пишу обома мовами. Такий собі львівський поет з польської діяспори – Єжи Віннічук. А що? Була така польська письменниця Лідія Віннічук, теж з Волині, писала на античні теми. 

Якби в КГБ перехопили того листа, то очманіли б від несподіванки, бо досі я був дрібним українським буржуазним націоналістом. А тут – польський поет?

Але якось обійшлося. Не знаю, чому я не передав ці вірші полякам, які не раз у мене ночували, приїжджаючи на закупи. Вони мали такий круїз: приїжджали до Львова, купували усіляке залізо (гайкові ключі, свердла, диски для “болгарки”, дрельки і т. д.), а з цим добром їхали до Румунії і Югославії. З Югославії везли лахи і посуд. 

Я їх підбирав або на трасі на заправці, або під готелем “Львів” і пропонував ночівлю. А за одно перекуповував лахи. 

З двома хлопцями з Польщі я заприятелював, й вони не раз у мене зупинялися. Якось ми розбалакалися, і я пожалівся на свою лиху долю: не друкують мене, кагебісти переслідують… Ех, чому я не поляк? Чому не літаю?

А вони й кажуть: 

– Та ми тобі все влаштуємо. У нас є колєсь Збишек, схожий менш більш на тебе. Ти йому заплатиш, він приїде сюди і віддасть тобі свій паспорт. А ти з його паспортом і з нами перетнеш кордон, заїдемо до Югославії, а там фалюй собі до свого омріяного Мюнхена.

– А що буде з тим Збишком?

– Та нічого. Поживе кілька днів у тебе, потім заявить на кордоні, що паспорт у нього вкрали. Заплатить штраф і все.

Збишкові я мав би дати тисячу баксів. Бакс тоді був по п’ять рублів. У мене таких грошей не було, бо я фарцував скромно – аби лиш на свої потреби. 

Хлопці поїхали й обіцяли за два тижні повернутися. З того дня я почав снувати глобальні плани. У Бєлграді треба піти до консуляту ФРН і попросити статус біженця. Мусять дати. Як не дати жертві КГБ? Крім того, я служив у війську і можу видати воєнні таємниці. Одна з них та, що у польових військових частинах взимку ніхто насправді на чатах не стоїть. Вартові сплять у зброярні, як суслики, на столах, застелених газетами. Можна брати голими руками. О, я багато таємниць знаю! Може, мене навіть в НАТО консультантом запросять. 

Читай також:

Моє віконце в центральноєвропейський світ. Колонка Юрія Винничука

У Мюнхені я відразу подамся на радіо “Свобода”. Знайду Емму Андієвську, розповім, яким рідним став для мене її голос, як я не пропускаю її літературних програм і попрошуся на роботу. Бо я теж прагну “літь грязь на совєтскій строй, а воду – на мєльніцу буржуазной пропаганди”. Незабаром про мене радянські люди прочитають в газеті: “Він зрадив Батьківщину! За гроші Країни Рад отримав вищу освіту, але запродався антирадянським елементам. Та це й не диво! Ким був його дід? Хто його батько? Обоє відбули справедливе покарання, але це їх не виправило, бо вони виховали зрадника, запроданця і юду”. Колишні одногрупники гнівно засудять мій вчинок. 

Але я готовий був рвати всі ланцюги, які мене єднали з імперією зла. 

Я поїхав до Станіславова і розповів про свій план батькам. Мама – в плач. 

 – Чи ти здурів? Та як таке могло тобі до голови прийти? 

 – А ти подумав, що з нами буде? – запитав тато тремтячим голосом. – Ми залишимося без роботи! 

 – Та що без роботи! – додала жару мама. – Я ж цю хату від своєї роботи й отримала. Викинуть з неї, то і з хати виженуть. Куди ми подінемося?

 – Ви зможете переїхати до Львова і оселитися в дідовій хаті, яку я якраз звільню. 

– І що? Йти вулицю на старості років підмітати? Невже ти нам зробиш таку публІку?

 – Я вам буду помагати. 

 – Як?

 – Я вам висилатиму джинси. 

 – О Господи! – заламала руки мама. – Ще я тільки на базарі не торгувала!

Тут я вирішив не нагадувати, що вона закінчила торгово-економічний інститут. 

Моєму розпачеві не було меж. Я ледь сам не заридав. 

Але, як сказав би поет: сувора дійсність постукала у віко труни. 

Чи міг я покинути батьків на поталу? Стопудово їх би погнали з роботи. Я зруйнував би їм життя. 

На цьому моїй авантурі настав кінець. Я залишився далеко не зразковим громадянином Країни Рад, дармоїдом, тунеядцем, спекулянтом і оспівувачем дивовижної країни Арканум, про яку у Польщі так і не довідалися. 

Юрій Винничук, спеціально для InfoPost.Media

Фото з архіву автора

* Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.