Сором і гордість бути євреєм

Коли 24-го лютого росія напала на Україну я відчувала лють. 

7-го жовтня, коли хамас влаштував різанину в Ізраїлі, я відчувала страх. 

Востаннє так масово вбивали євреїв за часів Голокосту.

Навіть ледачий уже про це сказав.

А я все ще ні. Чому? Про події в Україні я пишу постійно. Мабуть, це частина мого міфу про себе. Бути політично активною українкою, збирати кошти для ЗСУ, організовувати акції протесту. Бути людиною з країни, де борються за свою незалежність і вважають свободу основною цінністю. Людиною з країни, де попри все працюють школи, метро і манікюрні салони, а після нічних бомбардувань люди кажуть: “Ну, було голосно, але сьогодні на роботу”. 

Мабуть, бути єврейкою не так приємно. І справа не в тому, які в мене політичні погляди. Просто є речі, про які звик мовчати.

Про Голокост я дізналася раніше, ніж про Голодомор.

Хава Нагілу вивчила раніше, ніж гімн України.

Я народилася 1993-го. У голодні дев’яності в родині євреїв, які вважали, що розумні мають бути бідними, багатії крадуть, а всі росіяни п’ють.

Радянські євреї. Ашкеназі. Люди, які звикли соромитися свого єврейства. Соромитися свого носа, своїх традицій, інтелігентного вигляду. Звикли про всяк випадок знімати окуляри, якщо їм хамлять. Бийте, бийте, тільки не по обличчю. Захищатися не варто. Собі дорожче.

Мого тата не взяли в медичний. П’ята графа не підійшла. Національність. У ті часи був ліміт на кількість євреїв на курсі. Маму взяли, її тато проклав проводку в університеті. Ліміт лімітом, а проводка сама себе не проведе.

Бабуся була в гетто. У Вінницькій області. Під румунами. Тому й вижила. Вони міняли життя на золото. Сусідський хлопчисько (з росіян, як вона казала) носив їй черствий хліб кілька років поспіль за те, що колись давала списувати.

Дідусь працював гінекологом у Джурині, маленькому селі біля Вінниці, бабуся викладала французьку.

Їх поважали, але тата все одно називали «жідьонком».

Коли мене запитували, чи стикалася я з антисемітизмом, я говорила ні.

Маму засмучувати не хотіла.

Не хотіла підтверджувати глибинну переконаність моїх батьків у тому, що їм ніде не раді. Не їхня країна, не їхні люди. А де їхні? Єврей, якщо тільки він не народився в Ізраїлі — вічний кочівник. У країні виходу — єврейська морда, в Ізраїлі — росіянин, ола хадашим, новий репатріант, хто завгодно, але тільки не кактус. Не той, хто народився і зацвів, всупереч палючому сонцю. Не «сабра», як вони кажуть.

Я ніколи не стикалася з антисемітизмом.

Ось тільки мені так часто було соромно і страшно сказати, що я єврейка.

Років до 17.

Потім я навчилася користуватися самоіронією, як рапірою.

А що було робити до цього? Коли два бородатих мужики розповідають на весь автобус анекдот про євреїв, коли ти не ділишся шоколадкою і чуєш у відповідь «не будь жидом», коли найкращий друг каже автомату з газованою водою, що, напевно, його поставили євреї, тому він не віддає дрібні гроші. Коли твоя близька подруга, вірменка, розповідає тобі, що ти ханжа, бо вважаєш, що меми про гітлера десакралізують голокост. Коли друзі твого хлопця жартома міркують, чи влізеш ти в піч. Жартома. А я жартома кажу, що зараз увімкну свою єврейську магію, і в нього не буде стояти до кінця життя. Ну або його зіб’є трамвай. Що гірше? Усім смішно, усі розходяться, я сміюся голосніше за всіх.

Я сама часто жартувала про своє єврейство. Превентивно. Так щоб ніхто не міг пожартувати смішніше.

Я ніколи не стикалася з антисемітизмом, але 2014-го, коли Одесою вже мандрував примарний ще, пророчий, дух війни, я сиділа з подругою на лавці на Олександрівському проспекті й міркувала що робити, якщо раптом?

«А тобі що переживати?» – сказала вона, – «поїдеш у свій Ізраїль».

