«Товариство бібліотекарів Буковини» існує в Чернівцях з 2017 року. Його засновник, краєзнавець та дослідник Володимир Акатріні створив цю громадську організацію, щоб допомагати тим, хто потребує книжок румунською та українською мовами. Саме це й було основним напрямком діяльності ГО до повномасштабного російського вторгнення. Разом з іншими членами товариства вони знаходили та доставляли художні книжки, навчальну та церковну літературу румунською мовою в села Буковини, а українські видання відправляли в Румунію. 

Їхня організація має й інші напрямки роботи: зокрема, проводить різні мистецькі заходи у Румунському Народному Домі в Чернівцях, залучає людей до прибирання занедбаних кладовищ міста тощо.

Після початку великої війни Володимир спільно з іншими представниками румуномовних організацій Буковини активно включився у волонтерську діяльність. Завдяки своїм зв’язкам їм вдавалося знаходити й розвозити продукти харчування, одяг та ліки по селах Чернівецької області, перекладати документи румунською, займатися логістикою. 

Про підтримку країни-сусіда і її мешканців, а також про почуття патріотизму до краю, де народився, поспілкувалися з Володимиром Акатріні.

«Нікуди не поїду і буду тут до кінця»

Володимир зізнається: ніколи не думав, що може початись війна. День 24 лютого пам’ятає дуже добре.

«У мене на ніч був вимкнений Wi-Fi, – говорить чоловік, – Тож я спокійно прокинувся о 8-ій ранку, пішов на кухню варити каву. Коли ввімкнув інтернет, то почав читати повідомлення від багатьох знайомих із Румунії, які переживали, чому не відповідаю на їхні дзвінки та повідомлення. Від них я і дізнався, що почалася війна». 

Волонтер відразу подумав, чим може бути корисний. У той час йому вже почали дзвонити люди, цікавитися, чи він може допомогти знайти притулок і т.п. Чимало знайомих радили їхати в Румунію – шукати шляхи, попри те, що на Порубному в той час було багато народу.

«Але я сказав, що нікуди не поїду, – говорить Володимир, –  і буду тут до кінця. Допомагатиму чим можу. Тут я живу, тут мої батьки, тут я займаюсь науковою діяльністю (навчається в аспірантурі Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих Національної академії педагогічних наук України – авт.)».

Першого ж дня повномасштабного вторгнення Володимир на запит знайомих почав обдзвонювати різні румунські товариства та людей, яких знав, щоб допомогти знайти прихисток тим, хто цього потребував.  Наступного дня він пішов у тодішні міські осередки волонтерства – ФОК «Олімпія», МКУ «Резиденція молоді» й працював там. Але оскільки таких охочих, як він, було багато, то чоловік повернувся додому і вирішив самостійно шукати тих, хто може надати допомогу й організовувати процес.  

Разом з іншими представниками свого товариства Володимир кілька тижнів також працював у хабі, що був створений у Чернівцях на базі фізкультурно-спортивного клубу «Локомотив». Тут вони приймали гуманітарну допомогу.

«Був час, – говорить Володимир, – що розвантажували по 7 фур на день. Нас працювало більше 200 людей. Був дощ, сніг, мокро, але ми все одно допомагали. Робили це з великим азартом. Перші два-три місяці я майже не спав, весь час волонтерив».

«На Буковині є близько 40 румунських товариств. Це наша батьківщина, ми тут живемо»

Волонтер пригадує, як на другий-третій день російського вторгнення в Румунському Домі в Чернівцях відбулися збори румунських товариств області, щоб обговорити можливості допомоги нашим співвітчизникам.

«На Буковині є близько 40 таких товариств, – додає волонтер, – музичні, культурні, педагогічні. Це наша батьківщина, ми тут живемо. Іншого вибору в нас нема».

Чимало представників цих організацій поїхали до пункту пропуску через державний кордон України Порубне допомагати з перекладами та документами. Інші займалися гуманітарною допомогою, логістикою. Це, зокрема, «Товариство імені Міхая Емінеску», ГО медіацентр «БУКПРЕСС». Багато робить громадська асоціація Rădăuțiul civic з м. Радівці та організація Mercy Corps (Румунія). 

За словами Володимира, Румунія – одна з перших держав, яка взялася допомагати Україні. Він розповідає, як у перші дні великої війни на пункті пропуску Порубне з румунського боку було дуже багато людей – як представників міської влади, так і звичайних громадян.

