Важче, ніж за кордон: поїздка з Одеси в райцентр Болград
14 Вересня, 2024
Про самоідентифікацію та усвідомлення себе українкою
– Слава Україні! – мій знайомий привітався зі мною в телефонну слухавку.
Я, чесно кажучи, завмерла. Кінець 90-х. У мене язик не повертався сказати у відповідь щось інше, окрім:
– Привіт! – і по-дурному захихотіти.
Привіт, розумієте?! На «Слава Україні!». Бо «Героям – слава!» – якийсь незрозумілий лозунг. Бандера, УПА, криївка, опір – це було дуже далеко від мене, моїх родинних історій. У мене в анамнезі вже був «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина. Було читання товстих літературних журналів московського походження наприкінці 80-х років. Були «Дети Арбата», «Ночевала тучка золотая», «Доктор Живаго», «Софья Петровна», публікації періоду перебудови в журналі «Огонёк», документалістика на кшалт фільмів Юріса Поднієкса «Легко ли быть молодым». Було багато про упиря Сталіна, про Велику вітчизняну, про героїв, які насправді виявились антигероями і навпаки. Були книжки Світлани Алєксієвич.
Було все, окрім того, що стосувалось України. Україна у всьому цьому була присутня пунктирною лінією.
Я виросла в україномовному селі на півдні Одещини – Бессарабія, Буджак. Наш районний центр в найкращі часи мав до 15 тисяч населення. В районі були села компактного проживання національних меншин – як це називали тоді. Районна газета, в якій я згодом відпрацюю 5 років, викладання в селах, де жили болгари і молдовани, все було виключно російською мовою. В селі всі розмовляли українською, а в райцентрі українською розмовляли, умовно, лише сільські жінки на базарі, які приїхали щось продавати. Модно було бути російськомовним і «штокати».
👉 Читай також:
Дунайська Україна: півострів Буджак. Колонка Володимира Півторака
В дитинстві я читала все, що потрапляло до рук. А до рук потрапляли здебільшого книжки «про піонерів-героїв» – звичайне радянське лайно, створене для формування змалечку «совєцького чєловєка».
Я от на повному серйозі ще років в 8-9 дуже жалкувала, що так пізно народилась, а могла ж як Ліза Чайкіна чи Марат Казей – подвиг здійснити. Господи, яка жесть насправді. Діти-мученики, використані або придумані радянською цинічною пропагандою, були нашим прикладом.
Я іноді думаю, що з таким «інтелектуальним» багажем та моєю активністю я легко могла очолити якихось одеських ватників. Бо лайна в голові було предостатньо. Певне, мене врятувало все-таки читання книжок (не лише про піонерів-героїв), природня допитливість, вкупі з бажанням ставити питання всім підряд, вступ до університету в Києві і вихор Народного Руху, разом із самвидавом, читання якого було вибухом для мозку.
Тому, коли центр чи захід України знав, скільки горя принесли червоні прапори нашій країні, коли в кожній родині були ті, хто чинив опір радянській владі, коли були живими упівці, коли повертались з сибірського заслання рідні аж до 60-х чи 70-х років, ми тут, на півдні, чули лише розмови про те, «як у нас тут хазяйнували румуни». І про те, що «румун бив нагайкою, коли по святам працювали, бо треба було до церкви йти». І ще про те, «що можна було українською мовою вдома розмовляти, але навкруги, в школі і адміністративних закладах, все було на румунській». Ну і потроху румунів лаяли. Їх було нестрашно лаяти.
Перебування у складі Румунії, до речі, врятувало Бесарабію від голоду в 20-х та 30-х роках. Голод прийшов в наші краї разом з радянською владою.
👉 Читай також:
Півострів Бессарабія – як не повторити долю Криму?
А от про голод я дізналась значно раніше, аніж про Степана Бандеру.
… Я крутилася навколо учительського столу Ольги Юхимівни, моєї вчительки початкових класів. Як ми вийшли на цю тему, не пам’ятаю. Але чомусь Ольга Юхимівна мені почала розповідати про те, як вона приїхала в наше село працювати вчителькою, але замість цього їй довелося не дітей вчити, а ходити по домівкам, носити дітям хліб і чекати, поки ті його з’їдять.
– Навіщо чекати? Навіщо ви їм хліб носили? А чого вони в школу не ходили? А коли це було?
У мене, десятирічної, була купа питань.
І тоді моя вчителька почала розповідати. Про голод 47-го року. Про опухлих дітей і про велику кількість смертей. Про «хлібні порції», які молоді вчительки розносили дітям, які не мали сил йти до школи. Про те, що доводилося сидіти біля ліжка і чекати, поки дитина доїсть окраєць хліба. Інакше божевільні від голоду батьки, якщо були ще живими, могли відібрати той шматок у вмираючої дитини. Відібрати, щоб з’їсти самим…
Сказати, що я була шокована, нічого не сказати. Йшов 1978 рік. Я була щасливою і впевненою в тому, що Радянський Союз – найкраща країна в світі! То лише американські діти страждають і голодують. А мені, та нам всім! – страшенно пощастило, бо ми народились і живемо там, де мріє жити весь світ!
А світ дивився на наш концтабір з жахом і страхом.
Після розповіді Ольги Юхимівни, я почала розпитувати свою бабусю. Та махала на мене руками – навіщо воно тобі треба; хто це тобі таке розповів; ну так, було, але все пройшло; людей не повернеш; не чіпай ту рану, забути треба.
Потім ця тема якось загубилася, зникла, стишилась… Як і ілюзія з приводу найкращої в світі країни.
«Визволителі» до нас прийшли в 1940-му році. Потім Друга світова, і знову повернулись румуни. На короткий час. І вже в 1944 році «совєти» прийшли на добрих п’ять десятків років.
Моя прабабуся розказувала мені:
– Всі п’яниці і нероби записалися в комсомольці і прийшли до нас забирати хліб. Мої обидві прабабусі і бабуся по маминій лінії – ті, з ким я мала щастя спілкуватися, ненавиділи радянську владу. Згадували, як один «партійний», як вони його називали, забороняв святкувати Великдень, а в місцевій церкві влаштовували танці…
Навіщо я все це пишу? Щоб розуміти, який складний шлях самоідентифікації проходили багато хто із нас. Багато хто і досі проходить, тяжко виборсуючись із радянської облудливої парадигми. Багато хто так з неї і не вибрався і продовжує копирсатися в багнюці, не розуміючи, що звідти вихід лише один – дно.
Країна втратила і продовжує втрачати мільйони живими і ненародженими. Голодомори, війни, репресії. Людей винищували і винищують на заході, сході, півдні, в центрі України. Це тоді заселялися в їхні порожні будинки, де ще тліли жарини в печах і зараз те ж саме відбувається там, куди приходять російські покидьки.
Тоді наші пращури захлиналися в безнадії і горі. Тоді вони навчилися мовчати, щоб спробувати вижити. Тоді ті, хто вижили, передали крізь покоління тваринний жах перед репресивною машиною тоталітаризму. І нація — принишкла, злякана, зі зламаним хребтом, винищена — причаїлась на десятиліття… Але лише причаїлась.
Повірте, ті, хто усвідомив, що таке вільна, незалежна Україна – не буде більше ніколи принишклою чи зляканою нацією. Власне, ми це самі про себе вже знаємо.
Слава Україні! Героям – слава! – для мене це рідне, своє, ціннісне. Те, що ідентифікує саму себе і своїх. Те, заради чого варто і треба жити.
Зоя Казанжи, Одеса
для Infopost.media
Титульне фото з особистого архіву
* Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com
* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
