Колонки 26 Листопада 13:25

Без Колумба галичани б лишилися голодними

Було мені років п’ять-шість, коли уперше прочитав легенду про появу коньяку.

Саме тоді я почав запоєм читати художню літературу. Звісно, насамперед пригодницьку. Жюль Верн, Роберт Стівенсон, Вальтер Скотт давали поживу для фантазії, а поза тим ставили багато запитань, відповіді на які доводилося шукати уже в більш серйозних книжках, а деколи й підручниках з історії чи географії для старших класів.

60250962 10218024287335494 278151127290085376 N 2

З-поміж інших уривків врізалася в пам’ять байка, здається, з “Айвенго”, хоча через стільки років можу й помилятися. Йдеться про версію ченця Тука щодо винайдення коньяку.

Дослівно не перекажу, але звучала вона приблизно так: коли французи готувалися перепливти Ла-Манш і завоювати Англію, великою проблемою стало для них перевезення великої кількості вина, без якого жити не могли, а в “диких” англосаксів знайти не сподівалися.

Отут, мовляв, і прийшла їм до голови думка, що вино можна стискати і випарювати, щоб стало воно густішим і більше влізло у ті самі бочки. А вже після того, як вино “спресували”, вирішили спробувати, що вийшло. І результат сподобався їм не менше, ніж саме вино.

 

Читай також:

ТОП-10 угорських страв, які здатні шокувати іноземців

 

Звісно, це лише байка, далека від реальної історії, хоча в такому віці не сприймалася вона як щось фантастичне. Набагато більш дивним видавався той факт, що колись Англію завоювали французи. Адже було то в дошкільному віці, і підручника “Всесвітня історія для 7 класу” автор цих рядків в руках ще не тримав.

Ну подумайте самі: якщо французи захопили Англію, чому ж тоді зараз на тій території не Франція і говорять там не французькою, а англійською мовою? Мабуть, тоді підручник з історії таки потрапив до рук уперше, а батьки були засипані купою питань.

Певний історичний факт, а за ним ціла епоха західноєвропейської історії відкрилися років на п’ять-шість раніше, ніж передбачала шкільна програма – лише завдяки одному абзацу в художній книжці. І саме тоді історія стала чимось інтригуючим. Тієї загадковості не вдалося прибрати навіть занудним зазубрюванням дат, династій, прізвищ, які чекали пізніше у школі.

Пізніше довелося не один раз зіткнутися з ситуаціями, коли якісь невеликі фактики з кулінарної історії Галичини чи загалом України давали можливість набагато краще зрозуміти хід певних історичних подій.

260098910 1051845015360539 3307813836007776196 N

Наприклад, читаєш науково-популярну статтю в якомусь журналі про те, чому українці люблять сало. За версією автора, сало в нас стало популярним лише в часи Галицько-Волинського князівства, а привчили до нього шотландці, які почали споживати його в їжу набагато раніше.

Мовляв, серед інших коронованих осіб, яких приймав у себе Данило Галицький, були і шотландські принци, які доволі довго перебували тут вигнання, адже їхні землі завоювали англійці (які на той час уже були частково й французами). А оскільки такі особи переїжджали з військовим загоном і ще на додаток цілою свитою, то з собою вони привезли й обоз та велику кількість худоби. Зокрема, й свиней, яких розробляли не лише на м’ясо, але й на сало. І саме в них нібито навчилися цьому мешканці Галичини та інших підконтрольних Данилові земель.

Хто зна, чи правдивою є ця історія сала, але з неї можна зробити доволі значущий висновок, навіть не особливо орієнтуючись в історії Галицько-Волинського князівства.

Виявляється, Галичина – то не просто невеликий шматок землі в Центрально-Східній Европі, а Данило – зовсім не дрібний князьок, залежний то від мадярів, то від монголів. Це відомий всій Европі впливовий монарх, який міг собі дозволити приймати в себе цілу громаду з іншого кінця континенту.

Інший зразок такої логіки вже зовсім нещодавно довелося почитати в статті польської студентки україністики, яка пояснює, чому в Польщі вареники називають “пєрогами рускімі”.

 

Читай також:

Гуляшева рапсодія, або Звідки у Львові бограч і батяри?

