Слово до і про закарпатців

Усе, що я хотів би сказати закарпатцям, є в одному короткому тексті, який дуже раджу всім прочитати. Написаний він англійською, але є переклад і українською. Це текст мого улюбленого, але, на жаль, вже покійного історика Тоні Джадта “Люди пограниччя”, який розказує про особливу місію і роль людей із пограниччя. Він наводить приклади, де це пограниччя ще існує та називає 9 міст, 3 з яких є в Україні, і одне з них – ваше [Ужгород]. 

І це показує той великий розрив, який властивий всій Україні. Розрив між тим, чим ми могли бути і чим ми насправді є. Цей розрив велетенський, але він є позитивний. Бо чим більше ми цей розрив будемо відчувати і чим більше він буде нас мучити, тим більше ми захочемо щось робити. Всі рішення приходять після великої кризи. Той, хто займається наукою знає, що таке зміна парадигм. Вона починається тільки тоді, коли накопичується велика кількість спроб і помилок. Тільки тоді можна було перейти під системи Птолемея до системи Коперника, від Ньютона до Айнштайна. 

Текст Тоні Джадта дуже важливий для того, щоб ми зрозуміли свою важливість. 

Тімоті Снайдер, який у значній мірі є учнем Тоні Джадта, сказав це іншими, простішими словами, дуже красиво і коротко. На питання “Що Україна може дати Європі?” відповів дуже коротко: “Європа – це проза, Україна – це поезія”. Ніхто не може жити без поезії. Бо тут відбуваються дуже важливі й привабливі речі. Які, можливо, не помітні нам, але ззовні вони дуже очевидні. 

В мене є аспірантка, яка виїхала у Швейцарію і постійно мені писала, як їй там нудно. А потім написала, що в неї з’явився наречений, але такий скучний, що не знає, що робити. Вони одружилися, і знову каже, що їй так нудно жити у Швейцарії, але не вертається. 

Я думаю, що ми можемо скаржитися на багато речей в Україні і маємо право, але є одна річ, на яку ми не можемо скаржитися – нам не нудно. І це головне почуття пограниччя. Пограниччя – це території, де не може бути скучно.

Добре про це говорив Пілсудський. Він колись порівняв Польщу з російським бубликом. Він казав, що все, що цікаво – на пограниччі, а всередині велика діра. Центри холодні, байдужі. Як казав хтось про Київ: “Це місто, де бабло перемагає все”. Наші галичани кажуть, без образи до киян, якщо вони тут є, що їх улюблене місце у Києві – це знак виїзду за місто. 

Я завше говорю, що якщо би ми мали колись дійти до ідеальної України, то одна з важливих умов була б позбавити Київ столичного статусу і передати в якесь місто, яке не шкода. Десь у Старий Самбір, Бердичів, Маріуполь, можливо, якщо вам не шкода, Мукачево. 

Один мій знайомий, коли приїжджає до Львова зі столиці, каже: “Як добре, що ви не столиця, у нас вже 6 разів перекопали весь центр”. Є така польська пісня “Не зробіть нам з Кракова столицю”. Це говорить про це, що столиці є сталі, вони стагнують, там нічого нового не робиться. Найцікавіші речі робляться на пограниччі. Я можу навести дуже багато прикладів. Еллінська цивілізація не виникла б, якби не було Олександра Македонського і його походів. А Македонія – це дика, відстала провінція  Греції. 

Турецька імперія, яку зробили османи – вихідці з Середньої Азії. Московське царство – окраїна Русі. Може, найбільший приклад в історії, це християнство. Уявіть, Палестина у І ст., з’являється якийсь дивний чоловік, син теслі, каже, що він син Божий, збирає навколо себе 12 неграмотних або напівграмотних людей, рибаків, старців. Вони щось там роблять, всі дивуються і в кінці їх розпинають, всі розбігаються. А потім один з цих апостолів іде в Рим, там його розпинають і за кілька сотень років головний храм у Римі називається храм апостола Петра.

Цих прикладів багато, історик може навести їх багато. 

