Колонки 29 Травня 09:53

Не треба боятися московського патріарха

Глухий кут, у якому опинилася Українська православна церква Московського патріархату, змушує багатьох фахівців з канонічного права буквально хапатися руками за голову. 

Як може стати незалежною церква, яка, з одного боку, не визнає Україну канонічною територією Вселенського патріархату, з іншого – потребує схвалення цього самого Вселенського патріархату навіть у тому випадку, якщо Москва якимось дивом погодиться на самостійність УПЦ, з третього – більше всього на світі боїться опинитися в розколі зі світовим православ’ям, з четвертого – змушена враховувати інтереси пастви, яка дивується: як це в українському ніби храмі продовжують поминати «патріарха війни» Кирила.

Віталій Портников
Фото: Олена Чернінька, телеканал Еспресо

Проте погоджуся з відомим релігієзнавцем Сергієм Чапніним, який зазначив, що собор УПЦ (МП) 27 травня – це не завершення, а початок процесів. І для того, щоб зрозуміти, як ці процеси можуть надалі розвиватися, слід звернутися до історії церкви, яка теж на першому етапі свого відокремлення прагнула зберегти зв’язок із РПЦ – але змушена була від цього зв’язку відмовитись.

Йдеться про Польську православну церкву, парафії якої, як ви самі розумієте, до розвалу Російської імперії та проголошення незалежної Польської держави перебували у складі Російської православної церкви. 

Патріарх Тихон, який заступив на кафедру після повалення монархії (як відомо, імперія скасувала патріарший престол у РПЦ), доручив керівництво Варшавською єпархією митрополиту Юрію (Ярошевському). Саме митрополит Юрій, українець за походженням, і звернувся до московського патріарха з проханням про автокефалію Польської церкви.

Тихін, зрозуміло, відмовив. Мотивував він цю відмову немов би тим, що немає жодної необхідності давати автокефалію «різноплемінним православним».

Патріарх, зрозуміло, лукавив. Справа в тому, що Польська церква тоді не була «різноплемінною», переважна більшість її парафіян – до 70% – були етнічними українцями. 

 


По суті це була б українська церква Польщі. Але, можливо, саме це й стримувало патріарха. 


 

По-перше, тому що сама поява самостійної Української церкви – будь-де – завжди лякала російських ієрархів, які після реформ Нікона шукали опору саме на українських територіях. 

По-друге, тому що для тих, хто виховувався у політичних та релігійних реаліях Російської імперії, не було ніяких українців.

Проте митрополит Юрій з оцінкою російського патріарха не погодився і продовжив роботу щодо проголошення самостійної Польської православної церкви, першим митрополитом якої він став. 

За ці зусилля він поплатився життям: митрополита застрелив архімандрит Смарагд (Латишенко), фанатичний прихильник «єдності» РПЦ. 

Те, що в самій Росії РПЦ на той час була практично забороненою, а її священики – якщо виживали – перебували в таборах та в’язницях – фанатика не дуже цікавило, він наполягав на своєму розумінні канонів.

Таким чином, томос із Константинополя Польська православна церква отримала вже після загибелі свого першого митрополита. І, до речі, це «той самий томос», у якому Вселенський патріарх – тоді це був Григорій VII – визнав неканонічність відокремлення від Вселенського патріархату Київської митрополії та залежних від неї православних митрополій Литви та Польщі. 

Власне саме на цей томос теж міг спиратися патріарх Варфоломій, коли ухвалив рішення про заснування Православної церкви України. 

Але, звичайно, іронія долі у тому, що залежні митрополії отримали автокефалію ще до того, як її отримала Київська митрополія. І томос 1924 був визнаний усіма помісними православними церквами – зрозуміло, крім РПЦ.

 


А що ж РПЦ? А РПЦ, як це неодноразово бувало в її історії, прийшла до Польщі на багнетах армії – тільки цього разу вже не Російської, а Червоної Армії. 


 

Але навіть тоді, коли Польща потрапила до радянської «сфери впливу», Московський патріархат не наважився знищити автокефалію Польської церкви. Так, церкву змусили відмовитися від томосу Вселенського патріарха та прийняти томос із Москви, так, її поставили під контроль РПЦ – а та, у свою чергу, щільно контролювалася Радою у справах релігій та КДБ. Проте залишився як статус, так і шанс, яким можна було скористатися після краху комунізму.

І можна скористатися зараз, коли вплив Російської церкви у світовому православ’ї щодня слабшає.

Тому висновок з цієї історії простий: не треба боятися ані російського правителя, ані російського патріарха. 

Потрібно просто йти до свободи – і державної, і духовної. І якщо йти впевнено і цю свободу захищати, і чужий правитель, і чужий патріарх будуть змушені погодитись з твоїм вибором.

Нікуди вони не дінуться.

 

Усім, кого зацікавила ця авторська колонка, запрошуємо прочитати інший авторський матеріал Віталія Портникова на церковну тему під назвою Втеча від мачухи. 

 

Віталій Портников, спеціально для Infopost.Media

Фото: Еспресо

 

* Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

 

Рекомендуємо прочитати інші авторські колонки Віталія Портникова для нашого видання


Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.

Коментарі