Як я одного разу була татаркою
17 Квітня, 2024
Кевін, приязний темношкірий чоловік, зустрічав нас в паризькому аеропорту імені Шарля де Голля. Він був приятелем моєї подруги, редакторки і поетки Мар’яни Савки, і люб’язно погодився економити наші час і зусилля в Парижі. Ми кинули речі і пішли гуляти нічним містом.
Отут і виявилось, що ми з Кевіном, який народився і довгий час жив в Америці, земляки. Слово “земляки” він так і сказав – українською. Як так?! – вразилась я. У нас різний колір шкіри, ми з різних континентів, ну що за жарти?
Але Кевін і не збирався жартувати. Його бабуся народилась в тій місцині, де народилась і я – південь Одещини, Бессарабія.
– Так-так, моя бабуся була родом з твоїх країв, то вже потім вона опинилась в Америці, зустріла мого діда. А ще згодом на свят з’явився я, – Кевін тепло посміхнувся. – До речі, бабусі була єдиною білою в нашій родині.
І я в черговий раз подумала, як дивно складаються, переплітаються, тасуються людські життя. Американська бабуся з Бессарабії, бессарабський онук-американець з Парижу…
І згадала, як я, заінтригована прикладом своєї колеги, виписала пробірку для здачі тесту на ДНК. І була досить заскочена, коли отримала результати свого етнічного походження – там був досить високий вміст ашкеназі (хто не знає: ашкеназі – назва одного з двох найчисельніших субетносів євреїв, нащадки вихідців із середньовічної Німеччини та східноєвропейських країн).
Ну звідки, звідки?! Маленьке українське село біля Чорного моря, всі відомі пращури мали прізвища виключно на –енко, навіть ніяких Іванових ніколи не було. Які там ашкеназі?
А потім почала думати і аналізувати. Мій дід по батьковій лінії мав досить таки чудернацьке ім’я як для маленького українського села і такий же дивний спосіб заняття, як для селянина. Його звали Аністарх. Чомусь Аністарх. Я й досі думаю: як так могли назвати дитину на початку 20 століття в маленькому українському селі?! А працював він у шинку, продавав вино. І називав той шинок виключно “бедега”. Це вже потім, коли я виросла і почала їздити світом, дізналась про “бодеги” – вині магазинчики в Сполучених Штатах, як правило. І так, воліли і займалися тим бізнесом в основному євреї.
Почала шукати документи, архіви з історії місцини, де народилась. Знайшла!
“Національний склад населення не відзначався строкатістю. Тут жили українці і євреї. В 1910 році у селі проживало 15 єврейських родин, до складу яких входило 67 чоловік”.
Ну от так пазл і склався. І з дивним іменем, і з власним етносом. Дослідники ДНК таки не помилились, думаю.
Свого часу мережу підірвав соціальний ролик, який було знято на замовлення туристичного сервісу Momondo. Ролик продемонстрував, як люди, котрі цілком впевнені у своїй національності і відкрито говорять про свою неприязнь до інших народів, раптом змінюють свою думку. Чому? Тому що їм запропонували здати аналіз ДНК і результати виявились набагато приголомшливішими, аніж вони собі уявляли.
В цьому відео експерименті взяли участь 67 людей із різних країн. Перед зйомками їх запитали, хто вони за національністю і до яких етносів вони ставляться неприязно. Після проби ДНК їм показали результати. І виявилось, що англієць, який сказав про свою нелюбов до німців, має 5 відсотків німецької крові. А ісландець, який був твердо впевнений, що його народ найкращий, побачив, що він має багато родичів із інших європейських країн. Дівчина-курдка не любить турків. А ДНК показав, що вона має турецьку кров і, більше того, серед тих, хто брав участь в експерименті, виявився її двоюрідний брат-кубінець.
Це я до чого?
Дуже дивними і безглуздими в 21 сторіччі є дискусії про “пріоритетність” якогось етносу. Про хитрість одних і спритність інших, про розум тих і шахрайство цих, про богообранність і ницість. Світ дуже змінився і він не двомірний. Десятимірний, багатошаровий, строкатий – різний.
