Закарпаття як новий дім

Кілька тижнів тому я мимоволі став свідком цікавої сцени біля ужгородського готелю «Світанок». Поки я пив каву навпроти, до готелю під’їхав автобус із табличкою одного з великих місцевих заводів, а з нього почали виходити молоді люди «нетутешньої», так би мовити, зовнішності.

Це були закордонні студенти Ужгородського університету – переважно вихідці з Індії й Пакистану, але останнім часом у наше місто приїздять і спудеї з інших кінців світу, зокрема з Африки та Аравійського півострова.

У цьому нічого нового, бо ці закордонні студенти масово з’явилися в Ужгороді одразу після початку російської агресії – чимало з них, наприклад, перевелися сюди з Луганського університету. За ці сім років вони стали частиною міського життя і вже нікого не дивують, хоча в 2014-му, пригадую, були екзотичним шоком для провінційного Ужгорода.

Тепер, на щастя, за ними вже ніхто не озирається на вулицях, а продавці місцевих крамниць, до яких заходять іноземні студенти, навіть вивчили кілька найнеобхідніших фраз англійською, щоб налагодити повсякденну комунікацію з ними.

Втім, їм таки вдалося мене здивувати. Річ у тому, що ужгородські заводи давно відчувають нестачу робочої сили і, до прикладу, звозять до себе працівників автобусами навіть з гірських сіл, що розташовані за 50-70 кілометрів від міста. Закарпатці традиційно не хочуть працювати на промислових підприємствах, а якщо вже йдуть на цей крок, то воліють обирати для себе заробітки за кордоном. І воістину дивно було побачити, як із заводського автобуса в Ужгороді виходять індуси – бо це ніби побачити картинку з майбутнього, коли в Україну, з якої українці поїхали на заробітки на Захід, приїдуть заробітчани з інших країн.

Але вразило й зворушило мене не тільки це. Чомусь подумалося, наскільки різноплановішим і повнокровнішим стало за ці кілька років те, як живуть іноземні студенти в Ужгороді.

Тепер вони вже не просто вчаться тут, сидять у читальній залі обласної бібліотеки, ходять на дискотеки, а й працюють тут, відкривають свої їдальні, проводять мікрофестивалі й вечірки. Цілком природно, що дехто з них вирішить залишитися тут жити, знайде собі чоловіка чи дружину, започаткує якийсь бізнес, осяде, стане звичайним собі закарпатцем. У нас уже є такі приклади – чого вартує лише вихідець з Індії Харі Крішнан, який залишився тут працювати в університеті, одружився, досконало опанував українську і завдяки своєму таланту став одним із найпопулярніших місцевих фотографів.

Ми чомусь звикли говорити про мультикультурність у минулому часі, глорифікувати австро-угорські часи, тим самим відтворюючи певні міфи. У силу різних – переважно трагічних – обставин тієї мультикультурності, якою ми пишаємося, вже давно не існує. Бо й справді, скільки на Закарпатті залишилося євреїв, швабів, скільки тут є словаків і чехів?

Зате на наших очах твориться нова мультикультурність, додаючи до нашого культурного багатства абсолютно нові (і ще десять років тому несподівані) елементи.

Закарпаття стає новим домом не тільки для іноземців, але й для українців з інших регіонів.

Після початку російської агресії кілька тисяч вихідців із Донецької й Луганської областей та Криму переїхали на Закарпаття, щоб почати тут нове життя. Серед них є відомі й успішні люди – як, наприклад, подружжя професорів Тодорових із Донецька, є бізнесмени й митці, військові й чиновники, робітники і фермери. Уже нікого не дивує, коли дізнаєшся, що власниками найуспішнішого форелевого господарства у Колочаві є люди з Вінниччини, а великий автосалон біля Ужгорода відкрив вихідець із Луганська.

Ці люди привезли з собою свої звички й традиції, рецепти і улюблені застільні пісні, вони діляться цим з нами, водночас і самі дізнаючись, що таке шитимені, шовдарь і пасуля підбивана.

Закарпаття змінюється і вже не буде таким, яким було колись, буде іншим, але не менш цікавим і колоритним.

Наш край стає новим домом для різних людей і на наших вулицях поволі витворюється візерунок нової мультикультурності.

Хтозна, можливо, через сотню років про неї згадуватимуть з такою ж ностальгією, як ми про австро-угорську?

Андрій Любка, спеціально для InfoPost.Media

Головне фото – Харі Крішнан

Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.