Ми зустрічаємося з Самар на дитячому майданчику в Алаунпарку. Сара, її 5-річна донька, гойдається на каруселі. Ми сидимо під деревом і балакаємо. На сусідній лавочці — чоловік, німець, він доглядає за трьома онуками. 

Чоловіку так цікаво про що ми говоримо, що він сантиметр за сантиметром змінює своє місце розташування і врешті-решт сідає на інший кінець лавки. Якщо раніше до його правого вуха долітали тільки хльосткі як вітер слова «Flucht» (з нім.: «біженство»), «Boat» (з нім.: «човен»), то тепер він бачить історію цілком.

Самар описує свій досвід так ретельно, що одразу вимальовується картинка.

«У тебе гарна сукня», – раптом каже вона мені, – «я хочу, щоб моя донька могла виглядати так, як їй подобається, без загрози для власного життя. Ніхто не може вирішувати, у що людина вірить або який вона має вигляд, розумієш?»

«Особливо тільки тому, що ти жінка», – додаю я.

«Ось власне, до біса патріархат, fuck them off», – каже вона.

Я з нею згодна, але моє fuck them off відрізняється від її. 

Я не росла в країні, де протест може коштувати тобі життя.

У країні, де за твоїм кольором шкіри можуть зрозуміти, з якого ти регіону, а за регіоном можуть зрозуміти, які твої політичні переконання.

У країні, де тебе не беруть на роботу, тому що ти «небажана особа», тому що не хочуть проблем.

У країні, де ти навіть документи не можеш зробити без страху, що зайшовши в державну будівлю, ти більше не повернешся.

У країні, де тебе можуть побити в автобусі й ніхто не прийде на допомогу, бо якщо чоловік б’є, то ти заслужила.

«Мене б убили, я не вмію язика прикусити», – каже вона. – «Тож коли я завагітніла, знала одразу — я не буду тут жити. Не зможу. Їхати небезпечно. Але тут я ходячий труп. Помру все одно, а так хоч спробую. Заради нас обох».

Самар знала, що буде дівчинка і знала, що для дівчинки немає нічого кращого, ніж опинитися в країні, де вона сама зможе вибирати, яким хоче бачити своє життя.

…Поважний німець, який вигулює трьох дітей, чухає вуса і вже не ховаючись повертається до нас так, щоб добре чути.  Можливо, ліве вухо в нього працює краще за праве.

Що ж його так захопило?

Історія Самар із Таварги (Лівія) – «зеленого острова», який перетворився на місто привидів

Війна почалася у 2011-му. 

Під час громадянської війни Таварга була центром бойових дій проти Місрати, яка повстала проти режиму Каддафі.  Багато жителів Таварги підтримували Каддафі. 

Коли лівійські повстанці захопили місто, сказали, що зруйнують його дощенту. Вони сказали: «ми вб’ємо всіх жителів, їхніх псів і їхніх котів».

Люди залишали будинки, бігли так швидко, як могли! Близько 10 000 людей! Одночасно! Знаю не з чуток, скільки людей похилого віку і дітей не змогли дійти або були вбиті! Ми все залишили — золото, одяг, будинок! 

Добре, що частина сім’ї жила в Тріполі, ми поїхали туди. 

У місті та й по всій країні почалися етнічні чистки. 

Це була така помста за те, що «місто» підтримувало Каддафі. У нашому місті  практично всі мешканці — темношкірі. Нас легко впізнати, за прізвищем зрозуміло, з якої ти сім’ї, до якого клану належить сім’я, у паспорті вказано місце народження, отже зрозуміло, які в тебе політичні погляди. 

Ти — скрізь ізгой. Люди бояться з тобою зв’язуватися. Я — аптекар за освітою, у Тріполі вступила на магістратуру з генної інженерії. Мені було 22 або 23, у мене була жага до діяльності. Я не могла знайти роботу. Навіть ті люди, які були лояльні й хотіли допомогти, боялися наслідків. А мої документи точно перевірили б. Шкіру не сховаєш! 

Половина населення країни темношкірі. 

