Півострів Бессарабія – як не повторити долю Криму?
26 Липня, 2024
Нетривалий візит корінного кримчанина до Ужгорода, який з кожної праски називають мультикультурним, — чудовий привід поспілкуватись про етнічність та самоідентифікацію. Тим більше, що співрозмовник Павло Казарін — письменник, журналіст та військовослужбовець ЗСУ, — процес визначення своєї ідентичності проходив неодноразово. Як за професією, так і за етнічним походженням.
На Закарпатті Павло Казарін у короткому відрядженні, під час якого вирішує питання забезпечення свого підрозділу ударних безпілотних авіаційних комплексів. Втім, дорогою знаходить можливість поспілкуватись на екзистенційні теми майбутнього України, про маніпуляції етнічними питаннями та ставлення суспільства до можливих сценаріїв закінчення війни.
Російська війна проти України і у 2014-му, і у 2022-му почалась під прикриттям етнічного питання, захисту російськомовних і єдності народів. Як ставитесь до цієї російської маніпуляції ви — корінний кримчанин, українець з активною позицією та власною еволюцією ідентичності?
В сучасній Росії є дві концепції погляду на «слов’янське братерство». Перша — радянська, інша — концепція часів Російської Імперії. У радянській концепції йдеться про три братніх східнослов’янських народи — росіян, українців та білорусів, які разом прямують у майбутнє. У імперській концепції існує триєдиний руський народ. Тобто в межах імперської ідентичності вже жодного місця для окремих українців та білорусів не існувало і не існує. Путін свого часу скоріше тяжів до радянської концепції, а потім політична еволюція привела його до концепції часів Російської Імперії.
Це історія про сприйняття України як такого собі сепаратистського регіону, який цілком і повністю належить росіянам. Тобто для них це не історія про завоювання, а про повернення свого «майна».
Ми часто любимо себе порівнювати, скажемо, з Ізраїлем та цитувати Голду Меєр. Але треба розуміти, що ця формула не дуже лягає на нашу ситуацію, бо наша війна — перш за все за ідентичність. Росіяни готові знищити носіїв української ідентичності — інтелігенцію, письменників, інтелектуалів. І якщо решта людей, які залишаться, погодяться визнати себе росіянами, окупантів це влаштує.
Як багато людей в Україні піддаються впливу росіян по підміні ідентичності не для того, щоб вижити або тому, що це вигідно, а тому, що насправді вважають себе частиною «великого руського народу»?
Важко сказати. Війна може змінювати людей — і таких може ставати менше. Але все одно ми не можемо виміряти їхню кількість зараз.
Але важливо зрозуміти, що етнічність тут взагалі другорядне питання. Ніхто з нас не народжується українцем, угорцем чи мексиканцем. Культура — це соціальний конструкт. Якщо новонароджена дитина з Португалії зростатиме в Україні — у зрілому віці вона буде відчувати себе українцем. І навпаки — якщо вивезти українця при народженні в Сполучені Штати, то з часом він відчуватиме себе американцем. Тобто немає якоїсь приреченості на ідентичність.
А якщо повернутись у часі до витоку війни — в Криму Росія мала в цьому плані для себе підготовлений плацдарм для майбутньої анексії півострова?
В Криму напередодні анексії було близько 40% «ядерно» проросійських жителів, близько 20% – «ядерно» проукраїнських, які вже визначились із власною ідентичністю та цінностями. Ще приблизно 40% людей взагалі не розмірковували з цього приводу та жили, зосередившись на цінностях побутового виживання. Вони були готові ситуативно підтримувати будь-який табір.
А коли зараз російське телебачення показує карти з розділеною територією України між країнами-сусідами, це якось пов’язане з нав’язуванням ідентичності не тільки російської, а й інших?
Дмитро Медведєв, який демонстрував цю карту, під час своєї президентської каденції намагався бути найбільш прозахідним із президентів Російської Федерації й багато хто на той час навіть сприймав його як обличчя нового демократичного курсу. А коли зараз Росія повністю відмовилась від усього, що колись уособлював собою Медведєв, він намагається здаватися найрадикальнішим з усіх радикалів. Фактично це меседж для внутрішньої аудиторії або, цілком можливо, для директора ФСБ, мовляв, — не подумайте, я не п’ята колона.
І я б не сприймав все, що вони говорять вголос, як якусь дорожню карту їхніх майбутніх планів. Ці плани вибудовуються тут і зараз, на полі бою, а далі вони «заднім числом» все собі пояснюють.
Попри те, що ця «дорожня карта» росіян — це така собі містифікація для внутрішньої аудиторії, все одно фейки про національний сепаратизм у Чернівцях, Одесі чи на Закарпатті діють на частину населення в Україні. Як цьому протидіяти?