Але перший, хто сконцептуалізував це, є американський історик Тернер. Це його ключова позиція фронтиру. Його теза, що Америка виграла це пограниччя, що національний характер американців склався на пограниччі. З того рухомого фронтиру, який рухався зі сходу на захід. І на цьому фронтирі виробився дух Америки і сама Америка. Ковбої, як виразник цієї цивілізації, з одного боку незалежні, а з іншого – анархічні, бандитські, непокірні тощо. Цю тезу дуже критикують, у ній є багато помилок з точки зору історика, але від неї ніхто не відмовляється, бо вважають, що вона діє. І, може, вона ніде так добре не діє, як в Україні. Бо Україна – це явище цілком пограничне. Всі знають про козаків, і цілком очевидно, що ця ідентичність цілком погранична. Питання в Україні: де є то пограниччя? Котра з територій України є тією пограничністю, яка може дати нову якість? Я теж не знаю, але Закарпаття таким точно не є. 

На Закарпатті кажуть, що Закарпаття – найбільш західна частина України. Географічно – так. Але те, що ми бачимо по соціології, те, що знаємо з політичних аналізів – то інше. Географічно Закарпаття є на заході, а реально ця територія мала би бути в іншому місці – десь між Сумською та Харківською областю, за типом поведінки. Маю різні гіпотези, але не знаю, чому саме. 

Нема смертельних хвороб у державному житті, але їх слід вчасно діагностувати та пробувати лікувати. Закарпаття складає враження регіону, де дуже легко передбачити результати виборів, якщо їх хтось організовує. Це єдина область, де перемагав Медведчук. І дивно, що небагато ресурсів треба вкласти, щоб Закарпаття купити. Це своєрідний “заповідник Медведчука”. 

Хто останніми роками найбільше циркулює у медійному полі Закарпаття? Це Шуфрич, Балога, Медведчук. Відверто, не ті люди, яких би ми хотіли бачити. Моя теза є проста, вона така, що ці причини історичні. Не думаймо, що це вдасться легко подолати, тому що ми створені історією. А раз створені історією, то це як давня хвороба. Вона не є смертельна, але є регулярна. І ми знаємо, що такі хвороби важко лікувати, але від них не вмирають. Жодна з цих хвороб не є унікальною. Треба дивитися, хто вилікувався, а хто з ними живе далі. 

Мій прогноз для Закапаття є таким. 

Тут важливим є гірський фактор, географія. Це два природні фактори, які токсично діють на регіони. Перше, це гірські райони. Зазвичай, вони є одні з найбідніших. А там, де бідне населення, там відносно легко даються політичні маніпуляції і тут маємо багато прикладів. Друга токсичність – це ті регіони, які мають великі природні багатства у землі. Так звана “карбонова демократія”. І це Росія, Донбас, Південно-Африканська демократія. У вас цього, на щастя, немає. У вас є земля, але вона небагата. 

А друга річ – це історія. А історія буває різна. І один з цих факторів – це угорський фактор, який на вас завжди сильно діє. Ми нібито разом з вами були в одній імперії, але ми були у австрійській, а ви в угорській її частині. Різниця величезна. Я займаюся XIX століттям, можу багато чого розповідати. Але достатньо подивитися статистику. Кількість газет і журналів, які давалися в угорській частині та у австрійській частині на душу населення. Навіть не враховуючи мову цих видань. Різниці величезні. 

Є щось в угорській спадщині, яка не дозволяє, роз’їдає солідарність між людьми, в тому числі між національними меншинами. 

Є різні пограниччя. Як собака, яка гавкає, або як собака, яка зійшла у могилу так ніколи і не гавкнувши. 

В мене враження, що Закарпаття є мовчазним. Його не чути. Тобто його чути, але голосом Шуфрича, Медведчука чи кимось іншим. Але вас не чути. Добре, що видання Варош пробує це змінити.

Як змінити? Це питання не до мене. Бо я занадто мало знаю про Закарпаття і про місцеві умови.

Тут є і наша вина, бо для нас Закарпаття – територія незнана. Закарпаття для галичан десь в районі басків. Бо про Каталонію ми, напевно, знаємо більше, аніж про Закарпаття. Принаймні про Польщу ми знаємо набагато більше. 

