Колонки 13 Січня 17:20

Подорож на край Старого світу

— Вітаю брата-політемігранта, — сказала мені на швейцарсько-німецькому семінарі Емнесті Інтернешнл (чехо)словацька правозахисниця. Було це в 1979 році.

На семінар мене запросили як свіжого радянського дисидента, про що гірко пожалкували. 

На запитання, що краще надсилати в табір радянським ув’язненим, я відповів: “У звичайному таборі добре йдуть стерео листівки з дівчатами, що підморгують”. “Was? Tatsächlich?”, — перепитав головний правозахисник. Я зрозумів, що ляпнув щось недоречне, але відступати було пізно: “Так, таку листівку можна обміняти в таборі на цигарки чи чай”. Усі завмерли. Я відчував, що йду на дно, але не міг зупинитися: “Дівчина, схожа на японку чи китаянку, ні, не гола, ну хіба що до грудей”. 

Ігор Померанцев

Кожне моє слово було плювком у душі благородних людей, і більше на семінар мене не запрошували. Ось тоді руку допомоги мені простягла словачка зі Швейцарії. Після дискусії ми розговорилися. Я відразу почув каверзу в її привітанні, але виду не подав:

— Сестра, ви позбавляєте нас майбутнього і прирікаєте на дружбу,— грайливо відповів я.

Вона продовжувала вишуканою російською:

— Я вас так любила в дитинстві, декламувала напам’ять вірші нашого класика про могутній російський дуб, до якого треба притулитися. Чи чули ви про Янка Краля?

Я промовчав.

— А ми Пушкіна знали, тому й  думали, що ви знаєте Краля.

Я наморщив чоло і сказав, що пам’ятаю словацький роман про війну “Смерть зветься Енгельхен”. Вона не вгамувалася:

— Це тому, що там згадується Ілля Еренбург?

— Ні, просто запам’ятав, що там була єврейка Марта і що вона спала з гестапівцями, щоб вивідувати секрети.

— Ім’я письменника пам’ятаєте? Ні?.. Мнячко. Він потім до Ізраїлю поїхав, а згодом до Австрії. Помер у Празі.

— Ще пам’ятаю словацького поета… він став міністром культури, швидко скурвився, але пам’ятаю його образ “у небі кружляє ворона, як вентилятор”.

— Ну, він уже, вважайте, труп, фігурально кажучи. Але ви молодець. Як для росіянина.

У 1996 році, коли я вже працював у Празі на американському радіо, я сказав директору, що хочу поїхати на батьківщину піонера поп-арту Енді Воргола. Він здивувався:

— Це куди?

— У словацькі Карпати. Його батьки звідти родом, а насправді його звали Андрій Воргола.

— Давай, він наша людина. Три дні вистачить?

Я трохи лукавив. Так, музей Воргола у русинській глушині в Карпатах був журналістською знахідкою. Але для мене все почалося з іншого імені: Попрадова (Юлія Ставровського). Про нього я дізнався з короткої та доброзичливої ​​рецензії В. Набокова, написаної у 1928 році.

Ef92fd8e 6285 45bb 8ce7 0e270a4d031d W1023 R1 S

Батьківщину Попрадова (псевдонім на честь річки Попрад) В.Набоков називає “маленькой, нищей, зябнувшей на ветру страной”. Вірші Попрадова Набоков у своїй рецензії називає “излучиной русской речи”. Російський слух, на думку класика, не може ними насолодитися через дивні звороти, наголоси, архаїзми, дивовижні епітети. Я не згоден з російсько-американським письменником, хоча, можливо, мій слух завдяки дитинству та юності на Прикарпатті став косовухим. Мови, які називають слов’янськими, мене хвилюють. Так, хвилює їхнє братання, їхні обійми, їхні незаконнонароджені та побічні нащадки, їхні занедбані сироти. Для мене поїздка до словацьких русинів була перш за все лінгвістичною подорожжю. 

У горах Східної Словаччини я почувався мовним археологом. 

