Аналітика 28 Вересня 10:57

Криза “чорногорського проєкту”. Досвід для України

Роки три тому цей матеріал був би майже суцільним позитивом. Чорногорія, – а цей текст саме про цю маленьку балканську країну, – не тільки єдина змогла пройти югославські криваві 90-ті без бойових дій на власній землі, але і єдина проголосила та почала будувати мультиетнічну громадянську державу.

Втім, в 2019-2020 рр. стало зрозуміло: ідеї із залучення сербів в чорногорський проєкт (або план із асиміляції сербського населення Чорногорії, як кажуть самі серби) призвело не до зменшення, а до посилення в країні просербських сил, частина з яких є відверто шовіністичними.

На сьогодні Чорногорія є якщо не гарячою, то принаймні вже не повністю “холодною” зоною на європейському континенті. І “хімічна реакція” ще не зупинилася…

Шлях до незалежності

Хоча Чорногорія пройшла складний етап в житті регіону не так жахливо та трагічно як сусіді в Хорватії, Боснії і Герцеговині, Косово, урок все одно був важким, і висновки з нього були зроблені.

Як частина Югославії та союзник Сербії, Чорногорія брала участь у війнах. 

F1
Проголошення незалежності Чорногорії відбулося після референдуму 21 травня 2006 року. Фото: slobodnaevropa.org

Чорногорські резервісти в складі югославського війська атакували хорватський Дубровник. На території Чорногорії був облаштований табір для військовополонених хорватів. Чорногорці брали участь у військових операціях спільної держави Сербії і Чорногорії проти албанців Косово. Чорногорські інфраструктурні об’єкти були зруйновані в ході повітряної операції НАТО. Економіка Чорногорії постраждала від міжнародних санкцій так само, як і Сербії…

Після подій 90-х значна частина простих мешканців республіки, і, головне, її керівництво, чітко зрозуміли: для власної безпеки треба триматися подалі від Белграда.

Рух за поновлення чорногорської незалежності активізувався на початку 2000-х, коли серби під час першої “кольорової” революції повалили режим Слободана Милошевича і вступили на демократичний, а не імперсько-авторитарний шлях розвитку.

Перші роки третього тисячоліття принесли Чорногорії статус незалежної держави. 21 травня 2006 року відбувся референдум про незалежність Чорногорії, в якому взяла участь 86,49% виборців. За незалежність та вихід з Союзної держави Сербії та Чорногорії проголосувало 55,53% громадян, що було не набагато більше, ніж необхідні 55% рівно.

Більшість місцевих сербів та офіційний Белград був проти виходу Чорногорії з єдиної держави із Сербією. Натомість представники хорватської, боснійської та албанської спільнот голосували на референдумі разом із чорногорцями, за незалежність.

3 червня 2006 парламент Чорногорії офіційно опублікував декларацію про незалежність.

Наступний раунд протистояння розгорнувся навколо Конституції республіки.

Статус народів

Традиційно для Балкан ключовою темою дискусій та суперечок став статус народів, що живуть на теренах країни. Серби вимагали фіксації свого конституційного статусу, але ідеологи чорногорської самостійності наполягали, що будують громадянську, а не національну державу, тому суперечка не має сенсу.

Врешті-решт, в Конституції Чорногорії було записано таке формулювання:

“Чорногорія є незалежною та суверенною державою з республіканською формою правління. Чорногорія є громадянською, демократичною, екологічною та соціально справедливою державою, заснованою на верховенстві права”.

На початку тексту, де пояснюються конституційні засади та джерела, в чорногорському варіанті Конституції згадується не “чорногорський народ”, а “громадяни Чорногорії”, які проголосували на незалежність 21 травня 2006 року.

Тоді як, наприклад, конституція Хорватії посилається на “хорватський народ”, а України – на “український народ – громадян України”.

Основними цінностями держави у вступі до Конституції Чорногорії визначені свобода, мир, толерантність, повага до прав та свобод людини, мультикультуралізм, демократія та верховенство права. В якості конституційного джерела згадується “рішучість вільних та рівноправних громадяни, представників народу та національних меншин, що проживають у Чорногорії: чорногорці, серби, бошняки, албанці, мусульмани, хорвати та інші, віддані демократичній і громадянській Чорногорії”.