І таке враження, що Карпати – це Гімалаї, які тяжко переступити. І це вирок для нас. І це одна з тих хворіб.

Нації – це комунікації. Якщо їх немає, або вони недостатні, то забудьте про будь-який успіх.

Комунікація має бути як фізичною – якість доріг, швидкість зв’язку, наявність аеропорту (без цього тіло не функціонує) ,так і soft – обмін думками, ідеями, інсайтами.

Наше завдання зараз – цю комунікацію створити. 

Останнє. Ми, галичани, і ви, закарпатці, дуже схожі, бо ми шукаємо коріння всіх проблем у історії. І ми сперечаємося, чиїми були червенські міста – польськими чи українськими, ви сперечаєтеся – чи ви західні, чи східні слов’яни. Це цікаво, але це не має жодного відношення до вашого стану життя. 

Нації докорінно відмінні від жінок. Кожна жінка хоче виглядати молодшою, кожна нація вдає, що вона дуже стара. Це колосальна різниця. Всі нації кажуть, що ми походимо від Адама і Єви, в крайньому випадку від трипільської культури. 

Це все дурня. Насправді те, що ми називаємо націями й комунікаціями – це продукт останніх 200 років. Ці цілком інший стан, в якому ми живемо. Стан хрупкий, стан, який вимагає дуже активного будування. 

Тому сперечайтеся, чиє Закарпаття, але не шукайте там коріння всіх проблем. Це не має відношення до нашого щоденного життя. 

Щоденне житття – це більше те, що сталося з нами за останні 200 років. 

Нас, галичан, часто звинувачують у зверхності, місійності, ми часто приїжджаємо розповідати, як той Петро, що йшов до Риму. Це наша хвороба також. Бо ми в такому самому стані, що й ви. Мало хто із вас знає, але років 10-15 тому Львів був повний злиднів і розпачу. Треба було багато зусиль, щоб Львів став таким, яким він є. І це були зусилля таких людей, як ви. Я пам’ятаю, як ми це робили. І я сам в цій групі був. Я пам’ятаю, як ми робили Садового, його політику.  Чому раніше Львів був бідний? Бо він мав образ останньої фортеці України, а навколо нас одні вороги – там русини, там російськомовні, там поляки, а ми тут єдина справжня Україна. І це є найбільш програшна стратегія. Бо ти тільки тоді можеш збирати ресурси з величезної території, коли відкриєшся, а якщо твоя територія обмежиться до останньої фортеці, цього ніколи не буде. 

Де був приклад наш? Чому це слалося? Бо ми бачили приклад Вроцлава. Вроцлав в такій самій ситуації був. Це місто німецьке, а стало польське. Львів був польським, а став українським. Але у Вроцлаві до влади прийшов мер, Дуткевич, який змінив образ Вроцлава, який перестав боятися німецьких привидів. Він сказав, що німецьке – це також наша територія. Що найбільшу кількість лауреатів Нобелівської премії має Вроцлавський університет, хоча майже всі вони – німці. У нас дуже багато часу забрало те, щоб подружити Садового із Дуткевичем. То дорівнювало певній кількості випитого алкоголю. Але зміна сталася – Львів більше не бачить себе фортецею. Львів бачить себе як захід для сходу та схід для заходу. Як великий міст, який збирає ресурси, починаючи від Донецька на Сході, кінчаючи Вроцлавом на Заході.

Я не маю такої розв’язки для нас, я просто кажу приклад, що це можливо. Якщо є певна кількість людей, які ставлять собі одне важливе питання, яке їх постійно мучає.

Не треба більшості. Ці комунікації, ці речі, робить дуже мала кількість людей. Зміни не стаються через більшість. Ісус Христос і апостоли – це невелика група людей. Олександр Пасхавер сказав, що достатньо 1% вмотивованих людей, які мають ресурси та почуття гострого сорому, щоб змінити цю ситуацію. Я вам цього побажаю. Зробити цей 1%. 

Ярослав Грицак, історик

Запрошуємо прочитати також інші колонки відомих авторів для нашого видання.

* Цей матеріал створено на основі виступу Ярослава Грицака під час презентації видання Infopost в Ужгороді 8 серпня 2021 року. Відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.