Мені здається, що питання російськомовності чи, наприклад, угорськомовності певних регіонів України вирішується через державні інституції, «мовний» закон, мовні квоти, через школу, мову навчання в університетах і так далі. І це гра в довгу, тобто ні завтра-післязавтра, ні через 5-10 років привести країну до якогось єдиного мовного знаменника не вийде.
Має існувати нормальна державна стратегія, за якою можна буде працювати з дітьми тих людей, які сьогодні переважно в побуті використовують інші мови.
А наскільки гостро зараз стоїть мовне питання?
Ми помічаємо мовне питання лише коли хтось із провокаторів його штучно вкидає в інформаційний простір. Це, наприклад, угорські політики, які спекулюють ним для власної аудиторії, намагаючись створити відчуття «оточеної фортеці», ідентичності якої загрожує колективний Брюссель. Або бензин у вогонь може підливатись з боку українських провокаторів.
Повертаючись до етнічного питання — як Україні працювати з тими, хто намагається інструментуалізувати його для протидії євроінтеграції України?
Важливо розуміти, що, наприклад, вимоги наших сусідів до мови навчання в школах можуть призвести до появи цілого покоління людей, яке не знатиме державної мови і це обмежить їх у деяких правах. Наприклад, ці громадяни України не зможуть обіймати державні посади. Володіння українською мовою — це щонайменше інструмент самореалізації в країні, де вони живуть.
А ми зацікавлені у тому, щоб, наприклад, угорська меншина не стала таким собі гетто, на якому якісь угорські політики зможуть далі будувати собі кар’єру, консервуючи цю проблему, не бажаючи насправді її вирішення.
У нас є ще один важливий ресурс — наша нацменшина за кордоном, яка суттєво зросла після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Як Україні комунікувати з цими людьми, аби вони не втратили свою національну ідентичність, апелюючи тим, що держава їх кинула? Як зробити так, щоб вони були нашим голосом за кордоном?
Щоб їх не втратити, нам треба не програти війну. Тому що всі ці люди не зможуть бути послами нашої країни, якщо країна зникне з політичної мапи. А такий сценарій цілком можливий. Якщо ми думаємо, що нас від зникнення з політичної мапи страхують 33 роки існування, то ми помиляємось.
У нас в країні завжди було дві категорії людей: ті, для кого існування незалежної України було цінністю і ті, для кого це була даність. Перші виходили на Майдан, долучались до волонтерства, записувались до війська. Найчастіша репліка, яку можна почути від другої категорії: «ця країна мені нічого не дала». І я не думаю, що можна втримати другу категорію.
А ось із першими Україні потрібно активно працювати, щоб вони й далі були активною меншістю України за кордоном, яка організовує акції, займається лобіюванням українських інтересів.
Але про це все час подумати буде тільки коли загроза зникнення України зі світової мапи стане мінімальною.
Чи можемо ми вважати національною травмою окупацію Криму, мілітаризацію з боку Росії етнічного та мовного питання, зволікання союзників із допомогою попри надані раніше гарантії. І як нам працювати з цим, щоб не перетворитись у другу Угорщину в Євросоюзі?
Не будь-який поганий досвід є травмою. Якщо ми закінчимо війну тим сценарієм, який українське суспільство вважатиме переможним, то травми не буде. Якщо ж після завершення війни наявний на той момент фінал наше суспільство вважатиме поразкою, то травма обов’язково з’явиться.
До того ж треба розуміти, що суспільство постійно змінюється, тому змінюватись можуть і уявлення про те, які сценарії воно вважає переможними. Скажімо, наприкінці лютого та в березні 2022 року суспільство готово було вважати перемогою вихід на кордони 24 лютого. Після Бучі перемогою став вважатися лише сценарій, за яким ми виходимо на кордони 1991 року.
Який сценарій суспільство буде готово сприймати як переможний через рік або наприкінці цього року — ми не знаємо.
У разі невдоволення фіналом ми можемо дійсно перетворитись на нову Угорщину, яка вважає, що союзники у потрібний момент не надали достатньої підтримки аби захиститись. Тоді терміни «євроінтегратори», «реформатори» взагалі можуть стати лайливими. Якщо ж сценарій завершення війни суспільство прийме як переможний, то союзники сприйматимуться нами як співавтори цього сценарію і ми знову говоритимемо про необхідність реформ, євроінтеграції, важливість інституційних кроків назустріч європейським правилам гри.
Склад Сил оборони України зараз багатонаціональний. Є інтернаціональний легіон, є чимало представників нацменшин в ТРО ЗСУ. Чи стикались ви під час військової служби зі стереотипами — мовними, етнічними?
Що стосується мови повсякденного спілкування, то все залежить де комплектувалась та чи інша бригада. Відповідно до регіону комплектування змінюватиметься відсоток україномовних, російськомовних бійців та носіїв мов національних спільнот.
Але насправді коли ти в ЗСУ, то мова твоїх колискових — це не той фактор, який має значення. Байдуже якому Богу ти сповідаєшся, головне, щоб ти просто добре робив свою справу.
* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
