Колонки 06 Грудня 14:35

Агов, а де Закарпаття?

Не знаю, як ви, а я під час читання книжок з історії України дуже тішуся, коли натрапляю на згадки про Закарпаття. 

Бо таке враження, ніби в той момент згадують конкретно мене. Хочеться одразу цю цитату сфотографувати й переслати друзям.

Андрій Любка

Хоча цілком імовірно, що ця радість виникає через те, що Закарпаття не так часто згадується в підручниках чи книгах з історії України. А якщо згадується, то зазвичай “через кому”, тобто в переліку інших західноукраїнських земель разом із Галичиною та Буковиною.

Десь так само, через кому, згадує про Закарпаття й професор Ярослав Грицак у своїй загалом блискучій книжці “Подолати минуле: глобальна історія України”. 

Ця книга безсумнівно стане українським інтелектуальним бестселером та приверне увагу багатьох середовищ, тому мені трохи сумно, що в ній так мало уваги присвячено Закарпаттю.

Це не критичний докір, а радше вражене еґо закарпатця, який любить свій край і хоче, щоб про нього більше знали в Україні й не тільки. 

Професор Грицак згадує про Закарпаття в контексті західноукраїнських земель, що були частиною Австро-Угорщини, трохи більше уваги надає поширенню й збереженню українського етноніма “русин”, зазначає, що в міжвоєнний період наш регіон був частиною Чехословаччини й переживав золоті часи. Ясна річ, є в книжці й згадка про закарпатську візитівку в українській історії – Карпатську Україну.

І на цьому загалом усе. 

 

Читай також:

Як зрозуміти сусідів: 5 книжок про угорців, румунів, чехів та нацменшини. Колонка Андрія Любки

 

Зрозуміло, що в описі історії України (чи ретроспективно – українських земель) професор Грицак, як і кожен інший історик, надає найбільше уваги центральним, магістральним темам, концентрується на ключових подіях, що задавали тренди на століття вперед. 

А в такій оптиці історія України й справді крутиться на просторах десь між Києвом, Львовом і Хортицею – з Полтавою, Черкасами й частиною Поділля включно. 

Пізніше, з настанням ери модернізації, ковдру на себе перетягують великі міста, але загалом осердя, ядро “українськості” зрозуміле.

Натомість Закарпаття, як і багато інших периферійних (щоб не казати маргінальних) регіонів, як та ж Буковина чи Бесарабія, протягом багатьох століть перебуває немов в “історичній імлі”. 

Це регіони, з яких “немає новин” і де нічого стратегічно важливого не відбувається. Подобається вона комусь чи ні, але саме такою є правда. 

Ми, закарпатці, загалом перебували на узбіччі історії (не тільки України, а й усіх країн, до складу яких входили). Це плата за наше географічне розташування.

Але водночас я згадую свого професора з Варшавського університету, албанця за походженням Ріґельса Галілі, який викладав у нас інтелектуальне життя на Балканах. 

Як людина з Албанії, тобто також із “забутої Богом периферії”, він був дуже чутливим до цієї тематики. І свого часу навіть розробив університетський курс історії Європи, який розповідав про життя в “ненайголовніші” роки. 

Бо ми завжди концентруємося на датах 1914, 1939, 1945, 1968, 1991 і так далі, але про історію можна так само цікаво говорити, якщо розповідати про 1912, 1924, 1949, 1962 чи 1983 (вибір довільний). Яким було повсякденне життя європейців у “прохідні”, неключові роки?

За цією аналогією я хотів би запропонувати таку тезу: звісно, про історію України можна розповідати, майже не згадуючи про Закарпаття. Але так само про історію України можна говорити, наводячи в приклад тільки Закарпаття, адже наш край до певної міри є Україною в мініатюрі, і всі ті проблеми, які проходила Україна, всі ті клопоти з народженням нації й політичною самоідентифікацією цілком і повністю можна знайти в історії Закарпаття.

Коли закарпатець Адольф Добрянський у 1849 році на прийомі в цісаря Франца-Йосифа вимагав об’єднання Закарпаття, Буковини й Галичини в окремий “Руський коронний край”, коли закарпатці масово проголошували єдність з Україною у 1918-1919 рр., коли закарпатці проголосили Карпатську Україну в 1939-му, коли закарпатці абсолютною більшістю голосували за незалежність України на референдумі 1991-го, коли активно брали участь у Помаранчевій революції і Євромайдані, коли пішли воювати за реальну незалежність України на Донбас – вони власним прикладом доводили, що українська національна ідентичність має ту життєствердну вітальну силу, з якої постає нація і держава.

Тобто саме Закарпаття якраз і є найкращим підтвердженням успішності України й, так би мовити, українського національного проєкту. Бо в тому, що за різних історичних обставин Україна постане в Черкасах, Києві, Полтаві чи Львові, сумнівів майже ні в кого немає. Зате той факт, що після багатьох століть (тисячоліття практично!) перебування під короною іншої держави, за умов мадяризації й насаджування окремішньої “угроруської” свідомості, попри значну географічну відстань до осередків українського руху і бар’єру у вигляді Карпатських гір, Закарпаття є невід’ємною частиною України – це не тільки диво, а й реальний приклад того, що українська ідея пройшла тест на живучість навіть у найзагумінковіших своїх периферіях. 

Хіба ж це підтвердження не варте згадки в історії України?

 

Андрій Любка, спеціально для InfoPost.Media

Фото Nastya Telikova

Запрошуємо прочитати також інші колонки автора для нашого видання.

 

* Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com


Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.

Коментарі