Білінгвальна екоосвіта: як у гуцульському селищі працює угорськомовна початкова школа
06 Вересня, 2024
Крістіана Шкіряка знають як діджея і музичного продюсера під псевдонімом Christian Rythmique, в повсякденному житті він маркетолог у медичній сфері. Проте повномасштабне вторгнення Росії змусило його освоїти і нові види діяльності, зокрема активне волонтерство.
Крістіан — закарпатський етнічний угорець, та тривалий час він живе в Бучі, яка разом із Ірпенем та Гостомелем стала однією з перших мішеней для російських військ, котрі намагались оточити та взяти в облогу Київ із заходу.
З Крістіаном ми поспілкувались про те, як війну Росії в Україні бачать представники етнічних спільнот, зокрема угорці, та чому тема національних спільнот під час війни на часі як ніколи.
Ти хоч родом із Закарпаття, але тривалий час працюєш в Києві. Як пригадуєш перші дні повномасштабного вторгнення, де ти був на той момент?
Війну зустрів у Бучі. До речі, що цікаво, перші слова під час війни які я почув, це була лайка — угорська лайка мого брата, оскільки я до 6:30 не брав від нього слухавку. Там же в Бучі я провів перші дні повномасштабного вторгнення, бо там ми, в принципі, відразу взялись до волонтерської роботи. Тоді ми з друзями відкрили невеликий склад медикаментів та медичного обладнання.
Організували ми цю діяльність за допомогою благодійного фонду «OnkoHelp», у якому з братом є співзасновниками. У нас багато друзів, як в Україні, так і за кордоном, тож з’явились контакти серед великих організацій, які для нас закупляли та відправляли необхідні засоби.
Медійна історія почалась після інтерв’ю якомусь із угорських ЗМІ. Потім було багато інформації, яку я транслював в угорськомовне середовище, знайомився зі свідомими угорцями, які підтримували Україну, підтримували людей, які рідною їм угорською мовою розповідали реальну ситуацію.
Що цікаво, мій Facebook став угорськомовним з 24 лютого, багато хто з моїх знайомих тоді тільки й дізнався, що я угорськомовний.
Чи було бачення, на кого орієнтуватись при організації допомоги – на угорськомовних українців, на допомогу етнічним угорцям в Силах оборони чи виключно на цивільних?
У нас була можливість допомагати медичними засобами, бо ми по ним спілкувались із різними міжнародними організаціями, то ми ними й допомагали. Також закупляли за свої кошти. Водночас з’являлось багато запитів від військових. Думаю, ні в кого з нас не було думки про те, що комусь допомагаємо, а комусь ні. Навпаки — була загальна мобілізація ресурсів, енергії, сил та всіх можливих засобів, які допоможуть якнайшвидше доставити життєво необхідне нашим військовим.
Особисто я навіть не задумувався, що є окремо угорськомовні військовослужбовці, яких треба якось особливо підтримувати. Вже з часом я познайомився з українськими угорцями, які служать в Збройних силах України, із засновниками Kárpátaljai Sárkányellátó угорцями Міхаєм Олагом та Болажем Траутманом.
Читай також 👇
Дрони, тепловізори та спорядження: як троє угорців заснували «Годівницю закарпатських шарканів»
По відчуттям: протягом часу, що триває повномасштабне вторгнення Росії чи змінилось твоє відчуття власної ідентичності? І в загальному – чи змінились взаємозв’язки всередині етнічних спільнот перед обличчям нової загрози?
В угорців завжди було відчуття власної ідентичності і вони завжди це максимально проявляли. На жаль, вони є частиною спільноти, яка не інтегрована, або мало інтегрована в українське суспільство. Як правило, угорці все життя живуть у своїй бульбашці, купуючи продукти крамницях, де такий самий угорськомовний продавець, обслуговуючи авто на СТО такого ж українського угорця і так далі.
Тобто між місцевими угорцями і так є єдність, зумовлена такою «бульбашкою», спільним інформаційним простором, щоправда, у переважній більшості контрольованим угорським урядом Орбана. Центральні угорські канали, які досягають Закарпаття, зрозумілою їм мовою роками транслюють грізні ролики про те, як тут порушують права і фактично знищують угорську нацменшину. Якщо тривалий час це слухати, то починаєш і сам вірити у те, що угорська нацменшина в Закарпатті ось-ось пропаде.