«Пригадую одного дідуся, – говорить Володимир, – який вийшов до кордону і роздав кожній дитині по лею. Бабусі ділилися одягом. Багато румунів дні й ночі були на Порубному і годували біженців. До сьогодні як окремі люди, так і організації купують продукти, переходять кордон і роздають по селах. Українські біженці в цій країні можуть безкоштовно користуватися громадським транспортом. Чимало румунів надало їм квартири, гуртожитки».

Згодом допомогу почали виділяти на їхнє товариство і вони вже самостійно розвозили її по румуномовних селах і містечках Буковини: Горбово, Герца, Ропча, Магала, Сторожинець, Красноїльськ та ін.

«Ми знали, де є вимушені переселенці, – говорить Володимир, – у сім’ях, школах та інших місцях. Приносили їм продукти, побутову хімію, одяг, ліки. Чимало медикаментів наше товариство передало з Румунії для «Резиденції молоді». Також румуни зверталися, щоб переслати гроші на потреби українців».  

Володимир зазначає, що питань про те – допомагати чи ні не виникало.

«Це наша батьківщина, – каже він, – ми тут народилися. І хоча за національністю – румуни, але в нас українське громадянство. Люди допомагали, бо боялися, що тут знову буде, як в СРСР. Багато хто пам’ятає історію, коли за часів Радянською Союзу чимало румунів депортували до Сибіру».  

Багато знайомих Володимира воює.

«Якщо їм треба допомоги, то наше товариство шукає необхідне – одяг, продукти. Передаємо як на фронт, так і рідним, що залишилися тут». Володимир зізнається, що ця робота дозволила йому багато чого побачити. «Так, у с. Лунка Герцаївського району, – говорить він, – допомагали жінці, двоє синів якої воюють. Про одного вона знає, а від іншого нема звістки ще з травня минулого року. На жаль, така ситуація непоодинока».

Серед труднощів, з якими зіштовхується Володимир у своїй волонтерській роботі, чоловік називає проблеми з транспортом для перевезення допомоги, а також пошук людини, яка була б готова безкоштовно її розвозити.

«Але знаходимо», – говорить він.

На жаль, задовольнити запити вдається не завжди. Коли, наприклад, люди просять знайти генератор, а в організації немає такої можливості. Або коли звертаються щодо квартири.

«Ми фінансово собі не можемо таке дозволити, – додає волонтер. – А от продукти чи ліки знаходимо без проблем».  

«Чекаємо, що війна закінчиться, бо планів дуже багато»

Сьогодні «Товариство бібліотекарів Буковини» продовжує свою звичну роботу та поєднує її з волонтерською. Зокрема, й далі займається співпрацею із організаціями та постачанням книжок у румуномовні села Буковини. 

«Чекаємо, що війна закінчиться, – підсумовує Володимир, – бо планів дуже багато. Маю запрошення на різні наукові конференції в Румунії та Україні».

Крім того, в найближчих планах науковця – видати книжку про родину Мандичевських, що проживала в селі Багринівка на Глибоччині. Серед них були відомі композитори, педагоги, науковці, юристи, які зробили значний внесок у розвиток освіти, культурного та музичного життя Буковини другої половини XIX – першої половини XX століття.

«Їхня діяльність стала темою моєї кандидатської дисертації, – додає Володимир. – Хочу закінчити аспірантуру, навчання в якій призупинилося на час повномасштабної війни».  

Нагадаємо, раніше ми розповідали про притулок для вимушених переселенців «Порятунок України» («Salvăm Ucraina»), який існує у столиці Буковини 10 місяців. Ідея відкриття такого центру з’явилася у молодих етнічних румунів та українців Чернівецької області.

Лілія Шутяк для InfoPost.Media

Фото з особистого архіву героя

* Цей матеріал підготовлений у рамках ініціативи Re:Open Ukraine, яка реалізується Інститутом Центральноєвропейської Стратегії

Re:Open Ukraine – це проєкт Інституту Центральноєвропейської Стратегії, метою якого є перевідкрити та пояснити нову Україну як для неї самої, так і для її безпосередніх західних сусідів. Проєкт має 3 фокусні регіони України, а саме Закарпаття, Буковина та Одещина, та 5 фокусних країн ЄС і НАТО, а саме Польщу, Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію.

Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.