Країна чистого повітря

На недавньому стратегічному форумі у Словенії вдова вбитого у путінській вʼязниці опозиціонера Олексія Навального Юлія в досить зневажливій формі відгукнулася про так званих «деколонізаторів» Росії, які нібито бажають неможливого – розкладу імперії. 

Ця несподівана заява знову продемонструвала, що програма деколонізації не тільки російською владою, але й деякими представниками опозиції сприймається як замах на майбутню «демократичну Росію», – при цьому не пояснюється, як цієї демократії досягти, якщо не забезпечуються рівні права всіх громадян. 

При цьому і для тих назовні, хто говорить про російську деколонізацію – зокрема в Україні – мова йде тільки про інструмент послаблення  самої путінської держави, а зовсім не про права її народів. 

Ризикну припустити, що багатьох цих прихильників деколонізації права народів Росії цікавлять рівно в тій самій мірі, як Юлію Навальну. Просто вони сподіваються, що боротьба цих народів за своє майбутнє послабить Росію, а вона цього побоюється. 

Але підхід тотожний і впізнаваний. Радянський підхід.

Тому що деколонізація – це не стільки про розпад держави, скільки про забезпечення її громадянам, громадам і народам рівних прав. 

Можна жити у національній державі, де ти – заручник дурості і некомпетентності своєї влади. А можна жити у державі багатонаціональній, в якій є демократія і ти можеш боротися за свої права і навіть за зміну свого статусу у цій державі. Так це відбувається останні десятиріччя у Великій Британії, Іспанії чи Франції. 

Тому що насправді національне питання може вирішити тільки демократична толерантна держава. А автократія просто спирається на «головну націю», на «старшого брата», щоб підкоряти й тримати в покорі інші народи. Так це відбувається у путінській Росії чи Китаї товариша Сі.

Варто також розуміти, що не тільки демократична держава може боротися за послаблення авторитарної шляхом нагадування про національне питання. Для авторитаризму національне питання у інших – також могутній інструмент для дестабілізації ворога. 

Недарма ж Радянський Союз був у авангарді національно-визвольного і антиколоніального рухів у всьому світі. Тим часом у самому СРСР ми жили у класичній «вʼязниці народів». 

Недарма як тільки позиції союзного центру стали слабкими, керівники СРСР почали підривати одну глибоко заховану сталінську міну за іншою. У Кремлі тоді вважали такі непокірні радянські республіки як Грузію, Молдову чи навіть єльцинську Російську Федерацію міні-імперіями. Шляхом створення національної турбулентності їм доводили, що тільки існування у Радянському Союзі може забезпечити їхню територіальну цілісність і стабільність. 

І дійсно: активація цих пасток надовго загальмувала розвиток і Грузії, і Молдови, а у вже незалежній Росії війни у Чечні призвели до фактичної втрати демократії й створенню тоталітарного режиму Путіна. 

Але сам Путін  вирішив застосувати саме такий  механізм примусу для України, коли почав вигадувати окремий «народ» у кожному окремому регіоні й анексовувати наші території. 

Саме через те, що створити справжній міжнаціональний конфлікт в Україні Кремль не може, він намагається вигадати конфлікт цивілізаційний. Звідси й термін – «російськомовне населення», і поділ російськими політтехнологами українського населення на кілька сортів, і намагання активізувати тему національних меншин. 

І знову-таки: Україні після війни буде неважко уникнути цих пасток саме тому, що сама логіка європейської інтеграції нашої країни передбачає створення суспільства рівних прав, у який розвиток мови і культури етнічної більшості супроводжується захистом прав етнічних, мовних і релігійних меншин. 

І це те, чого не усвідомлюють в Росії, бо ніколи не жили у світі таких рівних прав, ніколи навіть не намагалися дихати чистим повітрям.

Рекомендуємо прочитати авторські колонки Віталія Портникова для нашого видання