13 Березня, 2024

«Україна – така країна, де всім байдуже, хто ти за національністю. Людей більше хвилює, яка ти людина» – етнічний грузин з Одещини і вояк ЗСУ Іраклій Джанашия

«Україна – така країна, де всім байдуже, хто ти за національністю. Людей більше хвилює, яка ти людина» – етнічний грузин з Одещини і вояк ЗСУ Іраклій Джанашия

Попри те, що в складі Сил оборони України існує практика створення окремих підрозділів військовослужбовців, яких об’єднує приналежність до однієї етнічної групи, багато представників різних національностей захищають Україну у складі штатних підрозділів Збройних Сил України.

Найбільше, що мене вразило під час спілкування з одним із них, етнічним грузином з Одещини Іраклієм Джанашиєю, який від початку повномасштабного вторгнення боронить Україну в лавах одного з підрозділів тероборони на Південному напрямку, — досконала українська. На питання, як так сталося, Іраклій усміхається:

«А що ви очікували від людини, яка навчалася в Україні? Коли я був малим, перша мова була грузинська, оскільки батьки – етнічні грузини. Мама працювала вчителькою, володіє українською на дуже пристойному рівні. Зараз вона волонтер, у неї багато україномовних друзів і є можливість практикуватися та вдосконалюватися. З дитсадка я повернувся україномовним, забув грузинську, потім у школі та в побуті була російська. А з початком війни у 2014-му я зрозумів важливість української мови. Усвідомив, що російська мова — це також зброя. Відтоді усе більше людей переходило на українську. Важливо, аби ця тенденція збереглася». 

Розмірковуючи про те, що стало рушієм рішення вступити до лав ЗСУ, Іраклій розповів історію своєї родини. Він народився в Україні, коли його мати навчалася в інституті, а батько служив в армії. Тоді вони вирішили показати маля родичам, полетіли в Сухумі останнім, як виявилося, рейсом. Згодом через війну в Абхазії були вимушені тікати в Україну, де залишилися остаточно.

«Я виріс в Україні і мені ближче саме український спосіб життя, це суспільство. Тому я скоріш ідентифікую себе як українець, — розповідає Іраклій. — Мотивація очевидна: я неодноразово бачив, до чого може призвести російська навала. Я бачив це в Осетії, я розумів, що сталося в Абхазії, я бачив це в 2014 році в Україні. Мені було чудово зрозуміло: якщо ми не зупинимо їх тут, то росіяни просунуться далі. У мене був приклад того, як це сталося в 1992 році. Тоді це не змогли зупинити батьки. Їх діти мусили боротися в 2008 році. Я не хочу своїм нащадкам такої долі. Це вже наша відповідальність. Якщо ми зараз не зупинимо ворога, то наші діти платитимуть за це своєю кров’ю згодом. Ми не будемо добрими батьками, якщо ми перекладемо цю відповідальність на власних дітей».

333246050 748244936612543 1723673836595461734 N

Я розпитую про почуття на початку великої війни і отримую чесну відповідь про те, що у перші дні всіх охопив страх, і Іраклій не був винятком:

«Трішки було соромно, хотілося побороти цей страх. Я ані секунди не шкодую, що мобілізувався. Якби я тоді проявив малодушність, я б, напевно, досі боявся. Я поборов цей страх і радий цьому». 

Тривогу викликала і майбутня служба:

«Що там буде, яке ставлення до тебе буде, хто ти там будеш? Потім прийшло розуміння, що ти не один. Таких, як ти, багато. І тепер це твоя друга сім’я. Коли ти майже два роки знаходишся під артобстрілами, КАБами тощо, переживаєш ризикові ситуації, стаєш ближче з тими, хто поряд. І по факту люди, які поряд зі мною на фронті, мені ближчі та зрозуміліші, ніж друзі в цивільному житті. Це інший світ».

На питання, чи не впливає етнічна приналежність на ставлення в армії, Іраклій зазначає, що жодного разу не відчував якогось іншого ставлення до себе через те, що він грузин. Навіть більше — ніколи не спостерігав упереджене ставлення до людей іншої національності:

«Україна – така країна, де всім байдуже, хто ти за національністю. Людей більше хвилює, яка ти людина. І тут, в моєму підрозділі, є грузини, кореєць, чеченець і багато хто ще з представників інших етнічних меншин. Що таке інша національність? Форма носа, акцент? Ніхто не звертає увагу на це. Усі моменти, про які ми говоримо, ідуть з цивільного життя. У росії ці моменти є, це абсолютна норма для них. В Україні люди нормально співіснують, як людина з людиною».

За цивільного життя Іраклій Джанашия працював військовим аналітиком, тож природно було поставити питання і про те, скільки, на його погляд,  триватиме війна і що є запорукою перемоги.

«Згадаймо себе на початку 2022 року. Ми вірили, що війна закінчиться навесні, потім вірили, що вона закінчиться влітку. І ця віра нас протягнула аж до 2024. Я не буду загадувати. Звісно, хотілося б, щоб вона закінчилася за рік, може, два. За нашого життя. 

Я розумію, що війна не закінчиться нашою перемогою, якщо Захід не почне підтримувати нас як слід. Думаю, що кожен українець розуміє, про що йдеться. А друге – це якщо ми не почнемо підтримувати самі себе як слід. Якщо не буде розуміння, що корупційні злочини вставляють палки в колеса військовій діяльності на всіх рівнях. Якщо ми не зрозуміємо, що війна не десь там і треба лише перечекати ракетні удари або «шахеди». Якщо не буде свідомого ставлення до мобілізації. Якщо не буде консолідації на всіх рівнях, як це було на початку 2014 року, на початку 2022 року, я не бачу перемоги.

Наші громадяни мають усвідомити, що перемога залежить від кожного».

 

Діна Барта, Одеса
спеціально для Infopost.media
фото: зі сторінки героя історії

* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Group 141

Коментарі