fbpx
05 Жовтня, 2021

Марсель Онисько про спонтанну українсько-словацьку колаборацію, Дітей Хармса та перфоманс у Жиліні

Марсель Онисько про спонтанну українсько-словацьку колаборацію, Дітей Хармса та перфоманс у Жиліні

Ужгородець Марсель Онисько постійно генерує творчі ідеї. Він пише тексти, малює і співає. Його творчість не для мас, але, до прикладу, кілька сотень людей з року в рік чекають “календар від Марселя” з його дивакуватими репродукціями.

А ще Марсель брав участь у деяких українсько-словацьких мистецьких проектах, про які ми вирішили поговорити.

Знімок екрана 2021 08 07 о 19.16.09

Знаю, що ти брав участь у музичному словацько-українському проекті Charmsove Deti (Діти Хармса), а також випускав разом зі словаками журнал Panic Button. Хто ці словаки, з якими ти співпрацював? Як ти на них вийшов?

– Це було ще наприкінці 90-х. Вже тоді на галявині над водоспадом Шипіт почали збиратися, скажемо так, люди з особливими поглядами на життя, яких у нас чомусь називають неформалами. Там я познайомився з Владо Мічухом зі Словаччини. Ми доволі багато спілкувалися, і у нас виникло багато цікавих ідей, які можна було разом реалізувати…

А вже наступного року Владо знову приїхав влітку на Шипот і звідти ми вже разом з ним поїхали у Словаччину до міста Жиліна, де він жив.

Вибач, що переб’ю, а проблем зі спілкуванням не виникало? Якою мовою ви розмовляли?

– Жодних проблем, я чудово розмовляю словацькою.

Вивчав?

– Щоб спеціально вивчати, то ні. Просто з дитинства дивився словацьке телебачення, змалечку “підсів” на щоденні вечірні казки програми “Вєчєрнічек”, потім ще слухав словацьке радіо. Думаю, багато хто із закарпатців саме так вивчив словацьку мову.

 

Читайте також:


Наскільки досконало ти зараз володієш словацькою?

– Настільки, що навіть пишу тексти пісень словацькою (посміхається)…

Ну от зараз трошки докладніше…

– Ми приїхали в Жиліну (місто на північному заході Словаччини – ред.) і там для місцевих груп була репетиційна база в колишньому бомбосховищі, яка мала назву Podzemne Hnutie. Там я в складі гурту Charmsove Deti за сім днів створили 7 музичних композицій. Я написав тексти англійською, російською та одну словацькою мовами.

Словацька була про що?

– На ті сім днів у Жиліні мене поселили у старий будинок одного з учасників гурту і цей будинок повинні були саме через 7 днів знести, бо через нього мала пройти автострада. Ну у мене виникла така ідея написати пісню про дівчину, яка стоїть на автостраді на місці, де колись вона жила в будинку і де вперше закохалася. І цю пісню наш гурт Charmsove Deti потім виконав…

А чому саме Charmsove Deti? Звідки ця назва?

– Ну це трошки смішна історія. І я, і мої словацькі друзі зналися на творчості Даниїла Хармса, який у 30-х роках змушений був писати багато дитячих творів, хоча дітей особливо не любив. Ці твори він писав, щоб не померти з голоду. Якось ми з Владо сиділи на полі і про щось розмовляли, і тут раптом прибігла зграйка дітей і почали нас закидувати яблуками. Ну просто чомусь згадали Хармса і якось на думку прийшла ідея назвати гурт “Діти Хармса” (посміхається).

Charmsove deti (The Kids of Charms) · Jam Passion

Ти сказав, що встиг написати 7 пісень, а вдалося десь їх потім реалізувати? Ви десь виступали?

– О, так… У центрі Жиліни є гарний історичний будинок – Дом Маковіцкого, відомого лікаря. Там на другому поверсі ми побачили чудове просторе приміщення і попросили у мерії дозволу провести там концерт. Як не дивно, мерія погодилася без проблем. Ну ми зробили афіші, а за вхід замість грошей брали пластилін. Пояснили людям, що це для того, щоб потім зняти анімаційний фільм. На концерт прийшло десь 100 людей, що приємно здивувало.

Тобто, концерт був успішним?

– Для мене оцінкою цього концерту може бути один випадок. Аж через 20 років після концерту я знову приїхав до Жиліни і до мене в місті підійшла жіночка і сказала, що мене пам’ятає з того концерту.

Ого, вітаю! Ти добре зберігся, якщо вона тебе впізнала через 20 років!

– Ну я не дуже змінився, так (посміхається), але запам’ятала вона мене через концерт. Сказала, що їй тоді було 17 років і це був найкращий концерт у її житті.

Чим же він їй так запам’ятався?

– Ну це був не просто концерт. Це був мистецький перформанс. Окрім того, що ми там грали та співали, там також демонструвався чорно-білий фільм, який зняв Владо разом з Робертом Блашком, який тоді грав у нас в групі на гітарі. А ще під час концерту брат з сестрою, словацькі угорці Томаш та Барбара Нодь, влаштували показову стрижку. Томаш не стригся може років 15 і мав довжелезне волосся. Так от, протягом всього концерту Барабара стригла Томаша, що надало додаткового шарму нашому концерту. Одним словом, було прикольно і всі присутні отримали задоволення.