Однією з норм Конституції Чорногорії офіційною мовою було проголошено чорногорську мову, при чому кирилиця та латиниця були оголошені рівними. Водночас, як зазначалося, “в офіційному користуванні також є сербська, боснійська, албанська та хорватська мови”.

Отже, з одного боку не було чітко та однозначно оголошено, що Чорногорія є державою чорногорського народу, ба більше – підкреслювалося, що йдеться саме про громадянську, мультикультурну державу. З другого боку, очевидно, що деякі відмінності між статусом різних народів, що проживають в Чорногорії, мають місце, і чорногорці тут виглядають як перші серед рівних.

Права для меншин

Далі в країні було ухвалено законодавство про національні меншини.

Закон про права та свободи меншин визначив “народи меншин і інші національні спільноти меншин” як “будь-яку групу громадян Чорногорії, яка чисельно менша за інше переважне населення, яка має спільну етнічну, релігійну або мовні характеристики, що відрізняються від іншого населення, історично пов’язана з Чорногорією і мотивована прагненням до вираження та збереження національної, етнічної, культурної, мовної та релігійної ідентичності”.

Серед прав, які були надані представникам національних меншин, було офіційне використання мови на місцевому рівні («в одиницях місцевого самоврядування») – там, де вони складають більшість або значну частину населення. Водночас представники національних меншин не отримали права звертатися рідною мовою до органів державної влади своєю та, відповідно, отримувати відповідь цією мовою. 

Представникам меншин також було гарантовано право використання національної символіки, але тільки на місцевому рівні і лише під час культурних заходів.

Тут варто додати, що, згідно із переписом 2011 року в Чорногорії проживають наступні етнічні групи: чорногорська (45%), сербська (28,7%), боснійська (8,7%), албанська (4,9%), мусульманська (3,3%), ромська (1%), хорватська (1%,). Розповсюджені мови – сербська 42,9%, чорногорська (37%), боснійська (5,3%), албанська (5,3%), сербсько-хорватська (2%,) інші 3,5%.

Особливі права були надані національним меншинам виборчим законодавством.

Загалом 81 депутат парламенту Чорногорії обирається за пропорційною системою з електоральним бар’єром у 3%. Згідно із законом, меншини, чисельність яких була меншою за 5% населення, отримали право на одного представника в парламенті країни, більші (від 5% до 15%) – трьох представників. Але їм все одно треба було подолати виборчий бар’єр (0,7 % замість 3%). Особливий виняток надається хорватам: якщо жодна партія чи блок хорватської меншини Чорногорії не долає поріг у 0,7%, політична сила, яка набрала найбільшу кількість голосів, все одно в них має право на один мандат, але якщо буде зібрано на виборах понад 0,35% голосів.

В цієї системі координат етнічні серби (бо їх більше 15% від населення Чорногорії), беруть участь у виборах на загальних підставах – так само, як і чорногорці.

Коаліція, що дивує

Особливості конституційного устрою Чорногорії та моделі урядування створили таку політичну практику, за якої серед провідних партій є суто громадянські структури; є партії, які об’єднують прочорногорські налаштованих представників різних національностей; є партії національних меншин; є політичні партії, які формально не є національними, але по факту є сербськими.

Цю картину найкраще ілюструють результати виборів до парламенту країни, які відбулися 30 серпня минулого року.

Найбільше голосів – трохи більше 35% – набрала Демократична партія соціалістів (DPS), лідером якої є діючий президент Міло Джуканович. DPS мультинаціональна політична сила, яка, тим не менш, стоїть на патріотично прочерногорських позиціях.

Другою стала коаліція “За майбутнє Чорногорії”, основу якої склав Демократичний фронт (DF) – суто сербська та просербська політична сила, яка орієнтується на офіційний Белград та сербського президента Александара Вучича. “За майбутнє Чорногорії” набрала 32,55% голосів.

Третіми став виборчий блок “Мир – наша нація”, який очолили “Демократи”. Цю політсилу можна назвати формально громадянською партією, з політично-прочорногорською орієнтацією, але культурно і національно помірковано просербською. На виборах ця коаліція набрала трохи більш 12,5% голосів.

