19 Травня, 2023

«Без дому»: Попри все будувати дім

«Без дому»: Попри все будувати дім

Мій чоловік залишився в Березівці, — каже Олена. – Це маленьке село недалеко від трикутника Буча-Гостомель-Ірпінь. 

Ми з Оленою стояли на сцені. Вона робила виставу для українців на занедбаній старій фабриці у Нойштадті.

Було тихо і затишно.

Актриса-німкеня, яка працювала у цьому арт-просторі надала Олені з дитиною прихисток. Вони випадково познайомилися  у Дрездені.

Я теж брала участь у виставі.

Dscf1843

Пів години до початку.

Олена ходила сценою. 

Швидко, емоційно, ніби молилася усім тілом. 

Освітлювала простір своїм шепотом, босими ногами, різкими видихами.

Dsc09691

Олена приїхала до Дрездена з 4-річною донькою. 

У березні 2022-го.

Спочатку ні на що не було сил, але згодом вона згадала, що навіть якщо сил немає, можна уявити, що вони є.

Переконати в цьому інших.

Потім — себе.

– Чоловік усе ще там, — продовжила розповідати Олена, — можна сказати, будує дім.

– Зараз будує?

– Каже мені: орки вже з-під Києва з’їб***ся і я знаю, що це назавжди. Тому тре утеплять вікна на зиму і жити далі.

Dsc08015
Донька Олени застрибнула до мене на руки.

– Привіт, ми ж були у вас у гостях, чому ти не взяла свою донечку?

– Вона ще мала, — сказала я, — я візьму її іншим разом.

– Мама завжди бере мене на вистави, — сказала дівчинка, — покатай мене на колінах, будь ласка! Остання вистава називалася «Гуси-лебеді». Було гучно, але весело!

Я качала маленьку дівчинку на колінах, а сама думала: добре, що не треба нічого говорити.

Бо я знала, що це була за вистава.

Dsc09703
…Минулого разу ми бачилися з Оленою в кав’ярні на Альбертплатц.

Йшов дощ, я їла безглузде сухе печиво.

Я нервувала.

Мені потрібне було печиво як привід для дистанції. 

Наче я просто слухаю історію.

Наче ця історія не розриває мені серце.

Олена розповідала повільно, не поспішала.

«Ми були 24-го в Києві, майже одразу поїхали в село біля Макарова, думали так буде безпечніше. Сім днів під артобстрілом… 

Гриміло страшно. 

Без кінця і краю. 

Потім голова сільської ради сказав, що начебто є зелений коридор із Макарова. Зв’язку не було, світла не було, ми не могли перевірити, просто поїхали, як сліпі кошенята, я не знала, чи виживемо. Чоловік залишився. Я взяла нам у дорогу якісь дурні хлібці. Я не знала, скільки їхати… І чи випустять. Були ще жінки з дітьми. Усі плакали. Виїхали зі старостою села, на його машині. Один на одному сиділи. Нам страшенно пощастило, пропустили! Ми вже були ввечері в Луцьку в моїх батьків. Їли суп, щось ще їли, а я весь час думала, що мій чоловік… і там було ще кілька чоловіків, ми ховалися в одній хаті, я думала, що ми забрали ці хлібці, а вони голодні, ми ж їх навіть не з’їли…»

Dscf1882

Олена плакала.

Йшов дощ.

Ми говорили українською, навколо лунала німецька мова, гуркотіла кавомашина, ніхто на нас не дивився.

Ніхто нас не бачив.

Але я бачила Олену.

Бачила її силу і її крихкість.

– Як ти пояснила доньці, що відбувається?

Вона засміялася.

– Я сказала, що це пригода. Це була наша пригода… 

– Знаєш, — Олена подивилася на мене, і я побачила, що очі в неї зелені-зелені, — ми були в Одесі, на морі, минулого літа, ми купили там на блошиному ринку книжку дитячих казок. І найбільше їй сподобалася одна казка. Гусі-лебеді. І я сказала, що це вони, слуги великого Дракона, божевільного Змія Горинича, — Олена знизила голос до шепоту, казкового шепоту, — гуси-лебеді залізні літають, а ми ховаємося, від них, від Дракона, але ми переможемо, нам тільки треба увімкнути силу любові, бо любов сильніша за все.

 


Олена подивилася на мене і сказала високим голосом:

«Ми вмикаємо силу любові і стаємо невидимими»


 

Не знаю, як це працює, але я повірила їй.

– Напевно, це була найкраща твоя роль, — сказала я.

Олена вже не плакала. 

Вона дивилася на мене. 

Ми мовчали.

Dsc09761
Я не могла зрозуміти — чи не образила я її? Ідіотський коментар. Може треба було її обійняти чи простягнути серветку, а може замовити какао? Навіщо було щось казати про роль? Але що робити, коли хтось розповідає тобі, як провів сім днів під артобстрілом, а у тебе немає ані машини часу, ані чарівної палички? Тільки кавомашина, та і вона не твоя.

Ми мовчали.

Потім Олена сказала:

– Точно. Найкраща роль. 

Вона теж будувала дім.

Щомиті. 

Дім, у якому жила сила любові.

 

Олена Бушевська — акторка театру, кіно та дубляжу, викладач, педагог.
У 2011 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенка-Карого, курс нар. артиста України Е.М. Митницького.
З 2010 року — акторка театру драми та комедії на лівому березі Дніпра

Текст: Ірина Фінгерова 
Фото: Віра Думке 

***

* «Без дому» – цикл літературних інтерв’ю і фоторепортажів з вимушеними переселенцями з різних країн (зокрема з України).

Проект «Gemeinsam Heimatlos» від організації Plattform Dresden e.V здійснюється за підтримки: «Landeshauptstadt Dresden, Amt für Kultur und Denkmalschutz» und Ostsächsische Sparkasse Dresden. 

***

Infopost.Media

** Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

Коментарі