Колонки 29 Січня 16:55

Чому Україна не Польща

Коментатори, які намагаються зрозуміти, чому Україна не могла пройти польський шлях реформ, як правило, порівнюють економічні можливості ПНР та УРСР, говорять про схожість систем і вже на підставі цього роблять простий висновок – Україна мала ті самі можливості, просто українці виявилися “не такими”, як поляки. 

Але це – глибока помилка, яка не враховує історичного шляху двох країн у ХХ столітті.

Почати треба з самого, мабуть, важливого. 

Віталій Портников
Фото з особистої сторінки автора на Facebook

На початок минулого століття дві країни були поділені між кількома імперіями. Більшовики, які прийшли до влади в Росії, хотіли “радянізувати” і Україну, і Польщу. Але Польщі вдалося відбитися, а Україні ні.

Два наступні десятиліття були, мабуть, вирішальними. 

Так, для Польщі це були непрості часи, але це були часи будівництва незалежної держави. Для України це були часи винищення. 

Знищувалося все, що можна було знищити – національна інтелігенція, селянство, навіть національно орієнтована частина національної бюрократії. 

До кінця 30-х років Україна – це вже випалене поле. 

Зруйновано практично всі інституції, які здатні до реального, а не імітаційного національного будівництва, замість економіки – держплан та диктат тупої бюрократії.

1939 року Польська держава загинула, а 1941 року територія Української РСР опинилася під окупацією Рейху. 

Але що сталося після 1944-1945 років, коли на території УРСР було відновлено радянську юрисдикцію, а Польську державу відновили у нових межах та під фактичним радянським протекторатом?

Після 1945 року Радянський Союз остаточно перетворюється на Російську імперію під “червоним прапором”, його національні околиці нещадно русифікуються. 

Польща залишається польською державою під тим самим червоним прапором, але – польською. 

Крім того, польським комуністам дуже важливо показати, що тепер вони є захисниками польської державності. Одночасно імітується “народна демократія”, яка все ж таки відрізняється від соціалістичної. 

У Польщі – багатопартійна система, нехай декоративна, але така, що залишає простір для дискусій і навіть для некомуністичної преси. 

У Польщі є суспільство, яке готове чинити опір. І в Польщі є костел, який залишиться охоронцем національної традиції, аж до краху комунізму. 

У Радянському Союзі церкву було розгромлено, при цьому Українську автокефальну православну церкву просто знищили і, звичайно, не легалізували навіть тоді, коли дозволили існування РПЦ та відновили патріаршество.

У 1956 повстання у Варшаві змушує першого секретаря ЦК КПРС Микиту Хрущова відмовитися від ідеї нав’язати полякам схваленого у Кремлі партійного лідера, більше того – Москва змушена відкликати в Радянський Союз маршала Костянтина Рокоссовського, після війни призначеного міністром національної оборони ПНР. 

Україною в цей час править Олексій Кириченко – перший етнічний українець на посаді першого секретаря ЦК КПУ. Таке призначення виявилося можливим тільки після смерті Сталіна.

Проводити подальші порівняння, гадаю, особливого сенсу немає. 

Коли поляки створювали “Солідарність”, яка стала не просто незалежною профспілкою, але загальнонаціональним рухом, в УРСР полювали на дисидентів і правозахисників. 

Коли перший некомуністичний прем’єр Польщі Тадеуш Мазовецький відвідував Москву та зустрічався з Михайлом Горбачовим, у Верховній Раді УРСР усе ще була комуністична більшість. 

Саме ця більшість, до речі, й проголосить незалежність України у серпні 1991 року. 

Мазовецький до цього часу вже 7 місяців як у відставці, Бальцерович втратить місце в уряді ще за чотири місяці. Тобто до моменту проголошення незалежності України в Польщі все вже відбулося – було закладено основи подальших реформ та ухвалено принципові рішення.

Чи треба пояснювати, що дві країни мали різні умови з погляду можливостей суспільства, а аж ніяк не тільки економіки? 

Якби у 1919 році виникла Польська РСР і вона стала б однією з республік-засновниць Радянського Союзу, ось тоді ситуацію можна було б порівнювати з українською. 

Навіть якщо Польщу інкорпорували б до складу СРСР у 1939 чи 1945 році, це все одно була б інша історія – тому що у країн Балтії, окупованих у 1940 році, незважаючи на повоєнні репресії, на Сибір і п’ять десятиліть життя у складі СРСР, виявився зовсім інший запас міцності.

Нам, які не пережили період 1917-1953 років, просто не зрозуміти, який це був щоденний кривавий кошмар, що буквально підірвав національне здоров’я. Не зрозуміти й того, як у деталях відрізнялося життя у самому Радянському Союзі та країнах “народної демократії”. Втім, наведу один простий приклад.

Колись я читав велику біографію примаса Польщі Стефана Вишинського і звернув увагу, що кардинал радив пастві викреслювати з депутатських списків імена партійних функціонерів, які найбільш радикально були налаштовані проти костелу. Я не дуже зрозумів, що це означає – викреслювати на виборах. І запитав мою приятельку Ірену Левандовську, блискучу спеціалістку з Росії та СРСР і перекладачку російської літератури.

Ірена була здивована моїм нерозумінням. Вона пояснила, що до депутатських списків включали лише лояльних до влади людей, а виборці вирішували, хто з цих кандидатів їх більше влаштовує. Звісно, ​​це була фікція вибору, оскільки позиція кандидатів насправді не відрізнялася – пояснила Ірена. 

– Хіба у вас було не так?

Я був здивований ще більше і пояснив, що у СРСР одного кандидата обирали на одне місце і підозріло дивилися на кожного, хто наважився скористатися кабінкою для голосування.

– Але це ж взагалі не вибори! – здивувалася Ірена, ніби вона прожила все життя не у Варшаві, а у Парижі.

І у цій деталі була суть того, що відбувалося у нас та у них. 

Радянський режим не дбав навіть про імітацію вибору та демократії, він правив як демонстративна диктатура. А у підлеглих країнах – та й то не в усіх – ця імітація зберігалася і створювала звичку обирати та відповідати за своє рішення.

 Як і земля, яку не відібрали у селян. Як і дрібний бізнес, який не знищили. Як і католицькі видання, які можна було купити у будь-якому кіоску. Як і поїздки за кордон, які для радянських людей були складнішим випробуванням, ніж політ у космос. І все це – реальність, у якій ми опинилися у 1991 році.

Поляки будували свою нову країну на випаленій соціалізмом землі. Ми дерлися до них із глибини навіть не провалля, а вигрібної ями, у якій опинилися завдяки десятиліттям сталінізму.

Але до землі вже не так далеко. Просто не треба боятися дертися.

 

Віталій Портников, спеціально для Infopost.Media

Головне фото з особистої сторінки автора в Youtube

 

Рекомендуємо прочитати інші авторські колонки Віталія Портникова для нашого видання.

 

* Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com


Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.

Коментарі