Я старанно збирав і записував для радіопередачі фонетичні черепки, граматичні скелети, словникові уламки (“верхниий”, “повіли би сьме”, “позерать”). Там, у словацьких Карпатах, я шукав мову, а знайшов золотоносні жили та пласти.

Містечко, куди я приїхав із Кошиць, називалося Меджилабірці (слов. Medzilaborce). Залізничну гілку до нього зберегли з поваги до пам’яті імператора-цісаря Франца Йосифа, батька залізниць. 

У поїзді я був єдиним пасажиром. Вся подорож із Праги до селища зайняла близько 12 години. 

Зустріли мене привітно. Я зупинився в пансіоні, прийняв душ і одразу попрямував до музею Воргола. 

Є такий англійський вираз white elephant (“білий слон”), так говорять про дорогу, але безглузду й незручну річ. Подібним “слоном” був музей зі штампованими портретами Мерилін Монро, Мао Цзедуна, самого Енді та навіть Леніна. 

В обшарпаних Меджилабірцях іронічні роботи коментатора “суспільства споживання” втрачали сенс і виглядали знущально.

Але були в музеї й зворушливі експонати: мереживна сорочка, в якій хрестили майбутнього художника, голос його матері Улі Ворголи. Це її звернення до сестри Євки, що залишилася на батьківщині. Енді записав голос матері на гнучку платівку і відправив тітці. Я теж чесно записував голоси: куратора музею Мигаля, його тезки художника-самоучки, нічного сторожа після серпня 1968 письменника Михайла Шмайди. Разом з паном Шмайдою я пішов “у народ”.

Eabbccf9 F636fa971fd2e37ba818a82d0b17a296
Milena Findeis / Zeitzug, Prague

Народ виявився співучим, тож до Праги я повернувся з документальним мюзиклом. Але це через три дні. А поки я слухав і записував старих людей:

Подкарпатские русины,

Оставьте глубокий сон.

Народный голос зовет вас:

Не забудьте о своем!

Ось так звучить їхній гімн. Гімн у русинів є, і край є, а держави немає. Місцевий учитель історії сказав мені: “У нас ніколи не було своєї держави. Ми – курди Європи”. Михайло Шмайда не погодився: “Ми не лише русини, а й українці, і наша країна — Україна. Але свій перший вірш я написав російською:

Зачем я слабый и усталый

И голос мой уже не чуть.

Зачем я всё опоздал,

Куда ж мне теперь поплыть?

Зачем остался я без значения

Среди моих друзей?

Зачем погасли желания

Несчастной судьбы моей?

Я написав це у 1942 році, мені було тоді 22 роки. Показав учителю. Він засміявся і сказав: “Пан Шмайда, киньте це. Купіть краще бджіл”.

Craft Magazine Pomerantsev Igor 4

Зайшли додому до художника-самоучки пана Мигаля. Я помітив серед його робіт картину, що зображує депортацію євреїв: “Я пас корів біля залізниці і побачив, як німці заганяли євреїв у вагони. Русини кидали їм цигарки”. Мигаль підійшов ближче, але охоронець ударив його прикладом. Вже опісля він написав чотири “образки”, але за комуністів їх не виставляли. Мигаль згадав імена євреїв: “Був Беню та його два хлопці, до школи ходили. Була Файга, дівку мала Суру… Хану, а третю не памнятам”.

 В іншій хаті, куди ми зайшли, теж заспівали гімн. Потім сказали: “Ви теж заспiвайте, пане Iгоре”. Я не співаю, але вірші Попрадова у мене були при собі, і я прочитав:

Я РУССКІЙ

Было время, когда тьмою

Помраченный разумъ мой

Русскую народность свою

Гордо почиталъ чужой.

Сердце мое зимно било

За святую Русь, народъ,

Слово русское не мило

Проговоривалъ мой ротъ.

(«Свѣтъ», Ужгород, 1869)

Здається, цей вірш упав на кам’янистий ґрунт. У Росії від праць Попрадова не залишилося і сліду, але тут його не забули. Пан Шмайда пообіцяв зводити мене на могилу поета. Справжнє ім’я Попрадова – Юлій Ставровський. Був він парафіяльним священиком. Я прочитав вголос ще один вірш:

Моя отчизна здесь, в Карпатах,

Среди лесистых синих гор,

Где мой народ в старинных хатах

Живет с неисследимых пор;

Вот здесь родился я и страстно

Влюбился в родину свою,

Ее, хоть бедну и несчастну,

Но в простоте своей прекрасну

Всегда радушно воспою.

