Одного разу в Нью-Йорку

Нью-Йорк — понтовите таки слівце.

«Бував там якось, бував, — можна десь ввернути принагідно. – Непогані там чебуреки, ох-хо…» 

Байдуже, що це зовсім інший Нью-Йорк, не той, що кам’яними зазубринами підпирає заокеанські хмари. Цей скромніший. І значно ближчий. Я волів би бути саме в цьому, принаймні зараз. Від однієї поважної пані, фундаторки такої ж поважної літературної премії, я чув колись про цю топонімічну екзотику, пані навіть паспорт показувала з відповідним записом про місце народження. З тих пір пані не стрічалася, а селище двічі міняло назву, й таки повернулося до першоджерел. Втім, мене те все обходило мало, а точніше й зовсім. Якби хто сказав, що можна почуватися щасливим тут, у вибоїстому, запиленому містечку, при якомусь кафе, де зупинилися по дорозі — не повірив би. Але є саме так.

Взагалі, щастя — річ ефемерна й важкопояснима, як і форми його виявів, яких, до того ж може бути безліч.

Скажімо, ось так їхати в «бадеро-мобілі», з козацькими хрестами на боках, обминаючи вирви й ледь пригальмовуючи на блок-постах. Кудись на спостережний пункт, чи взводно-опорний, де біля бліндажа, спершись на одвірок, стоїть чоловік у чорній вишиванці й камуфльованій панамі, димить кабиця і смажиться заправка для борщу, а в лабіринтах окопів на впоперек натягнутих шворках погойдуються порожні бляшанки — як сигналізація проти «орків», до яких усього 700 метрів і які можуть таки спробувати навідатися в гості під покровом ночі.

Або вертатися з опорника, забравши партію хлопців із чергування.

– Пригоди були?

-Міни прилітали, але далеко. Кожного вечора кулеметна перестрілка. Дрон втратили. Один трьохсотий — поранило в щоку осколком міни. Більше ніяких ЧП.

– Ну ще черговий кіт прибився на позиції. Мишей добре тлумив, довелося лишити.

Камуфльоване авто з правостороннім кермом, здається, «тойота», я в них не дуже тямлюсь, стрімко рве простір. Золотий день, помережаний світлотінями, бурий степ і терикони на горизонті, то сірі, то підрожевлені. І піксельні плечі, що підпирають тебе з обох боків. Повен салон камуфльованих людей, в бронежилетах, «розгрузках» та інших армійських наворотах, що трохи уподібнюють пасажирів до героїв зоряних війн. Навіть не важливо, які в них імена й позивні-псевда. Головне — оце відчуття, сума відчуттів, що зливаються в одне. Хоча й імена важливі теж. Може, й насамперед.

Але Нью-Йорк, так. І чебуреки. Вони тут особливо смачні, як запевняв Мамай.

Он він уже біжить із ними, пританцьовує енергійним підстрибом. Майже так, як рухався до трибуни в сесійній залі парламенту і столичної ради, де був, як на мене, одним із найактивніших і, поза сумнівом, найтолковіших депутатів. Утім, про депутатство Мамай не розводиться, то й я особливо не буду. Хоча нардеп, котрий не нажив статків — уже дивина й заслуговує, як мінімум, на прихильну увагу. А в Мамая за плечима ще й добровольча участь в АТО, тюрма, радикальні партійні сюжети, і ось знову війна, вже друга за рахунком — хоч роман пиши. Та й годилося б написати. Щоб були там і Мамай, і Білка, і Сокаль, і Камаз, і Іспанець, і Мілан, і багато хто ще. Скажімо, Майор, що ремонтує чергове диво японського автопрому, іронічно підмугикуючи: «Хотів японець волиняка нає…дурити, хе!» І гранатомет МК-19 щоб був, тьмянів вороненою сталлю, гамерицький дарунок, який Мамай любовно називає «Марком». Довкола того «Марка» якраз і обертається важлива частина життя взводу гранатометників окремого штурмового полку.

Ну й Бармен має бути, як без Бармена. Він справді до війни працював у барі.

– Туди приходять прокляті душі, а не ділки з понтами, — блискає очима з-під брів, темніє роздвоєним підборіддям. – Бар — це моє. Ти там як цар. А довкола люди, яких мені цікаво вислухати і зрозуміти. Головне, не садити поруч педиків і пациків з району.

Бармен сміється, й на шиї в нього ворушиться тату, три мечі й вогонь. Він називає зображення «Несвятою Трійцею».

– То ти сатаніст?

-Ні, я стаканіст!

Бармен вже наспівує щось про «літній дощ», а я хочу запам’ятати його замашну відповідь. А може, це він казав не тут і не зараз, а на «точці», вгорнувшись у спальний мішок, між автоматів, касок і якихось волонтерських коробок. Без різниці. Він особистість, по-любому. Як дасть Бог, ще обов’язково зустрінемося, і не деінде, а саме в барі, який Бармен планує відкрити після війни.

А зараз селище Нью-Йорк, придорожне кафе, і розкошування від повноти миті.

Для вже зовсім її досконалої виповненості зачіпаю двох місцевих парубчаків, що стоять неподалік, обпершись на червоне авто якоїсь архаїчної марки. Розпитую про селище і про «вікторфьодирича», а вони відповідають, акуратно добираючи слова. Та й по всьому. І здаленіла мить перетікає в інші. Знову чергуються селища й містечка, куцо розбавлені степом. По небу біліють спіралевидні смуги — наслідки роботи української ППО.

Агроном жене джипа, вправно петляючи дорогою, аж на торпеді підстрибують  блок цигарок «кемел» і енергетик «нон стоп оригінал». Промайнула річка Казенний Торець з вербами і водоспадом. По дорозі примічаємо вантажівку в полі й кількох людей, що працюють поряд. Агроном захоплено коментує:

– Оце і є Україна. По цьому полю хєрачать чи не тричі на день. А люди збирають соняшник.

Іноді звіддаля гухають вибухи: коли «виліт» – звук лункіший, а коли глухіший і з ударом — то «приліт». Це мені досвідчений Мамай роз’яснив. Десь за Дружківкою напливає півоблізлий біґ-борд. «Борис …лесников — с Донбассом в сердце». І зникає, ніби й не було. Натомість чітко різьбляться інші обличчя. Похитують головами, в касках і без. В анфас і профіль. В уяві і наяву.

Павло ВОЛЬВАЧ спеціально для Infopost.Media
Фото:  За Чай.com / Facebook

Рекомендуємо прочитати колонки інших авторів для нашого видання

* «Воєнний стан» – онлайн-антологія есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні».

** Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.