 

Завдяки наголосу на гастрономії, а не на політиці, молода полька доводить те, про що вже з десятиліття на різноманітних політичних форумах сперечаються українські та російські “тролі”: що “рускі” на той час, коли поляки почали переймати у своїх співгромадян-українців кухню (насамперед борщ та вареники), означало не теперішніх росіян, а саме українців.

Читаючи такий погляд збоку, можеш набагато простіше пояснити чужинцям, чому ж вулиця Руська у Львові називається так, як вона називається, і чому не має нічого спільного ані з чужою династією Романових, ані з рідним москвофільством.

Так зрештою від часів Данила через першу Річ Посполиту дійдемо аж до австрійського часу, який зараз майже без додаткових пояснень екскурсовода може відчути кожен турист у Львові.

Імена, титули, дати поділів Польщі дуже легко забути людині, для котрої ця історія є чужою. А от смак львівських штруделів, захерів, пішинґерів, віденської булочки чи кави по-віденськи забути набагато важче.

Так само як і впливи польської побутової культури – через флячки, журек, ковбаси; єврейської (навіть незважаючи на всі втрати) – завдяки фаршированій рибі чи форшмаку, чеської – завдяки кнедликам…

За бажання можна доволі довго продовжувати як перелік страв, котрі свідчать про історичну багатокультурність і широкі торговельні зв’язки Галичини, так і кулінарно-історичних асоціацій, котрі допомагають просто розібратися у складних суспільних процесах. Однак пошкодую ваш час, і на завершення обмежуся дещо несподіваним припущенням. Хто з історичних особистостей найбільше вплинув на життя сучасного галичанина? Данило Галицький, Ян Собєський, Франц Йосиф, Пілсудський, Бандера, Сталін, Гітлер, Горбачов, Чорновіл, Ющенко? Звісно, дії всіх цих шанованих і не дуже персон дуже відчутні, особливо у Львові. Когось в інтер’єрах кнайп, когось – в якості доріг і російській попсі у маршрутках, когось у сецесійній архітектурі і натовпах польських туристів, ще когось – у годинах чекання на кордоні, аби потрапити в іншу половину Галичини.

260928230 933717707575191 7787864637209500413 N 2

Однак особисто я вважаю, що найбільший вплив на реальне, не з теленовин, життя галичанина (як і практично будь-якого українця) справляє Христофор Колумб.

Ми практично щодня їмо привезено ним картоплю, без якої важко уявити сучасні зупи, палюшки, картопляники, та навіть у львівський сирник з легкої руки Дарії Цвек та Євгена Клопотенка повально додають картопляний крохваль. Ми часто їмо кукурудзу (як же жити без баношу і мамалиги?), помідори, полуницю (яка без щеплення з американською була б кислющою, як і всі старі європейські сорти). Майже половина з нас курить привезений ним тютюн. Як кажуть, “ми є тим, що ми їмо”. А відтак, пересічний галичанин зараз є на дуже велику частку тим, що привіз Колумб…

P.S. І ще одне невелике порівняння, навіяне голлівудським фільмом “Джулі і Джулія”. Розповідає він реальну історію американки Джулії Чайлд (Julia Child, з дому Маквільямс (McWilliams), 1912 — 2004), котра у 1950-их роках почала видавати кулінарні бестселери. Їх вважають революційними не в останню чергу тому, що це було перше багатотиражне видання на кулінарні теми в США, написане не чоловіком, а жінкою. До чого ця ремарка? До того, що в Галичині (передовсім у Львові та Кракові, але також і в Коломиї, і в Косові, і в Перемишлі) жінки видавали і навіть продавали кулінарні книги ще у ХІХ столітті. А вже на початку ХХ-го століття вони укладали навіть збірки вегетаріанських чи ведичних рецептів. Набагато раніше за Джулію Чайлд відомими в Галичині стали Люцина Чверчакевич і Ольга Франко, Марія Охоровіч-Монатова і Дарія Цвек. І ніхто не вважав це ознакою якоїсь “еволюції” чи “емансипації”…

 

Всеволод Поліщук, консультант з ресторанних концепцій, фанат історії кухні, спеціально для InfoPost.Media

 

* Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com


Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.

 

Коментарі