Далі йде коаліція “Чорне по білому” з 5,53% підтримки. Це суто громадянська політична сила, що об’єднує громадських активістів, що не зважають на національні розбіжності і роблять акцент на питаннях боротьби із корупцією, екології, верховенства права і т.п. Основою передвиборчого блоку став рух URA.

До парламенту увійшли також дві громадські за своєю сутністю соціал-демократичні партії, що ледве подолали бар’єр і отримали на двох 5 (три та два) мандати.

З середовища національних меншин потрапили до парламенту Боснійська партія (3 мандати) та дві албанські політичні сили (по одному мандату). Хорватські партії, які на цих виборах розкололися, поодинці не змогли подолати навіть зменшений бар’єр.

До виборів просербські політичні сили організовували масові протести проти намірів тодішньої влади на чолі із DPS зменшити вплив Сербської православної церкви. Ухваленим парламентом законом передбачалося, що від СПЦ до держави буде передане майно, яке належало Чорногорської державі раніше, до приєднання Чорногорії до Сербії, а Чорногорської церкви до Сербської 100 років тому, і на яке у Сербської церкви немає доведеного права власності. Ініціатори цього акту говорили про необхідність утвердження секулярної держави (по Конституції церква в Чорногорії відділена від держави) і про необхідність зменшення впливу Сербської церкви, або, як кажуть “Церкви Сербії”.

F2
2. Протест прихильників Сербської православної церкви в Чорногорії проти чорногорського закону про свободу віросповідання, 2020-й рік.
Фото: bbc.com

В той же час опоненти – СПЦ, Белград, просербські політики в Чорногорії – звинувачували владу в просування чорногорського націоналістичного порядку денного, намаганні створити свою, окрему Чорногорську церкву, розколовши сербське православ’я.

Зрозуміло, що ці тези палко підтримувала Москва, але і в західних столицях до цієї аргументації відносилися із розумінням, бо, з їхньої точки зору, актуалізовувати суперечливі релігійні питання в громадянській державі неприйнятно.

Створення правлячої коаліції, в яку увійшли одночасно радикально просербські партії та проєвропейська громадянська спільнота, стало наслідком цих процесів.

На порозі перезавантаження

Чергове загострення протистояння початку вересня цього року , коли інтронізація Чорногорсько-Приморського митрополита Сербської православної церкви призвела країну на межу громадянського конфлікту, продемонструвало, що ситуація розвивається в бік ще більшого розколу та радикалізації.

F3
Протест чорногорців проти інтронізації митрополита Сербської православної церкви в Цетиньє. Фото: bbc.com

Просербські політики займаються активним та відкритим просуванням концепту Чорногорії як частини Сербського світу.

Патріотичні чорногорські опозиційні сили та президент Міло Джуканович опираються цьому процесу, заявляючи навіть про можливість силового спротиву.

Громадянське суспільство знаходиться в шпагаті між двома національними платформами, і кожен активіст і простий громадянин, в залежності від етнічних коренів, вже починає дивитися в бік національних проектів, при чому не тільки двох названих, бо вплив сусідніх Албанії, Хорватії теж ніхто не відміняв…

F4
4. На церемонію інтронізації в Цетиньє (Чорногорія) Патріарх Сербської православної церкви Порфірій та митрополит Йоанікій прибули на гелікоптері під збройною охороною. Фото: novosti.rs

Захід – США та ЄС – намагаються змусити сторони домовитися і повернутися до розбудови громадянської держави, яка забезпечує добробут та захищає права представників всіх націй. Але останні події демонструють – ситуація, коли в Чорногорії одночасно розвивалися дві держави, і громадянська, і національна, йде якщо не до свого завершення, то точно до переосмислення та перезавантаження.

Україні, де в самій Конституції присутня та сама суміш двох концептів, треба уважно дивитися на розвиток подій в маленькій балканській країні, – і щоб враховувати чужий досвід, і щоб краще розуміти підходи до вирішення “національних питань” Заходу. 

І одного, і іншого, нам хронічно бракує.

 

Це не єдина історія, яку ми вже розповіли про країни Балканського півострова, а далі їх буде ще більше. Рекомендуємо в продовження теми почитати:

 

Наталя Іщенко, засновниця проєкту Балканський оглядач,

спеціально для InfoPost.Media


Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.

Коментарі