Про уроки від уроків

Ми тут, українські інтелектуали, періодично обговорюємо видимі для нас проблеми української молоді: вона між собою часто російськомовна, хоча може і говорить гарною українською мовою на уроках; вона слухає російських виконавців, російських блогерів, що вириває її з українського майбутнього. 

Для нас, старших, які жили в СССР і на собі відчули тиск русифікації і єдиномислія, така ситуація виглядає майже катастрофічною. Але. Насправді з середини все виглядає зовсім не так і похмуро.

Працюючи над децентралізацією, розмірковуючи над згуртованістю, я прийшов до думки, що варто все таки більше орієнтуватись на молодь, пробувати змінювати її стереотипи і намагатись включати її в розвиток громад, самоорганізацію та саморозвиток. 

Так появилась ідея розробки навчального курсу за вибором для старшокласників “Децентралізація – самоорганізація – самореалізація”, яка стимулювала мене до прямого діалогу із старшокласниками на уроках. Це відкрило величезний пласт нового, яке залишається за кадром. Тут я б хотів зачепити лише одну тему – російськомовність школярів та патріотизм.

Ситуація перша: Майже Одеса

Середня школа, 10 клас, всі діти між собою розмовляють російською, зі мною спілкуються українською. Хлопчина, місцевий лідер класу, качок, як він сам мені розповів “люблю подратися”, до якого з певною настороженістю ставляться вчителі, раптом пропонує нам організувати екскурсію катакомбами. І він це робить. Знаходить можливість та аргументи для керівника музею відкрити катакомби, провести екскурсію, а потім ми з ним довго говорили. Хлопець член однієї з радикальних організацій, планує поступити у військовий інститут, стати офіцером і поїхати воювати на Донбас! “Они должны нас бояться, не мы! Не мы пришли к ним с войной, а они!” Це надихає.  

Ситуація друга: Київ

Тут на прохання класної, я погодився поговорити з учнями 5 класу однієї з київських шкіл. 

Від мене нічого конкретного не просили: поговоріть з дітьми про самоврядування. Я погодився. 

Підходжу до класу. Якраз перерва, діти в коридорі. Крик стоїть такий, що у мене лящить в вухах. Складно зрозуміти, чому вони так кричать, але ж то перерва. Подзвонив дзвоник – і ми зайшли в клас. Виявляється в класі вони кричать так само енергійно. Про яке самоврядування тут можна говорити? 

Пробую якось вирулювати. Трішки сказав про себе і запитую: “які питання вас турбують, про що б ви хотіли почути?”. Хтось кричить “про політику”, я ніби пропускаю це повз вуха і записую питання, які застали мене точно зненацька:

1. Україна в НАТО чи ні?
2. Як працює механічна коробка передач?
3. Чи колись Україна буде дружити з Росією?
4. Скільки деталей є у літаку Мрія?
5. Якщо папір з дерева і олівець з дерева, то ми малюємо деревом по дереву?
6. Чому кенгуру може так високо підскакувати?

Як було складно з цими дітьми, не уявити, адже увагу вони можуть тримати хвилини півтори. Для того, аби перейти до “демократії”, я запитав: а знаєте, що таке демократія? Відразу один хлопчина прокричав “Дємократія в опасності!” Ми спробували проголосувати, на яке питання відповідати першим. Як елемент демократії.

Відповіді на запитання – це було щось, оскільки деякі діти намагались відповідати самі, наприклад про НАТО: “Нам в НАТО не можна, бо маємо конфлікт на кордоні! Нам треба в НАТО, бо ми самі себе не захистимо перед Росією! Хто має ядерну зброю, на того не нападають!” Стільки знань про політику! Не чекав. От з коробкою передач вийшло складніше.

Як дійшло до Росії, знову гаряче включення. Таке враження, що дружити з Росією ніхто не збирається. Один поперед другого розказують, що Росія на нас напала, що вона вбиває наших на фронті. Недовіра тотальна. (і це при тому, що між собою більшість дітей розмовляють російською)

Далі я я запитав, чи знають вони, хто є директором школи, хто президентом, міським головою Києва, Прем’єром. Так от, найбільше знають “Зелю” і “Віталю” (саме так вигукували діти). Відразу з`явилось запитання: А хто платить зарплату Президенту? Інший школяр відразу відповів – Народ! А хто такий народ? Довелось мені швидко пояснити про бюджет, хто його затверджує, як там передбачаються гроші на Президента і як вони виплачуються.

Раптом один школяр вигукнув, що Путін – президент. Інші почали на нього кричати, а один хлопчина мені каже: “Бачите, і у нас є руські сєпаратісти!”.

П’ятикласники, виявляється, цікавляться політикою, дещо знають, але ці знання на рівні кліпу, гасла, але що найбільш важливо, вони точно є українцями у широкому розумінні цього слова, і Україна для них не порожній звук, а Росія, не зважаючи на їхню мову, сприймається як ворог.

***

Коли я був у такому віці, у нас в школі один раз на тиждень, здається у понеділок, була “політінформація”, де ми, школярі, розказували політичні новини, з якими хто міг ознайомитись з газет чи радіо. 

Я завжди брав участь у цих політінформаціях і говорив в основному про міжнародні теми, адже в середині СССР політичних новин не було. 

Я розумію, що сьогодні повернення у такий формат не можливий і не потрібен, але організовувати періодичні обговорення з учнями новин за легкого модерування кимось третім було б дуже не зле. Особливо було б добре, аби можна було б обговорювати новини, які впливають чи впливатимуть у майбутньому на життя цих учнів. Через такі обговорення можна було б отримувати додаткові аргументи позитивного патріотизму та практичні навички для вивчення інших предметів, а головне для адаптації до дорослого життя.

Так само виглядає корисним влаштовувати з учнями зустрічі-розмови з цікавими людьми, що досягли в Україні чогось важливого у сферах своїх інтересів.

Школа сьогодні виглядає на такому певному роздоріжжі між минулими підходами до навчання, які уже не надто спрацьовують і майбутнім, яке ще не окреслилось у зрозумілий усім формат. 

Проте саме тут формується майбутня згуртована Україна, український реальний патріотизм – головні аргументи нашого глобального протистояння з зовнішньою агресією Кремля, кінця якої поки що і не видно.

Пропонуємо також прочитати колонку Петра Мідянки про його досвід викладання у сільській школі:

І “НУШисти” рознесуть нас усіх по палатах.

Анатолій Ткачук спеціально для  InfoPost.Media

Фото надані автором

* Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.