Як можна дискримінувати половину населення країни? Можна, якщо в тебе є зброя і немає мізків.

Я хотіла виїхати, але не могла. Я втратила паспорт і ніяк не могла зробити новий. Кілька разів намагалася отримати документи і один раз навіть дала хабар, але мені все одно відмовили.

«Таким як ти нічого тут робити»

Вдруге мені прийшло повідомлення, що я маю з’явитися особисто. 

Я не пішла. 

Я відчувала, що можу і не повернутися. Ми з сестрою тоді брали участь у активістському русі, якщо перекласти з арабської «Media Armee», – ми писали в соціальних мережах про те, що насправді відбувається в Лівії. 

Нас помітили. 

І я знаю, що ми були в «розстрільному списку». 

Я, сестра і моя мама.

Звісно, я нікуди не пішла. Але продовжила писати. 

Я знала, що мені не місце в Триполі. Не місце в Лівії.

Одного разу в автобусі якийсь чоловік сказав мені: «Не хочу, щоб ти їхала тут. Виходь або я тебе поб’ю». 

Я сказала: «давай». 

Я знала, що він сильніший, але була готова боротися до кінця. 

Тут у Європі словом відповідають на слово, це чесна боротьба. 

У Лівії слова протистоять зброї. 

Перемагає зброя. Завжди.  Зброя відбирає людяність

Ці так звані військові якось змусили людей з мого міста з’їсти величезний прапор. Зелений прапор Кадаффі. 

Раз ви його так любите — жеріть. 

Звісно, вони їли. 

Вони хотіли жити.

Коли я отримала документи, я зрозуміла, що поїду в Європу.

Куди ще?

Раніше Лівія була багатою країною, ми не звикли їхати на заробітки. Усі їздили до нас.

А як виїхати? 

Море — єдиний варіант. 

Я чекала майже 5 років.

Справа не тільки в паспорті. Батько не хотів. Я мусульманська жінка, я не можу подорожувати одна. Так у нас заведено — ти робиш те, що кажуть батьки. Тому не поїхав мій брат. Вони все ще там. Нещодавно він просидів у в’язниці кілька днів. Просто тому, що був недостатньо чемним із військовими…

Я вирішила вийти заміж

Я сказала чоловікові з самого початку, що хочу виїхати і він погодився. Вийшло в нас не відразу. Було нестерпно там жити!

Після одруження стало гірше, ми привертали увагу.

 Я — темношкіра, він — білий, у нас постійно перевіряли документи. 

Не було відчуття безпеки. 

Ніде і ніколи.

Військові могли ввалитися до тебе додому. Одна моя родичка втратила так дитину. Вона була вагітна, спала у себе вдома, на ній була легка піжама, літо. Раптом завалилися військові, нібито обшукати квартиру. Вона просила дати їй час одягнутися, але вони вибили двері. Від стресу в неї стався викидень. 

Я знаю так багато історій, від яких кров холоне. Знаю, що в Таварзі, у моєму рідному місті, знайшли каструлю з людськими кістками…

Не хочу знати. 

Але знаю.

Я хотіла залишити цю країну

Коли я завагітніла — я зрозуміла, що зараз або ніколи. Моя донька (я знала, що буде донька) повинна вирости вільною. 

Ми намагалися двічі, один раз ми заплатили і нас кинули. Що вдіяти? У поліцію з цим не підеш, та й немає її до ладу, цієї поліції. 

Вдруге вийшло. 

Моя подруга з Алжиру допомогла. Її чоловік займався перевезенням людей на човнах. Із Сабри. Я була на 6-му місяці і він не хотів нас брати. Запитував багато разів: «ти впевнена?»

Я була впевнена.

Навіщо мені там залишатися? Щоб мене рано чи пізно вбили? Краще вірна смерть у морі, краще самій вибрати свою долю і поглянути їй в обличчя. У мене був невеликий рюкзак, я навіть склала туди дитяче платтячко, смішно, мені хотілося взяти з собою. Але заборонили.

Довелося все залишити. Тільки айді-картка і одяг, що був на нас. 

