І “НУШисти” рознесуть нас усіх по палатах

Моя педагогічна практика почалася понад сорок років тому в звичайній сільській школі. Я не дуже горів бажанням цим займатися, але в селі не мав ніякої альтернативи роботі за фахом. 

Як зайшов у школу, так з неї не вийшов досі.

Моя шкільна завучка відвідувала уроки з товстим зошитом, загорнутим у газету «Радянська освіта». Вищу освіту я мав таки радянську з купою тодішніх суспільствознавчих дисциплін: “Історія КПРС”, “Науковий атеїзм”,”Історія філософії”, хоч головними для мене залишалися в університеті фахові предмети, з яких мав відмінні й добрі оцінки.

На державному розподілі спеціаліст з обласного відділу освіти питала: “Як зі знаннями?” Викладач з державної комісії, який у вузі не дуже мене долюблював, відповів: “Розумний, але лінивий”.

За роки праці в школі я заробив вищу категорію, звання “вчитель-методист” і став лауреатом Всеукраїнського конкурсу “Вчитель року-98” в номінації “Українська мова і література”. Це таке…

Виклади мови і літератури на той час велися за вимогами радянської школи, уроки інспектувалися не тільки шкільною адміністрацією, але й працівниками облвно й райвно. Я як молодий фахівець діставав “втик” за низький рівень знань учнів. Показником були результати контрольних робіт. Державна програма з української літератури була наскрізно заідеологізована й двадцятидвохрічний юнак натхненно рецитував десятикласникам вірш Павла Тичини “Партія веде” з товстелезної хрестоматії, де також вміщено монолог Шури Ясногорської й “Лист у вічність” з “Вершників” Яновського. 

Дівки хіхікали й моргали на вчителя, молодий педагог емоцій не витримав і хрестоматія полетіла до задніх столів, вдарилася в побілену стіну.

Але ті діти знали напам’ять правила з мови й важкі прозові уривки з літератури, ретельно осмислювали помилки різних типів у письмових роботах, складали іспити в кінці навчального року, далі вступали до вузів. І не треба було ніяких тематичних контрольних, ніяких тестів, що утворювали в головах школярів кашу!

Але то вже історія освіти, бо в зв’язку з євроінтеграцією України мусай було проводити й едукаційні реформи. Останні роки я не безпосередньо не був прив’язаний до ЗНО, оскільки працював у закладі, де проводилася ДПА – державна підсумкова атестація. Тестування з мови й літератури здійснювалося під час тематичних контрольних робіт, де завдання були посередньої складності. Школярі або їх вгадували, або гуглили, або просто здавали пусті зошити. 

Оцінка як така давно втратила стимул, – і з боку учнів превалював звичайнісінький пофігізм. Правила з граматики давно ніхто не зубрив, художні тексти ніхто не читав. У школярський лексикон в’їлася матюкальщина, навіть стало престижно “блядькати”…

Не знаю який рівень викладу державної мови в угорських та румунських школах. Угорщина й Румунія – сусідні країни. Медійна інфа меншинам доступна й директивні установи щодо опанування української залишалися осторонь. 

Варто відзначити, що сільські учні з українських шкіл достатньо прагматичні. Одних змалку спрямовують на фізичну працю й вони не можуть абстрагуватися на хитромудру лінгвістичну теоретику, аналізи слів та речень, які потребують теоретичної підготовки.

В пересічних заробітчанських сім’ях відсутнє домашнє читання взагалі. Відповідно мізерний словниковий запас. У “Твіттері”, “Інстаграмі” нема потреби писати поширені, складносурядні речення, логічно розставляти підмети й присудки, правильно писати не з дієсловами, не кажучи про пунктуацію.

Убогий словниковий запас не дає повноцінного сприйняття лекцій, аудіокниг, тим більше паперових затеоретизованих підручників і важкуватих для них стилістично текстів шкільної програми.

В окремих випадках говорять про діалектне середовище в сім’ях, звідки до вчителів приходять школярі. Самому доводилося робити виховні моменти говіркою, “на хлопський розум”. 

Вдома ніхто не спілкується українською літературною мовою, переважно говірковим суржиком. Зрозуміло, що реалії “високого штилю” шкільних гуманітарних програм зостаються для реципієнтів утрудненими.

Совкові видавництва, зокрема “Радянська школа”, видавали купу різноманітних методичок і посібників  для вчителів, котрі були зручними при підготовці до уроку. Подібне пропонував журнал “Українська мова і література в школі”, цілі стоси якого зберігалися в мене на горищі. Стабільність шкільних програм з мови й літератури орієнтувала педагога на певну систему викладів навчального матеріалу.

