Художниця та викладачка Олена Трубіна разом із чоловіком Сергієм Коротуном переїхали до Чернівців з Одеси з початком великої війни. Уже понад 13 років вона навчає живопису дітей та дорослих. Нині займається менторською роботою і проєктною діяльністю, а чоловік допомагає релокованому бізнесу на Буковині й працює наставником у молодіжних проєктах.

Переїзд до Чернівців дав Олені поштовх до розвитку й отримання нових знань. Мисткиня почала займатися арттерапією для дітей та дорослих, опанувала грантрайтинг й успішно реалізувала кілька проєктів для військових та вимушених переселенців. 

Для Infopost поспілкувалися з художницею про посттравматичне зростання і роботу з ВПО, як Чернівці стали для неї другим домом і чому саме тут змогла краще розвинути свої навички та сформувати ком’юніті, як змінилася Одеса з початку великої війни та з якими стереотипами про одеситів зіштовхнулася на Буковині. 

Перші вибухи в Одесі, втрата ваги та переїзд до Чернівців

Олена розповідає: до кінця не вірила, що велика війна почнеться, але тривожну валізку все ж зібрала. І коли о 4-й ранку почула вибухи, то зреагувала дивно – повернулась на інший бік і спала далі. 

«Я тоді подумала, – пригадує жінка, – «Почалося!», але не було усвідомлення, що це таке. В той час багато хто думав, що за кілька днів все закінчиться. Це вже потім все почало нагнітатися новинами і стало дуже страшно. У перші дні в Одесі не було регулярних вибухів, але на вулицях постійно чулися постріли».

До Чернівців вирішила переїхати, бо звідти родом її чоловік. Свого часу він переїхав до Одеси навчатися в університеті й там залишився. Перші десять днів великої війни подружжя залишалося в Одесі, але згодом мама чоловіка спонукала їх приїхати до столиці Буковини. Олена пригадує, що певною мірою це було навіть проти її волі, але на той час іншого варіанту не було. 

«За перші 10 днів війни я втратила 5 кілограмів, – говорить художниця. – Коли я приїхала до Чернівців, то важила 45 кг при зрості 172 см. Організм так реагував: було настільки тривожно, що я не могла їсти. Пізніше працювала з психологом, бо не могла собі вибачити, що так тоді злякалася».

Як Чернівці стали другим домом

Столицю Буковини Олена з чоловіком відвідали за рік до початку великої війни. Для художниці це була по-справжньому магічна історія. 

«Ми йшли Чернівцями, – говорить Олена, – Університетською вулицею. Було літо. І я йду та думаю: як же добре, от би тут пожити. І всесвіт  мене почув, але, на жаль, за таких умов».

В місті жінці дуже комфортно. Розповідає, що певною мірою Чернівці їй навіть подобаються більше за Одесу. 

«Тут естетично, приємно, надихаюче, – додає Олена. – За два роки Чернівці дійсно стали моїм другим домом. Кращого місця, де б я могла зараз бути, немає. Зараз я сумую за Одесою, але вже знаю, що скучатиму за Чернівцями, коли повернусь додому». 

За словами її психолога, Олена пережила в Чернівцях посттравматичне зростання. Перші два місяці все, що вона могла робити, – малювати. Тож це стало для жінки рятівною арттерапією. І якщо спершу вони з чоловіком планували повернутися до Одеси за два-три тижні, то згодом стало зрозуміло, що доведеться залишитись на довше. Тоді Олена усвідомила, що потрібно якось інтегруватися в місто. 

«Для мене це був зовсім новий досвід, – додає художниця. – Все життя я провела в Одесі. Могла кудись поїхати в подорож, але не було такого досвіду – жити деінде. Поворотним моментом для Олени стало відео в інстаграмі, на якому медик із Харкова прикриває собою жінку під час обстрілів. Я просто сиділа, плакала і думала: а що я роблю взагалі? І мені дуже захотілося волонтерити». 