Чоловік подруги всім заправляв. Це був налагоджений бізнес. 

На надувних човнах штовхалися люди. Занадто багато. Близько тридцяти осіб у човні.  Люди на маленьких моторних човнах дивилися, щоб усе було гаразд. Ми з чоловіком і ще кілька людей були на невеликій яхті чоловіка подруги. Нам пощастило, він дозволив нам бути там. Ми чекали у відкритому морі близько 6 годин. Багато хто чекав набагато довше. Чекали на великий корабель із Данії, який збирав біженців із Тунісу, Еритреї, Лівії та віз до Італії. Ми були на кораблі 3 дні. Умови були жахливі. Близько 2 тисяч людей. На день видавали пляшку води й один бісквіт. 

Я була вагітна! 

Просила води. 

Не дали. 

Ліміт.

У чоловіка захворів зуб. Сильно. Я пішла до волонтерів, попросила ліки проти болю. Вони сказали, що нічого немає. Не повірили. Я почала кричати: «Невже у вас немає ібупрофену?».

Ібупрофен тут же з’явився.

В Італії нас привезли в гуртожиток, там не було матраців, було дуже брудно…

Я зателефонувала сестрі, вона допомогла нам купити квиток на поїзд.

Ми опинилися в Німеччині

Це був 2017 рік. Відтоді я тут. 

Німеччина приймала політичних біженців із Лівії.

Дуже швидко. 

Весь процес зайняв близько місяця. 

У Німеччині я відчула себе Human Being. 

Я відчула, що мене поважають, що мене бачать. Я отримала необхідну медичну допомогу.  

У мене було стільки їжі, скільки мені потрібно. 

Квартира, в якій було чисто. Підтримка.

Німеччина стала мені домом.

Серйозно, іноді я думаю, якби Лівія воювала з Німеччиною, я б була на боці Німеччини.

У мене немає туги за домом. Мені не боляче жити далеко від дому.  Дім робив мені боляче

Мій дім, моя батьківщина — це там, де мені безпечно. 

Безпечно гуляти вулицями, безпечно спати у своєму ліжку.

Дім — це там, де я можу бути собою без страху втратити життя.

Дім — це там де я можу вирішувати сама за себе.

Дім — це там, де я можу робити те, що хочу, незалежно від кольору шкіри і статі.

Я мусульманка, у нас у всіх повно травм, якщо подумати. 

Ти живеш у світі, в якому нормально, що інші за тебе вирішують. 

У світі в якому нормально, що брат, чоловік або батько може тебе вдарити, навіть незнайомий чоловік краще знає, як тобі жити. 

А коли кажеш «What the fuck?» всі вважають тебе ненормальною.

Я вільна від багатьох забобонів, але в’язниця у моїй голові досі працює цілодобово. Навіть тут, у Німеччині, мені буває складно носити якийсь одяг — усе це вбито в мою голову.  

Я рада, що в моєї доньки буде по-іншому. 

Рада, що її батьківщина до неї добріша. 

Мені не вистачає моїх людей

Звісно, буває, що мені не вистачає моєї групи. Сім’ї. Друзів.

Одного разу я прочитала статтю про жінку, тут у Дрездені, яка померла, а знайшли її через рік. Якою самотньою вона була? Не можу уявити собі таке в Лівії… 

Мені не вистачає моїх людей.

Є, звісно, подружки — коли в тебе є дитина, з’являються знайомі, але це не те.

Сподіваюся, що з часом знайду своїх… 

Скоро в мене іспит у палаті аптекарів. Тоді зможу працювати аптекаркою. В мене буде хороша робота!

Я рада, що я в Німеччині.

І я рада, що моя Сара росте тут.

…Сонце таке нещадне, що починаєш розуміти чому італійці влаштовують Сієсту. 

Попри це на майданчику купа дітей. 

У цьому радісному багатоголоссі чути і Сару. Вона прибігає до нас.

«Мамо, дивись-дивись, я знайшла скарб», – вона простягає Самар намистину.

Самар усміхається.

Вона теж знайшла свій скарб.

Свободу.