Ми надто довго були замкнені в чотирьох стінах нелюдяної ідеології, упереджень та стереотипів. Я в дитинстві дуже пишалась, що народилась в Радянському Союзі.
Це лише потім я зрозуміла, що він нас точно щось ховають. Коли у 1990-му році вперше поїхала за кордон і зразу в Італію. До того я вважала, що маю підготовку у вигляді публікацій в тодішньому журналі “Огоньок” – там писали, як наші жінки втрачали свідомість перед прилавками з 40-ка видами оливок та 80-ма видами ковбас. Мене прилавки вразили, звісно. Але після людей. Інших людей – від виразу обличчя і до одягу. Вони були вільними. Розкутими. Дружелюбними. Відкритими.
У 1992 році я захищала дипломну роботу, яка називалась “Білошкіра країна”. Це був етно-соціологічний нарис, творча робота на закінчення факультету журналістики. Про життя темношкірих і ставлення до них в Одесі. Варто сказати, що взяти хоч який матеріал на цю тему було неможливо. В Одеській науковій бібліотеці для мене знайшли передрук газети The Times в якійсь ленінградській газеті. І все. Тому мені довелось багато зустрічатися і розмовляти зі змішаними сім’ями, з дорослими дітьми з темним кольором шкіри, які ніколи не виїжджали з країни і знали одну мову – російську. Я дізналась багато сімейних таємниць і трагедій. Чим більше я занурювалась в тему, тим голосніше хотілося кричати. Бо расизм був на кожному кроці. Бо мої співгромадяни у більшості своїй не вважали за необхідне ховати огиду і зневагу до тих, хто відрізнявся кольором шкіри. Особливо тяжко було дівчатам, молодим жінкам. Тут і самогубства траплялись, і тяжкі психологічні зриви…
Читай також:
До речі, якщо ви думаєте, що ситуація дуже змінилась, то ви помиляєтесь. Не дуже. Чого вартують нещодавні обрАзи і напад на олімпійського чемпіона, народного депутата України Жана Беленюка – єдиного, хто виборов “золото” в Токіо на олімпіаді. У Жана – темний колір шкіри. Це і стало причиною.
Тому я і досі відслідковую тему расизму і дуже болісно на неї реагую. Точно так, як реагую на тему антисемітизму. І досі не знаю, як реагувати на слова своїх знайомих на кшалт: ну що ти, я нормально ставлюсь до чорних, є̶в̶р̶е̶ї̶в̶,̶ ̶а̶з̶і̶а̶т̶і̶в̶,̶ ̶ц̶и̶г̶а̶н̶і̶в̶,̶ ̶к̶а̶в̶к̶а̶з̶ц̶і̶в̶!..
Нормально до людей ставляться мої онуки, народжені в мульткультурній Канаді. Бо Джекі з іншим кольором шкіри чи Міллі з іншим розрізом очей для них просто “спритна Джекі” та “весела Міллі”. І все. Їм і в голову не приходить інша класифікація.
Моя приятелька, яка зараз живе не в Україні, розповідала якось, що зіткнулась з певними проблемами. І їй потрібна була допомога. Очікувано, чекала її від співгромадян, яких на її новому місці проживання було достатньо. Але допомога, участь і розрада прийшли не звідти, звідки вона чекала.
– Мої колеги – арабка і індіанка мене врятували. А потім я була в їхніх родинах в гостях. І, знаєш, так мені соромно було!.. Правду тобі скажу, якось ми звикли, що ми європейці, ми цим майже хизуємося. Типу це щось таке важливе, це якось нас вивищує, чи що. Власне, я носилась з таким відчуттям. А тут я побачила, який цікавий світ, і який він великий. І які цікаві інші люди. Скільки можна отримати для себе, для власного розвитку, коли ти розширяєш рамки свідомого. Коли знайомишся з іншими культурами. Я почала слухати трохи іншу музику, почала шукати на відеосервісах фільми, лекції… І це такі відкриття! Ми дуже замикаємося в собі. Ми надто пишаємося тим, що ми українці. Ми варимося у власному соку і не хочемо знати, що там, далі, за межами зрозумілого нам, теж є життя. І воно різноманітне, багате, інтенсивне, мудре.