Ці відчуття посилились наративами про «примусову мобілізацію», інформацією про масштабну корупцію. Мета такої інформаційної політики в тому, щоб людина втекла до Угорщини, залишилась там працювати або просто постійно жила в страху і ненавиділа Україну.
Проблема в тому, що між етнічними угорцями та українським суспільством в цілому ніхто ніколи цей мостик і не будував. Ніхто ніколи не заохочував до того, щоб ця людина захотіла зрозуміти Україну та суспільство, у якому живе.
Люди все своє життя прожили в прикордонній зоні та обмежувались тим, що вони бачили світ, технології та сервіс в Угорщині, куди виїжджали на заробітки.
За часів незалежної України угорцями мало хто цікавився, їм надали можливість навчатися рідною мовою, дали базові блага і все. Натомість останні 8-10 років правління Орбана сама Угорщина дуже вміло використовувала державні ресурси, щоб добудовувати школи на Закарпатті, дороги, допомагати грантами угорському бізнесу тут і посилювати свій вплив.
Ти казав, що є відмінність між етнічними угорцями, які живуть у Закарпатті та угорцями з інших регіонів. Наскільки важко зберігати свою ідентичність, будучи поодаль від концентрованого угорського середовища?
Наприклад, я угорську мову, на жаль, використовую тільки в побутових розмовах з мамою чи братом. Але війна повернула мені мій угорський словниковий запас і повернула мене в той стан, коли я навчався в угорськомовній школі.
Зараз люди навколо вже більше познайомились із Угорщиною, але й досі не знають про неї багатьох важливих речей. Так само як і угорці про українців.
У контрпропаганді мені часто доводиться пояснювати українцям, що далеко не всі угорці вірять у ті наративи, які їм закладають, та насправді підтримують Україну. Так само угорцям я пояснюю, що в українців немає якогось упередженого ставлення до угорців. Що загроза від націоналістів насправді не більше, ніж міф, який розрісся до велетенських масштабів починаючи з часів Майдану. Але угорці вірять у нього, бо їм ніхто не розповідав правди про український націоналізм, про його традиції та ідеї.
Все було б простіше, якби в минулому робились інвестиції у інтеграцію угорців в українське суспільство і якби створювався той місток між українцями і угорською спільнотою.
Одного разу я супроводжував журналістку з Нідерландів у поїздці до одного із закарпатських сіл на кордоні з Угорщиною і під час розмови з угорськомовною місцевою жителькою почув ключову фразу, яка показує всю суть становища закарпатських угорців. Вона тоді сказала: «Коли ми їдемо в Угорщину, нас там називають українцями, коли вертаємось в Закарпаття, нас називають угорцями. То ж хто ми у підсумку?».
Яких тоді кроків не вистачає зараз, щоб будувати такі мости і взаємозв’язки?
Нам самим потрібно побудувати той діалог, який з одного боку дасть зрозуміти в цілому настрої закарпатських угорців, які знаходяться зараз в Україні та ще не виїхали, а з іншого — їхньою мовою донести, наприклад, логіку законодавства у сфері національних спільнот. Пояснити, що добиваючись повністю угорськомовної освіти, українські угорці тим самим позбавляють своїх дітей шансу на краще майбутнє в Україні. Адже не знаючи державної мови угорська молодь має менше шансів досягнути успіху тут і перетворюється на середньостатистичну робочу силу для Угорщини.
Читай також 👇
Наслідки війни: На Закарпатті залишилося менше 100 тисяч угорців – Ласло Зубанич
Потрібен діалог, під час якого самі закарпатські угорці, не Будапешт, скажуть, чого їм дійсно не вистачає у освітній сфері, що їх хвилює у економічній сфері та питаннях мобілізації чи на тему того ж подвійного громадянства.
Державі, якщо вона прагне мати авторитет серед українських угорців, варто почати доносити їм хоча б базову інформацію їхньою мовою — про відключення електроенергії, про відповідальність за поширення проросійських фейків із пропагандистських ресурсів. Етнічні угорці часто просто цього не знають.
* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
