Як я одного разу була татаркою
17 Квітня, 2024
Цьогоріч у серпні Україна відзначатиме 30-річчя незалежності. Хоча події останніх 7 років, – Революція Гідності, військова агресія Росії, захоплення Криму, втрата територій та складні реформи, – були надзвичайно складними, однак все це також демонструє, що будучи неідеальною, Україна здатна впоратися з численними кризами, вижити і стати сильнішою, тим самим підтверджуючи свою незалежність та суверенітет.
Всі зацікавлені сторони та оглядачі знають, що Україна сьогодні продовжує зіштовхуватися з безпрецедентними внутрішніми та зовнішніми викликами.
І один із ключових – створити згуртовану політичну націю в межах поліетнічної держави.
Це завдання неймовірно складне само по собі: багатьом розвинутим західним демократіям знадобилося десятки, а то й сотні років, аби з цим викликом впоратися.
Однак, для України сьогодні критичним є не стільки питання часу, скільки гібридна загроза з боку Росії в цьому питанні. Адже у 2014 році Росія окупувала український Крим і Донбас, використавши як привід саме “етнічну карту”.
Москва продовжує наполягати, що захищає етнічних росіян та російськомовних від ефемерної загрози з боку начебто українських фашистів, а в Україні йде громадянська війна. Здавалося б, вірити у це просто безглуздо, тим паче, що з понад 14 тисяч загиблих у цій війні на Донбасі, значну частину складають якраз росіяни та російськомовні, які захищали саме Україну.
Захищати вбиваючи, – звучить у кращому випадку як божевілля, у гіршому – як диявольський замисел.
Хоч тільки у ХХ столітті Європа пережила відразу кілька війн, спровокованих у аналогічний спосіб, але чимало людей та політиків на Заході досі не тільки вірять у ці безглузді російські наративи, а й свідомо чи мимоволі відтворюють їх у дебатах з Україною.
Яскравим прикладом цього є суперечка між Києвом і Будапештом щодо прав угорської нацменшини, яка компактно проживає в найзахіднішому регіоні України – Закарпатській області. Ця суперечка формально стартувала у вересні 2017 року, коли Україна ухвалила новий закон про освіту, розпочавши одну з найважливіших реформ для розбудови сучасної держави та згуртування політичної нації.
Однак у Будапешті сприйняли цей крок інакше, і з тих пір Угорщина блокує зближення України з НАТО, а також відкрито заявляє, що права угорської нацменшини, зокрема мовні та освітні, постійно обмежуються, а “українська влада створює на Закарпатті ситуацію громадянської війни”.
Водночас, команда Віктора Орбана продовжує наполягати на праві угорської громади України на автономію, а з з 2011 року Угорщина паспортизувала практично всю цю громаду, видавши близько 100 тисяч угорських паспортів українським громадянам.
Це більше нагадує сторінку з посібника “Зламати, підірвати і розділити сусіда”, яким користується східний сусід України.
Відтак, закономірно, що в такі дії Угорщини викликають у Києва відчуття дежавю та прагнення опору, бо Москва задіяла аналогічні методи для військової та гібридної агресії проти України.
Щоправда, і це важливо наголосити, Будапешт переслідує відмінні від Москви цілі й не прагне повторення Кримського чи Донбаського сценарії на українському Закарпатті.
Чого ж тоді прагне Угорщина? У той час, як Росія намагається загнати Україну назад в новітній радянський концтабір, сучасна Угорщина намагається знову об’єднати угорську націю, але не територіально, а емоційно та політично, тим самим вилікувати травму Тріанона.
Те, що Будапешт публічно засуджує російську агресію, підтримує суверенітет України і санкції проти Росії, і навіть приймає на реабілітацію українських військових та дітей з Донбасу, виглядає на жаль не завжди переконливо, бо одночасно, до прикладу, спікер угорського парламенту та один з лідерів команди Віктора Орбана Ласло Кьовер пише листи своєму російському колезі В’ячеславу Володіну спільно протидіяти українським законам.
Звісно, у нинішній суперечці Києва і Будапешта списувати все на Росію було би інфантильно. На цій ситуації намагаються спекулювати як українські, так і угорські еліти.
Але саме Росія діє найбільш системно і деструктивно. Починаючи з 2014 року в Україні регулярно стаються провокації з очевидним наміром зіштовхнути українців та угорців лобами – від фейків у ЗМІ про угорський сепаратизм на Закарпатті та вимоги відокремлення від України до підривів офісів угорських організацій. Хай не за всіма цими провокація, але за значною частиною з них стоїть Росія. Це підтверджено не тільки українськими правоохоронцями, до яких не так багато довіри, але й польським судом та журналістськими розслідуваннями.
Прийшов час Україні та Угорщині визнати це – та почати спільно протистояти російському впливу.
Києву та Будапешту варто відмовитися від використання російських наративів для взаємопоборювання та нарешті перейти до вирішення суті проблеми, яка виникла між двома країнами – як угорській громаді України зберегти свою ідентичність та культуру й одночасно інтегруватися до новітньої української політичної нації.
До прикладу, Будапешт заявляє, що Київ намагається обмежити використання угорської мови до приватного спілкування та релігійних обрядів. Але це не відповідає дійсності.
Згідно з новими українським мовним та освітнім законодавством, який так критикує Будапешт, угорці зможуть і надалі вивчати всі предмети рідною мовою включно до 4 класу, і тільки з 5 класу час викладання українською мовою для них має почати зростати – спершу до 20%, тоді до 40% в 9 класі, і до 60% – в 10-11 класах. При цьому, Київ готовий активно розвивати двомовну освіту, коли вчитель на уроці одночасно пояснює предмет двома мовами, а у приватних школах дозволив і надалі дозволив викладати все угорською (а також румунською, словацькою чи навіть російською).
Звичайно, без вдосконалення методики вивчення української для угорців та підготовки білінгвальних вчителів нічого не вийде. Однак ця модель освіти може відкрити угорцям нові можливості для самореалізації саме в Україні саме через українську мову. А відтак, утримає угорців від еміграції з їхніх історичних земель в Україні, на що власне спрямовані зусилля Будапешта.
Зрештою, без знання українською угорська громада не зможе відстоювати свої права в Україні.
Відтак, чому б ту енергію та пристрасть, яку Будапешт спрямовує на критику України та блокування її євроатлантичних прагнень, не спрямувати на підтримку зусиль Києва у побудові нової української політичної нації, повноцінною частиною якої були би самобутня угорська громада?
Саме цього насамперед Київ чекає сьогодні від своїх західних сусідів. Тим більше, що вони, зокрема Угорщина, як ніхто інший знають, як важко вирватися з російського гніту та чому це життєвоважливо для незалежності України.
Так, Україна – недосконала, і має ще багато чого зробити в майбутньому. Але в України є багато спільників на цьому шляху, які замість того, аби засуджувати, співпрацюють з Україною задля спільного інтересу, розвитку та захисту.
Дмитро Тужанський, директор Інституту Центральноєвропейської Стратегії
фото Сергія Мазура
*Дана авторська колонка є перекладом її автора з англійської мови, якою матеріал вийшов у форматі op-ed на одному з найбільш авторитетних та популярних американських видань Newsweek. Українська версія колонки містить окремі несуттєві стилістичні доповнення автора, які не змінюють зміст колонки, а повніше розкривають її зміст саме для українського читача.
Що таке Infopost.Media?
Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.
