Мій чоловік залишився в Березівці, — каже Олена. – Це маленьке село недалеко від трикутника Буча-Гостомель-Ірпінь.
Ми з Оленою стояли на сцені. Вона робила виставу для українців на занедбаній старій фабриці у Нойштадті.
Було тихо і затишно.
Актриса-німкеня, яка працювала у цьому арт-просторі надала Олені з дитиною прихисток. Вони випадково познайомилися у Дрездені.
Я теж брала участь у виставі.
Пів години до початку.
Олена ходила сценою.
Швидко, емоційно, ніби молилася усім тілом.
Освітлювала простір своїм шепотом, босими ногами, різкими видихами.
Олена приїхала до Дрездена з 4-річною донькою.
У березні 2022-го.
Спочатку ні на що не було сил, але згодом вона згадала, що навіть якщо сил немає, можна уявити, що вони є.
Переконати в цьому інших.
Потім — себе.
– Чоловік усе ще там, — продовжила розповідати Олена, — можна сказати, будує дім.
– Зараз будує?
– Каже мені: орки вже з-під Києва з’їб***ся і я знаю, що це назавжди. Тому тре утеплять вікна на зиму і жити далі.
Донька Олени застрибнула до мене на руки.
– Привіт, ми ж були у вас у гостях, чому ти не взяла свою донечку?
– Вона ще мала, — сказала я, — я візьму її іншим разом.
– Мама завжди бере мене на вистави, — сказала дівчинка, — покатай мене на колінах, будь ласка! Остання вистава називалася «Гуси-лебеді». Було гучно, але весело!
Я качала маленьку дівчинку на колінах, а сама думала: добре, що не треба нічого говорити.
Бо я знала, що це була за вистава.
…Минулого разу ми бачилися з Оленою в кав’ярні на Альбертплатц.
Йшов дощ, я їла безглузде сухе печиво.
Я нервувала.
Мені потрібне було печиво як привід для дистанції.
Наче я просто слухаю історію.
Наче ця історія не розриває мені серце.
Олена розповідала повільно, не поспішала.
«Ми були 24-го в Києві, майже одразу поїхали в село біля Макарова, думали так буде безпечніше. Сім днів під артобстрілом…
Гриміло страшно.
Без кінця і краю.
Потім голова сільської ради сказав, що начебто є зелений коридор із Макарова. Зв’язку не було, світла не було, ми не могли перевірити, просто поїхали, як сліпі кошенята, я не знала, чи виживемо. Чоловік залишився. Я взяла нам у дорогу якісь дурні хлібці. Я не знала, скільки їхати… І чи випустять. Були ще жінки з дітьми. Усі плакали. Виїхали зі старостою села, на його машині. Один на одному сиділи. Нам страшенно пощастило, пропустили! Ми вже були ввечері в Луцьку в моїх батьків. Їли суп, щось ще їли, а я весь час думала, що мій чоловік… і там було ще кілька чоловіків, ми ховалися в одній хаті, я думала, що ми забрали ці хлібці, а вони голодні, ми ж їх навіть не з’їли…»
Олена плакала.
Йшов дощ.
Ми говорили українською, навколо лунала німецька мова, гуркотіла кавомашина, ніхто на нас не дивився.
Ніхто нас не бачив.
Але я бачила Олену.
Бачила її силу і її крихкість.
– Як ти пояснила доньці, що відбувається?
Вона засміялася.
– Я сказала, що це пригода. Це була наша пригода…
– Знаєш, — Олена подивилася на мене, і я побачила, що очі в неї зелені-зелені, — ми були в Одесі, на морі, минулого літа, ми купили там на блошиному ринку книжку дитячих казок. І найбільше їй сподобалася одна казка. Гусі-лебеді. І я сказала, що це вони, слуги великого Дракона, божевільного Змія Горинича, — Олена знизила голос до шепоту, казкового шепоту, — гуси-лебеді залізні літають, а ми ховаємося, від них, від Дракона, але ми переможемо, нам тільки треба увімкнути силу любові, бо любов сильніша за все.
Олена подивилася на мене і сказала високим голосом:
«Ми вмикаємо силу любові і стаємо невидимими»
Не знаю, як це працює, але я повірила їй.
– Напевно, це була найкраща твоя роль, — сказала я.
Олена вже не плакала.
Вона дивилася на мене.
Ми мовчали.
Я не могла зрозуміти — чи не образила я її? Ідіотський коментар. Може треба було її обійняти чи простягнути серветку, а може замовити какао? Навіщо було щось казати про роль? Але що робити, коли хтось розповідає тобі, як провів сім днів під артобстрілом, а у тебе немає ані машини часу, ані чарівної палички? Тільки кавомашина, та і вона не твоя.
Ми мовчали.
Потім Олена сказала:
– Точно. Найкраща роль.
Вона теж будувала дім.
Щомиті.
Дім, у якому жила сила любові.
Олена Бушевська — акторка театру, кіно та дубляжу, викладач, педагог.
У 2011 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенка-Карого, курс нар. артиста України Е.М. Митницького.
З 2010 року — акторка театру драми та комедії на лівому березі Дніпра
***
* «Без дому» – цикл літературних інтерв’ю і фоторепортажів з вимушеними переселенцями з різних країн (зокрема з України).

***
** Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com