У дитинстві я часто гуляла у дворі. І коли наставав Великдень та мої дворові подружки зі схильністю до дивних садистських ігор розходилися по домівках розмальовувати яйця, я страшенно їм заздрила. Я теж хотіла розмальовувати яйця, але мама говорила, що замість цього треба їсти мацу і прибирати у квартирі. А найгірше було, коли всі навколо віталися і говорили «Христос воскрес», а я не знала, що відповісти. Треба було сказати «Воістину воскрес». І все. Але я не знала.

Читай також 👇
Morbus Ukrainus. Колонка Ірини Фінгерової

Я ходила в єврейський дитячий садок. Там безкоштовно годували й дарували подарунки. Одного разу я виграла Тору. Був конкурс — потрібно було відповідати на запитання, і серед усіх 5-річок я знала про Авраама і Сару найбільше.

Я б пішла і в єврейську школу, там теж безкоштовно годували, але тато не хотів.

У садочку харчування було кошерним і перед їжею ми молилися, омивали руки й обговорювали правила кашруту. Коли я влаштувала татові істерику через те, що він їсть молочне з м’ясним, він відправив мої документи у звичайну школу.

У 1-му класі я іноді вставала посеред уроку, щоб помолитися. Потім перестала. Моєю новою релігією стала барбі, на яку в нас не було грошей.

У 2-му класі ми пішли до церкви. На екскурсію. Священик щось розповідав, а потім попросив усіх перехреститися. А я не стала. Хтось казав мені, що якщо єврей похреститься, то потрапить у пекло. Я боялася пекла, але була маленькою конформісткою в тісних колготках, тож збрехала, що я шульга і не розумію, в який бік треба хреститися. І тоді вчителька взяла мою руку і показала, як треба. Усе пропало! Я похрестилася! Я не спала всю ніч!

Коли мені було 8, мама знайшла оголошення в газеті про єврейський сімейний табір на березі моря. Так ми вперше поїхали в Халом. І так я опинилася в громадському культурному центрі «Мигдале», де я проводила майже весь вільний час до 16 років. У Халом ми їздили з мамою багато років поспіль. До нас часто приїжджали ізраїльтяни. Вони привозили ці дивні ізраїльські солоні солодощі й казали, що ми можемо говорити одне з одним на «ти». Ми варили каву на піску, купалися в морі, читали тижневий розділ і влаштовували вистави. Пам’ятаю, що я хотіла завжди грати головну роль. І неважливо, що вистава про погроми. Ось тільки я ніколи не брала туди друзів. Я думала, вони не зрозуміють.

У 12 у мене була Бат Міцва і мені знову подарували Тору. Незадовго до цього я прочитала іншу книгу — Лоліту. Я відчувала себе дуже дорослою.  Я пам’ятаю той вечір — це була групова Бат Міцва в Мигдалі, було тепло, і я відчувала радість від майбутнього життя, попри те, що коли в нас кидали цукерками, хтось поцілив мені в око. Я взяла із собою Набокова, коли переїжджала до Німеччини, а Тора так і залишилася в моїй одеській квартирі. Може треба було навпаки?

Я пам’ятаю кожен шабат, на який нас запрошували в гості (вдома ми не святкували), кожен Лаг Ба омер — новий рік дерев, який ми святкували з Мигдалем у лісі. Сто людей, які їдуть на шашлики й спілкуються! Кожен нудний Песах, на який годували несмачними вареними яйцями, але потім дарували  мацу.

«Євреї» мало не видали мене заміж. Намагалися всім мигдалем. У той час мені подобалися патлаті гітаристи, а не низенькі ортодокси. Навіть якщо вони з дуже багатої американської сім’ї. Тож візу в Штати я не отримала. Залишилася жити у своїй українсько-єврейській Одесі.

Коли мені було 19, у мого хлопця був друг. По ньому було видно, що він мудак, але він був гарний і постійно мені писав, тож ми спілкувалися. Одного разу він сказав, що купив колекційне видання Mein Kampf. Я запитала «навіщо». Він сказав: «воно стильне». Я запитала, чи знає він, що я єврейка. Він знав. Сказав, що я теж стильна.

Потім він запитав, чи пишаюся я тим, що я єврейка?

Я сказала, що не знаю. Не знаю, бо як можна пишатися тим, що не довелося заслуговувати? Тим, що виявилося твоїм просто тому, що так вийшло.

Він схвально кивнув і запитав, чи знаю я, що гітлер міг би стати талановитим художником.