Вірші про Карпати всім сподобалися. На цьому концерт закінчився. Ми випили “на коня” по чарці місцевої фруктової горілки – паленки, і обнялися.

 У 1975 році я написав свою першу повість. Одним із її героїв були Карпати:

“Чи пам’ятаєш ти цей час, Ігоре? Нашу першу вчительську зиму у Карпатах. Білість і хрускіт. Ми прибігали з пересохлими горлянками після шостого уроку в розстебнутих – в інтернаті все поруч – пальтах і, відкинувши загальні зошити з поурочними планами, підносили сині від холоду і крейди пальці до трьох завжди увімкнених електроплиток, трьох розпечених крабів, і пальці оживали. Потім наливали густе вино в кружки і з дзенькотом цокалися, вибиваючи іскри. Об шибки брязкало в’язке січневе повітря, а ти посміхався летючою, як запах вина, усмішкою. Увечері приходили брати Слижуки і п’ятикласниця, в яку ми обоє були закохані, Орися Терен. Світло й тепло в її очах та дихання; за тендітними лопатками – астральний холод і пітьма. Ми займалися англійською. What is it? It is a pen. What is it? It is a book”.

Надвечір я зайшов у православну церкву, Храм Сходження Святого Духа, метрах за двісті від Музею, і познайомився з іконописцем Душаном, онуком російського солдата, що осів у першу світову війну в тутешніх місцях. За дружину минулому солдатові дали найзнедоленішу жінку в селі. Але їхній онук — людина у містечку відома та шанована. 

Писати ікони його вчив грек-американець Димитріс. Найбільше Душан любить свою першу ікону: “Христос немовлям потрапляє до Храму. Його приносять вітчим Йосип і мати Марія. Це Стрітення. До нас заходять католики, дивляться на ікони і кажуть: “А чому наші храми не такі розмальовані? Чому у нас стіни білі, а тут ми як на небі?”. 

Ікона — теж поп-арт, одне й те саме й повторюється мільйон разів. Енді зрозумів свою матір, вона малювала Христа і Божу Матір багато разів, і він сказав: я буду так само робити… 

Хоча по життю Енді був не дуже хорошою людиною. Так, життя коротке, а ікона — це назавжди”.

68771872 1137307363123572 776528592468180992 N 1140x760

З церкви ми з Душаном пішли на дискотеку, де колись він працював диск-жокеєм: “У молодості музика в мене була в крові, а тепер слухаю лише літургію та хорали”.

 Ми ховаємось у кімнаті при дискотеці. До нас приєднується син пана Шмайди Борис та зубний лікар Андрій. Борис гіркий п’яниця (українською: не-минай-корчма). Він просить у мене грошей, але я замовляю йому чарку паленки. Він залпом випиває і читає напам’ять вірші батька: “Вiн тракторист, вона бригадирка, буде свадьба у артiлi, яка ще не була!”. Андрій теж випиває і каже мені: “Хоч ти і москаль, а легінь файний”. Легінь – значить хлопець. “Хочеш вставлю тобі золоту коронку? Безкоштовно, тільки за золото заплатиш”. Не дочекавшись відповіді, Андрій співає пісню про циганку та офіцера на чортзна-якій мові. 

По його щоці тече сльоза: він не хоче рвати зуби, ставити пломби, вставляти щелепи. Він хоче співати по радіо чи зі сцени.

Пиємо, пиємо по два-три,

По три дня.

Што то за пальонка?

Же я од ньой п’яна.

Штири фраєрочки

За штося вибили.

За тебе, Янічку,

Же-ми тя любили!

Я знаю цю лемківську пісню. У мене в передачі “Понад бар’єрами” її співала сліпа Катерина.

Дунаю, Дунаю,

Бистра вода в тобі…

Не повіц дівчатко,

Же я бив при тобі.