Хаос і колотнеча в освітянських управлінських структурах Міносу, регіональних управлінь, курсів підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, збивали з пантелику  досвідченого вчителя. Реформована шкала оцінювання знань чи досягнень учнів за дванадцятибальною системою відбила в школярів всякий інтерес  до інтелектуального результату.

Колись в університеті філологам викладали спецкурс “Шкільні підручники”. З часом підручники видозмінювалися, але для учнівського сприйняття ті підручники залишалися ускладненими й важкодоступними. Дійшло до того, що більшість школярів перестала їх носити в туго напакованих рюкзачках. Простіше було засунути в кишеню гаджет і скачати з інтернету дубову творчу роботу. Таким чином, всякі роботи “творчого характеру” втратили сенс, продовжувалося вічне списування-переписування-скачування. І став недоречним учительський вислів: “Яка тут блискуча думка!”

Нагальним завданням для сучасного педагога постає: як спланувати модерний урок для пересічної аудиторії. Чим зацікавити Устима, Луку, Соломію чи Ангеліну? “Свічечка букви “Ї” звучить для них і смішно, і старомодно. 

Та як собі уявляє через учительську інтерпретацію підліток свічечку, як би не намагався Віктор Морозов своєю акторською дикцією виспівати отой поетичний текст. Без прочитання немає літератури. Але як на школярський куций життєвий досвід проаналізувати досить складний художній твір? Інтелектуальна діагностика учнівського індивідуума? Питань більше, ніж відповідей на них.

Я не пишу тут про спеціалізований заклад, а про звичайну сільську школу з іванами, мигалями, маріками, для котрих ЗНО якась повна абстракція, де треба тримати в голові безліч імен літературних героїв, цитат поетичних текстів. Часто-густо в тому плутається сам педагог. Очевидно тому більшість закарпатських школярів не бачать перспективи того оцінювання, бо легше в Чехії тримати в руках кельму й лопату, ніж у мізках псевдоінтелектуальний хлам.

Та не все виглядає аж так катастрофічно й безнадійно. В мережевих ресурсах я недавно прочитав блискучий аналіз вірша Тараса Шевченка “Мені тринадцятий минало” молодою людиною на основі його життєвого досвіду. Це поезія, яку школярі зубрять напам’ять, а це відбиває в них будь-яке захоплення віршами. 

Достоту вони пародіювали цей текст: “Мені тринадцятий минало, я вів машину “Жигулі”, мені так любо, любо стало, коли я врізався в ДАІ” або ж “Тарас Григорович Шевченко, батько наш, він не вчився в школі, він ягняток пас…”

У мене особисто від педпрактики багато часу займала літературна праця, і не міг віддатися вчителюванню сповна. Але і в нас час старшокласники з Тересви для розробки сайту “Літературна візитка краю” використали мою творчість. До мене, немолодої людини, в село приїжджає повний бус молоді, яка інтерв’ює, читає вірші, рекламує книжки. Потішно, що Тересвянська школа стала переможцем цього проєкту, чи не єдина від Закарпаття. Я навіть назву позичив їм – “Тересовська формація”.

Це мимо того, коли в одній заможній і порядній родині, де мала відвідує НУШ, я спитав чи вчиться, мамка відповіла, що читати й писати знає, цього досить. Звідси й починається ставлення до освіти. 

Чи стане НУШ запорукою нової підставової освіти – надія на моїх уже посріблених сивиною учнів, серед яких багато вчителів, а також медиків, священиків, айтішників.

Вчитель у своїй праці ніколи не досягне абсолютного. Я б не хотів завершувати свої міркування на мінорній ноті, яку виніс у заголовок. 

У Закарпатті в освіту завжди інвестували немалі гроші. І помічний, і управляючий вчителі ходили в європейських костюмах з краватками-метеликами й взутті фірми “Батя”. Це не були вбогі бюджетники в секондхенді, що в підсумку отримують мізерну пенсію. Це були інтелігенти вищого пілотажу, на яких рівнялися селяни.

Ніколи не забуду слів заслуженого вчителя України з моєї Хустської інтернат-гімназії Олени Іванівни Каневської про високий статус педагога. На жаль мало що змінилося з часів Степана Васильченка й Стефана Малларме. 

Хочеться вірити, що Срібна Земля вирветься з ганебного аутсайдерства ЗНО й покаже Україні фор свого інтелекту.

Петро Мідянка, письменник, спеціально для Infopost.Media

Фото Дмитра Тужанського

*** Написати цю авторську колонку Петра Мідянку надихнула публікація про успіхи Закарпаття в здачі ЗНО, зокрема те, що цей регіон займає останнє місце вже 4-й рік поспіль.

Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.