Моя приятелька права. Власне, як і ті, хто розуміє, що для нас, українців, питання ідентичності дуже чутливе. Зараз – ключове. Цьому в значній мірі сприяла російсько-українська війна, анексія Криму.
Давайте порівняємо статистику (всі дані – Інституту соціології НАНУ).
1992 рік. 69 відсотків жителів України вважали себе українцями.
2001 рік, коли був останній перепис населення. Тоді 77, 8 відсотків жителів України ідентифікували себе як українці.
2012 рік. 84 відсотки вважають себе українцями.
2017 рік. Понад 92 відсотки жителів України вважають себе етнічними українцями.
2020 рік. 93 відсотки жителів України вважали себе за національністю українцями.
Загальне спостереження: що молодші респонденти, то частіше вони позиціонують себе українцями.
З українською мовою теж очевидна тенденція. Якщо в 1992 році рідною вважали українську 62 відсотки, то в 2020 році вже 77 відсотків вважають українську рідною мовою.
Для нас мова стала протистоянням загрозі поглинання агресором. І тому ми зараз проходимо, і з мовою теж, те, що мали би пройти на початку відновлення незалежності нашої країни.
І, якщо продовжувати про національну ідентичність, то варто сказати, що деякі дослідники оперують об’єктивними термінами приналежності – територія, де ти живеш; мова, якою ти спілкуєшся; релігія, до якої себе відносиш. Інші дослідники вказують на інші фактори – важливо, ким ти себе відчуваєш. І тут не має значення твоє етнічне походження, мова спілкування і релігія.
Другий шлях мені здається притомнішим і сучаснішим. Оскільки, поки ми з’ясовуємо, хто із нас “більший українець”, важливе проходить повз.
Жаль, що поборники “чистоти нації” ніколи не наважаться здати тест ДНК. Бо може раптом виявитися, що попереднє життя-боротьба втратять сенс.
Дискусії про “етнічну” чи “політичну” націю застарілі і атавістичні. Відчувати себе українцями чи мати українське етнічне походження – що важливіше? Наскільки це принципово в країні, де було рабство, вирували завойовницькі війни, революції, знищення за національною ознакою?..
Не варто забувати, що ми прямуємо до демографічної кризи. Для того, щоб країні вижити і прогодувати своїх малих і старих, щорічно має збільшуватися кількість робочих рук. А їх немає. Відтік за кордон досить відчутний. І в цьому немає нічого дивного чи непрогнозованого – кожна людина проживає своє життя лише один раз і тому шукає кращих для себе умов. Та і концепт вільної людини якраз і передбачає вільне пересування без обмежень.
Але для нас це означає, що в нашу країну неодмінно приїдуть громадяни тих країн, де умови гірші за наші. Чи готові ми приймати людей з іншим кольором шкіри, розрізом очей? Чи готові прищеплювати любов до своєї країни, культури, мови? Чи готові не будувати високі ментальні паркани від “чужих” заради фатаморганної “чистоти нації”? Чи готові бути терплячими і вчитися сприймати інакшість інакших?
У мене поки немає відповідей на ці прості запитання. А ми маємо їх шукати. Всі ми – громадяни, соціологи, демографи, психологи, політики, письменники, журналісти. Якщо хочемо йти далі. Туди, де люди вільні, щасливі, самодостатні, відповідальні громадяни своєї держави і патріоти своєї країни.
Чи ви і досі думаєте, що існують “чисті” раси? Якщо так, то покажіть мені свою ДНК, будь ласка.
Зоя Казанжи
спеціально для InfoPost.Media
*Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com
Що таке Infopost.Media?
Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.