Тоді я не знала, а тепер знаю.

Я пишаюся тим, що я єврейка.

І я справді стильна. Але я все одно нічого не можу вдіяти з тим, що коли я читаю чергову новину про сплеск антисемітизму — відчуваю липкий страх. Що тому виною? Сімейна пам’ять, що вїлася в шкіру, музей Анни Франк в Амстердамі чи єврейський музей у Берліні? Чому я всюди ходжу єврейськими музеями, чому я не можу натомість просто купувати магнітик на холодильник або пробувати дивну місцеву їжу?

А може тому виною те, що коли я поїхала до Ізраїлю на 4 місяці й нарешті дісталася до Яд Вашема, виявилося, що в архіві був документ про мого прадіда, який зник безвісти? Може фільм Піаніст, який я подивилася, коли мені було 9? Може тому, що мої батьки лаються на ідиш? Може, мій ніс, за яким усе зрозуміло? Хоча моя подруга вірменка каже, що це не ніс, не ніс, а сумні вилиці й глибокі очі.

Читай також 👇
«Без дому»: Попри все будувати дім

Чому мені страшно, коли в Берліні малюють зірки Давида на стіні? Чому мені страшно, коли я дивлюся відео з Дагестану, як купка тестостеронових самців кричить «лови єврея»? До речі, чому вони так не протестували проти війни в Україні? Напевно протест проти війни менш соціально схвалюваний ніж полювання на жидів. Чому мені страшно, коли мої знайомі вегани, захисники екології та борці з глобальним потеплінням несуть суперліву постколоніальну нісенітницю про те, що палестинці ні в чому не винні? Звичайно, не винні. Винен хамас — терористична організація. Чому мені страшно від того, що у всіх навколо (і в мене теж) подвійні стандарти?

 Не винні. 

Тобто росіяни несуть колективну провину за те, що толерантно ставляться до режиму, а палестинці, які толерантно ставляться до хамасу, — прості мирні жителі. Л — логіка.

Одні й ті самі люди кажуть «немає хороших росіян» і роблять репост аль джазейри. 

Одні й ті самі люди, не перевіряючи інформацію, пишуть, що Ізраїль стріляє по лікарні в Газі, а потім закочують очі, розповідаючи про росіян, які не перевіряють джерела.

Я не ходжу в російський магазин в Дрездені, єдине місце, де можна купити нормальний сир для сирників, не хочу підтримувати економіку Росії. Називаю магазин «ворожий». А що, в турецький теж не ходити? Половина моїх колег у лікарні, де я працювала, сирійці. Може і їх забанити?

Нещодавно ми з моєю подругою Д., теж єврейкою з Одеси, зайшли в новий заклад у Нойштадті. Відкрили меню. Чудові ціни, чудовий вибір.

З нами привітався власник.

«А ви звідки?», – запитала моя подруга Д.

«З Лівану», – сказав хлопець і посміхнувся.

«Це тупо, але давай, напевно, підемо», – запропонувала вона. 

Тиждень тому до них приїхала старенька тітка з Ізраїлю та її чоловік, вони жили біля Ашдода.  Д. носиться тепер по всіх аптеках і шукає для них якісь заспокійливі.

Я так люблю Бабагануш! Я не хотіла йти. Але я розуміла Д.

Так, у мене не вистачає сил організовувати акції на підтримку Ізраїлю або навіть ходити на них, я не написала половині знайомих, які в Ізраїлі, хоч підглядаю за ними в сторіз в інстаграмі. І навіть не спитала, як моя племінниця, яка записалася в армію добровольцем, але зате я відмовилася від Бабагануш!

Мені не все одно!

Що далі? Може тепер фалафель не купувати? Звісно, ні. Але перший імпульс після війни в Україні був такий. До біса всіх росіян, які не проявили солідарність або сказали, що все не так однозначно.

Господи, ми живемо у світі подвійних стандартів, і я пишаюся тим, що я єврейка, бо коли ти століттями кочівник, то опановуєш мистецтво самообману досконало. Тобі доводиться звикати до тієї реальності, яку тобі дозволили. Гетто, межа осідлості, соціальний ліфт, що барахлить, — нічого, євреї впораються, викрутяться.

А якщо ні — зіграють на скрипочці.