Peng Under Lamp New

Ти залишився в Словаччині, щоб продовжити виступати?

– Ні. Це ж не так просто. Я поїхав додому в Ужгород, але ми продовжували тримати тісні контакти і у нас часто виникали гарні ідеї. Мої словацькі друзі приїхали до нас в Ужгород і я познайомив їх зі своїми друзями-художниками. Ми тоді створили таке неформальне об’єднання художників Поп-Транс, куди окрім мене входили також ужгородські художники Роберт Саллер, Вадим Харабарук, Андрій Стегура та інші. Тоді ж ми показали словакам наш самвидав-журнал “Я-1”. Слово за слово і разом зі словаками ми вирішили видавати журнал про панк-культуру так званого “східного прикордоння” – Словаччини, України, Угорщини, Польщі, Румунії…

Що мається на увазі панк-культуру? Хто міг потрапити на сторінки журналу?

– Ну це не зовсім рафінована панк-культура. Ми мали намір презентувати в журналі тих творчих людей, які через свою замкненість і неможливість самостійно розкрутитися фактично працювали «на шухляду», хоча були неймовірно талановитими.

Гроші на видання журналу де брали?

– Уже тоді Владо Мічух, Роберт Блашко та Марек Адамов зробили чи не перший в Словаччині грантовий крупний проект по створенню культурного центру. Зараз таких центрів у Словаччині немало, а тоді, мені здається, вони були першими. 

Хлопці спочатку зареєстрували громадську організацію Trick Spherique, потім від цієї організації зробили проект для отримання гранту. У Жиліні у той час була майже покинута залізнична станція Жиліна-Заріччя. Хлопці написали європейський грант на створення на цій станції культурно-мистецького центру “Станіца”. Передбачалося, що там будуть різні творчі майстерні, гуртки акторської майстерності, концертні майданчики і кафе. Проект був затвердженим і згодом на старій покинутій залізничній станції виник унікальний мистецький центр.

Ну і так само хлопці подали грант на створення журналу, про який я казав. Журнал назвали Panic Button. Євросоюз дав гроші на 4 номера. Передбачалося, що буде виходити раз на рік. Я там був як арт-директор і відповідав за дизайн та верстку, хоча займався й іншими речами.

марс продакшен

Ти казав, що журнал був про тих митців, які працювали “на шухляду”. Завдяки журналу хтось розкрутився?

– Ну так. До прикладу, у першому номері ми написали про молодих угорських модельєрів, які брали одяг з секонд-хенду і потім робили зі старих речей унікальні речі. Зараз ці модельєри розкрутилися і стали дуже популярними.

Які ще були проекти?

– Мені ще сподобалася ідея, яку частково тоді вдалося реалізувати, по обміну молодими сім’ями митців. Декілька наших молодих сімей пожили у словацьких родинах, а словацькі у наших. Це згуртовує. Це давало можливість презентувати культуру. Навіть шкода, що ця ініціатива не мала потім продовження.

 

Читайте також:


А проект “Діти Хармса” мав продовження?

– Це важка тема. Владо Мічух поступив на факультет кіно та телебачення Академії мистецтв у Празі. Тобто, почав вчитися там, де вчилися такі режисери, як Мілош Форман чи той таки Кустуріца. Навчання забирало багато часу. Але й тут хочу згадати один випадок. Для поступлення до Академії Владо повинен був виконати один дивний іспит – зробити 12 фотографій, які мали б закінчену сюжетну лінію. Так от, героєм цих фотографій Владо став наш ужгородець, зараз популярний письменник, Банді Шолтес. Цей сюжетний фоторяд і дав можливість Владо Мічуху вступити до Академії.

Що стосується інших хлопців, то Роберт Блашко почав активно займатися культурним центром “Станіца”. Я, до речі, і досі щомісяця малюю для “Станіци” афішу заходів.

Марек Адамов пішов ще далі. Він написав грантовий проект зі створення ще одного культурно-мистецького центру в Жиліні на базі старої синагоги. Зараз там в самому центрі міста є культурно-мистецький центр “Нова синагога”, який також має концертні майданчики, творчі студії тощо.

Але концертів Дітей Хармса більше не було?

– Був не так давно. У 2017 році. На жаль, наш друг і партнер по гурту Владо Мічух помер. Роберт Блашко запропонував до 20-ї річниці нашого першого концерту  зібратися знову і зіграти концерт, яким ми вшанували б Владо. Нам це вдалося зробити. Більше того, до складу гурту увійшов відомий по багатьом проектам бас-гітарист Rodion Sun Lion​. На концерті ряд вокальних партій виконав репер-співак з Ужгорода Den Da Funk. Концерт відбувся у вже розкрученому культурно-мистецькому центрі “Станіца”. Більше того, ми поїхали в турне по Словаччини та Чехії, грали і в Празі.

Як ти вважаєш, наскільки потрібними є подібні спільні мистецькі проекти?

– Дуже потрібні. Ми сусіди и у нас багато спільного. Спільна історія. Але ми мало знаємо один про одного. Особливо потрібними є культурні спільні проекти. Люди мистецтва мають обмінюватися творчістю, бо це народжує нові ідеї, це обмін творчими енергіями.

 

Петро Гойс, спеціально для InfoPost.Media

Фото надані Марселем Онисько


Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.

Коментарі