Колонки 20 Жовтня 13:03

Море, у якому не можна купатися

Кажуть, що люди, які живуть біля моря, відкритіші до світу, адже не бачать перед очима жодних кордонів і перешкод, лише безкраїй морський горизонт. Не знаю, чи справді це так, але здається, що ми більш спокійні та розслаблені. Бо вода забирає усе лихе. 

Влітку завдання місцевих − узяти з моря найкраще. Рано встати й побігти на пляж до того, як прийдуть туристи, і майже на самоті насолоджуватися прозорою літньою водою, яка у променях вранішнього сонця блищить і розсипається на маленькі діаманти. А ще так добре зігрітися на теплому пісочку й бігти додому пити каву, зустрічаючи дорогою приїжджих (так у називають туристів). Потім цілий день маятися від спеки, згадуючи прохолодну воду й розробляючи план завтра точно накупатися якомога довше. Так зазвичай у нас минає літо.

116647084 1633698613478687 3749268376344802295 N

Але я люблю море зимове, коли воно штормить і піниться, коли дме вітер із краплинками льоду й солі, які пощипують ніс і горло. Коли море буремне, як на картинах чи у фільмах про апокаліпсис. Я йду гуляти і провітрювати голову (у голові справді прояснюється, чи то вітер видуває погані думки, чи море витягує усе погане).

Саме таке  море й було весь лютий. Нелагідне, тривожне, сіре, але своє. Зранку 24-го здавалося, що воно перестало бути нашим. І хоч було ще зовсім темно й нічого не видно, звідти доносився запах заліза та смерті. Там і справді вже стояв на ударних позиціях російський флот, який готувався запускати ракети й висаджувати свій десант. І я подумала: море не забирає лихе, море принесло лихо.

Та я помилилася. Наступні місяці наше море забирало ворожі судна й тих, хто приплив нас убивати. Ніби могутній Нептун повстав проти загарбників і перемелював їх у своїх страшних жорнах. Насправді ніхто не вірить у Нептуна (хіба в наші ракети «Нептун»), а всі знають, яку колосальну, блискучу та справді «богічну» роботу зробили Військово-морські сили, щоби звільнити наше море.

Море, яке перші дні пахло війною, відчаєм і страхом, стало нашою захисною стіною. Стіною, яка складається із мін. Вони бувають дуже різні: величезні та схожі на їжака або вірус ковіду, невеличкі, але їдкі, і варто випадково зачепити один ричажок, як… бах! Закопані глибоко в піску, аби не дати виїхати на БТРах на берег, ті, що у воді й на суші… Вони нас боронять, але й несуть смерть тим, хто нехтує табличкою «Обережно, міни».

Заміновано

Усе літо ми чули голоси мін, ніби ті живі, й навчилися розрізняти їх серед звуків ракет, безпілотників і просто артилерійських навчань. Шторм прибиває їх до берега й вони вибухають, вдаряючись об берег, або ж їх підривають. І навіть якщо не встигаєш прочитати попередження: «О такій-то годині буде проходити знешкодження міни», ти однаково знаєш: знову вона.

Питаю свого знайомого, який брав участь у мінуванні:

«Скільки ж ви наставили цих мін узбережжям і як довго будете розміновувати?».

Він лише загадково всміхається, адже це − військова таємниця. Цього року ми навчилися поважати такі таємниці.

«А може, десь усе ж можна покупатися безпечно?», − уточнюю, бо на дворі липнева спека.

«Ні», − каже він.

Насправді я знаю, що ні. Насправді знаю, що треба навчитися жити без слова «безпечно».

Усе літо всіх навколо дратують ці міни й мучить бажання скупатися. Але як тільки приходять новини про розмінування зернових коридорів – починається паніка.

«Не треба нічого розміновувати», − говорять усі навколо.

За ці декілька місяців у нас сформувалася співзалежність із нашим замінованим і закритим морем. Коли звикаєш до тиші й порожнечі, темряви й безвиході.

Одного дня о 6.00 ранку із нашого порта пролунав перший корабельний гудок. Він і злякав, і здивував водночас, а ще подарував маленьку надію, що ми повернемося до звичайного життя, хоча б колись. Іще не сьогодні.

Щодня дивлюся у вікно як море, у якому не можна купатися, змінює свої кольори: з літнього бірюзового стає осіннім темно-синім, щоби зовсім скоро перетворитися на сіро-біле зимове. Не знаю, що буде далі,  та знаю точно, що ми стоїмо.


Євгенія Завалій,
волонтерка, активістка, популяризаторка
сучасної української літератури,
Одеса
спеціально для Infopost.Media

Фото зі сторінки авторки. Титульне фото: imago/STR

 

Рекомендуємо прочитати інші авторські колонки для нашого видання

 

* Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

** Цей матеріал підготовлений у рамках ініціативи Re:Open Ukraine, який реалізується Інститутом Центральноєвропейської Стратегії

Re:Open Ukraine – це проєкт Інституту Центральноєвропейської Стратегії, метою якого є перевідкрити та пояснити нову Україну як для неї самої, так і для її безпосередніх західних сусідів. Проєкт має 3 фокусні регіони України, а саме Закарпаття, Буковина та Одещина, та 5 фокусних країн ЄС і НАТО, а саме Польщу, Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію.

 


Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.

Коментарі