Так усі й бачать євреїв. Жертви, яким не можна себе захистити. Ну врешті-решт, євреї, не руйнуйте лейтмотив своєї історії! Не можна намагатися знищити терористичну організацію після «повені Аль Акси» – жахливої різанини — обезголовлених дітей, зґвалтованих жінок (мертвих, зокрема) і вбитих чоловіків. Не можна проявляти радикальну позицію, щоб повернути заручників. Це не по єврейськи, що за лють в очах замість туги. І чому б не домовитися? Хіба не це вміють євреї найкраще?

Ось тільки торги з терористами ні до чого, крім демпінгу сили, не приведуть. А щойно Ізраїль покаже слабину, — привіт, «From river to sea».

Читай також 👇
«Без дому»: історія Самар, яка врятувалась із Лівії та знайшла батьківщину в Німеччині

В Ізраїлі живе майже вся сім’я моєї мами. Двоюрідний брат і сестра, їхні діти та онуки. Я запропонувала їм приїхати на деякий час до Одеси. Спірно, але перші дні, коли були масові обстріли Ізраїлю, мені здавалося, що в Україні набагато безпечніше.

«Це наша країна, ми нікуди не поїдемо. Тут безпечно. Хочеш, приїжджай до нас».

Більше я не пропонувала.

Тільки відчула сильну потребу замовити собі найкрасивішу на світі зірку Давида. З маленьким опалом усередині. Іскристо блакитний опал — перше, що спадає мені на думку, коли я думаю про Ізраїль. Про те, як блукала вночі лабіринтами Єрусалима й один старий араб показав мені дорогу, про те, як торкалася розпеченого від сонця шорсткого каміння Акко, про те, як після стажування в лікарні Рам Бам щодня ходила купатися на Хайфський пляж, про те, як ми підіймалася на гору Кармель і про те, як трусилися від знемоги мої коліна після того, як ми на світанку вирушили на Масад, про те, як бродила кібуцами й знайомилася з усіма, кого бачила, і навіть про те, що, коли ходила на ринок за оливками, намагалася говорити івритом, щоб не називали ціну втридорога, про те, як ми всією групою ночували з бедуїнами в пустелі, і я бачила величезний червоний Місяць (такого величезного я більше ніколи не бачила), про те, як один ізраїльський солдат і він же український письменник розповідав мені, що використовував одного разу свій армійський вишкіл для того, щоб звільнити сусідську собаку, яку випадково відвезли до притулку, про те, як приятель з мого медичного університету, ізраїльський араб, зустрівся зі мною в Єрусалимі в супроводі своїх сестер, приніс мені паранджу і ми вирушили в Аль-Аксу прямо в розпал Рамадану, про те, як ми блукали потім лабіринтами єрусалимського ринку, і він говорив мені: «Пий, не дивись на нас, ми тут народилися, а ти пий, спека». 

Я думаю про Ізраїль і бачу країну, яка виникла завдяки праці й завзятості, бачу молодих людей, які висушували малярійні болота ціною свого життя, щоб потім висадити на їхньому місці дерева. Країну, яка існує попри все, хоч її і рвуть на шмаття внутрішні та зовнішні проблеми.

Я відчула потребу купити зірку Давида.

А слідом за нею липкий страх. Усі знатимуть, що я єврейка. 

Кілька днів тому я відводила мою 4-річну доньку на заняття танцями.

«Мамо, що це за квіти на землі?», – запитала вона.

Ну, це плитки з іменами вбитих людей. 85 років тому, дуже давно тут була кришталева ніч. Така ніч, ну, під час неї вбивали євреїв.

Я відповідаю перш ніж встигаю згадати, що я її мама, а не вікіпедія.

«Усіх євреїв? Як це? Їх же багато!» 

Ми піднімаємося сходами.

«Невже всіх? Це точно було давно?» 

Після заняття маленька дівчинка в роздягальні ділиться з нею цукеркою і вона забуває про кришталеву ніч.

А я пам’ятаю.

І хоч я вже місяць не можу дописати цей текст, я нарешті заходжу на амазон і замовляю собі найкрасивішу на світі зірку Давида.

Найзвичайнісіньку зірку Давида.

З блакитним опалом, який  ніколи не згасне.

Ірина Фінгерова для InfoPost.Media
фото зі сторінки Ірини Фінгерової

Запрошуємо прочитати також інші авторські колонки Ірини Фінгерової для нашого видання.

* Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

** Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».