Вранці до мене в пансіон прийшов пан Шмайда. Почав з виправдання: “Борис – людина хороша, але губить і себе, і нас. Ось, бродить за вікном, на вас чекає, буде клянчити”. Я вирішив розширити тему:

– Пане Шмайде, хто більше п’є: русини чи словаки?

Він задумався, мовби порівнюючи, зважував:

– Однаково.

4c2c3a3d F832 4c2b 9500 24eb9200d35e Cx0 Cy3 Cw0 W1200 R1
Milena Findeis / Zeitzug, Prague

Ми виходимо, прямуємо на цвинтар, на могилу Юлія Ставровського-Попрадова. Могила доглянута, на пам’ятник поетові пожертвував гроші якийсь меценат із Америки. Я питаю пана Шмайду, чому Попрадов так любив Росію. “Далеко був цар-батюшка, а наші австріяки поруч. Знаєте, “дурень думкою багатіє”. Я заступаюсь за поета: “Пам’ятаєте інші його вірші?”:

Юх, сколь терпел поляк убогий

И сколь велико Росс дорогий

Под всемогущим скипетром царя!

Как бьют обоих тираны России,

и Росс и поляк в Сиберии

Терпят от тирана-кесаря !…

P.S. Пан Шмайда прожив близько ста років, помер у 2017 році у Братиславі. Сина, либонь, пережив. Написав кілька книжок прози. Нагороджений словацьким орденом Хреста князя Прибіни. Більше ми не зустрічалися. Словацька політемігрантка зі Швейцарії знайшла собі іншу рідну мову: німецьку. Стала успішною письменницею, словацькою її перекладають із німецької. Російською теж. Раз на п’ять років вона надсилає мені чергову книгу. А ім’я словацького романтика, сина корчмаря, Янка Краля, який оспівав російського дуба, я запам’ятав. І знайшов у нього інші вірші (переклад Леоніда Мартинова):

Духи героев из мрака восстали,

это – славянского мира герои;

вижу Конарского пламенный дух,

дух Лукасинского передо мною;

вижу и Пестеля и Муравьева,

движутся в мощи и славе столетий

сонмы бойцов. Вот она – Русь святая,

вот они – Польши отважные дети!

………………………………………………………..

Солнце ласкает Москву и Варшаву,

будит народы гром канонады;

адская свадьба: этот повешен,

этих в Сибирь волокут без пощады,

этот захвачен при бегстве с отчизны,

с этого кожу кнутами сдирают.

Смотрит славянство – и взор свой отводит,

страшный ответ на устах замирает.

Смотрит славянство – и взор свой отводит,

не проронили ни звука славяне:

тот на восток глядит, этот – на запад,

словом – одно гробовое молчанье.

У 1982 році я поїхав у Швейцарію в пошуках гір. Я знайшов їх, але вони були інші: з чоловічими кадиками та торсами. Я уявив контурну карту Карпат і словами повернувся в м’які абриси полонин і підсідничні складки перевалів.

 “Цей край вертикальний. Якщо його розгладити і розправити, то вийде величезна плоска країна, цілий континент. Тоді б обличчя тубільців, що прагнуть профілю, стали б широкоскулими й округлими. Тоді б на обличчях тутешніх жінок вміщалися тисячі поцілунків. Тепер же на гострому осколку губи може притулитися половина, від сили дві третини поцілунку. Край цей схожий на коня, перекинутого на спину. Його тіло зображає рух, але не по горизонталі, а вгору. Я чітко бачу, наче в атласі зоряного неба, холодні розпечені слова, пов’язані в часі і просторі. Перед сном я часто подумки повторюю рядок одного забутого всіма поета: ”Моя батьківщина – самотність. Я емігрант”. Як би він заздрив мені!”.

 

Прага, 2021

Ігор Померанцев, спеціально для  InfoPost.Media

Фото: Zeitzug, Craft, Фокус, проєктів Крим реалії, MERIDIAN CZERNOWITZ

 

 

Рекомендуємо прочитати й інші колонки Ігора Померанцева

 

* Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com


Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.

Коментарі