Важливим завданням для неї тоді було знайти таку діяльність, яка була б корисною і не дуже виснажувала. Олена зізнається: сил було небагато. Так художниця звернулася в кілька місць, але їй всюди відмовляли, адже йшов другий місяць великої війни й команди, зокрема, на видачу гуманітарної допомоги, були вже сформовані. Але жінка розуміла: мусить знайти своє, і не розчаровувалась. 

Арттерапія для вимушених переселенців і листівки для військових

У ті дні дядько Олениного чоловіка розповів, що в місті є художня студія, яка відкрилася під час великої війни, і туди можна звернутися щодо роботи. Олена так і зробила. Відтоді й почалась її волонтерська (згодом – оплачувана) діяльність як викладачки мистецтва.  

«За перші два тижні роботи, – говорить художниця, – ми охопили близько 200 дітей з різних міст України. Це було дуже щемливо. Ми дарували малечі цукерки з побажаннями: з одного боку було наше, а з іншого вони мали написати своє. Вдома треба було з’їсти солодощі, і їхнє бажання здійсниться. Під час занять ми робили фото і спершу не дуже придивлялися, що діти пишуть. А згодом побачили їхні бажання: «хочу повернутися додому», «щоб війна закінчилася». Це було морально дуже важко».

Олена з колегами помітили сильний терапевтичний ефект, який мають на дітей подібні заняття, і вирішили продовжити. Для реалізації задуманого подалися на грант. Це був перший подібний досвід художниці. 

«Ми отримали фінансування на безкоштовні заняття для дітей-переселенців із історії мистецтва, – говорить Олена. – Це і терапевтичні техніки, і пісочна анімація, й творчі ігри. Серед наших учнів були, зокрема, діти з Маріуполя, які виїжджали під обстрілами з маленькими братами та сестрами. Учні, які відвідували заняття систематично, через певний час показували хороші результати. Вони виявилися більш стійкими, ніж дорослі, й швидко відновлювалися». 

Олена працювала також із людьми 45+, для яких проводила серію майстер-класів із арттерапії. 

«У мене навіть 80-річна жінка там була, – міркує Олена. – Це люди з Донецька, Херсона, Харкова, Маріуполя. В нас виникло справжнє ком’юніті. Вони мені навіть надсилають у соцмережах свої малюнки». 

Щоб підтримувати себе й власне ментальне здоров’я, художниця вирішила навчатися проєктному менеджменту. Минулого року вони з чоловіком виграли два гранти. Перший – на проєкт «Намалюй та підпиши листівку Герою». 

«Ми зробили 500 заготівок, – розповідає Олена. – З дітьми та дорослими малювали листівки, підписували і передавали нашим військовим. Це дуже щемлива історія, коли дівчата-волонтерки потім показували фото, на яких  величезні чоловічі руки тримають нашу листівочку. І як військові плакали».

Другий проєкт – підготовка 5 відеороликів з історії мистецтва для дітей українською мовою. Олена говорить, що це була її особиста потреба, адже на заняттях розповідає про всесвітньо відомих художників, але не могла знайти якісних відео на цю тему українською мовою. Проєкт живе й досі, а художниця отримує позитивні відгуки від глядачів.

Як змінилась Одеса з початку великої війни

З рідним містом Олена теж не втрачає зв’язку. Розповідає, що більшість її друзів та знайомих перейшли на українську. Але вона не засуджує тих, хто цього не зробив, бо розуміє, що це має відбутися свідомо. 

«Я все життя спілкувалася російською, – розповідає Олена, – але приїхала до Чернівців і зрозуміла, що говорити українською – моя соціальна відповідальність. Спочатку було непросто. Легко перейти на українську в Чернівцях, де все до цього спонукає і заохочує. В Одесі – важко. Там немає зовнішньої мотивації, лише внутрішня. Зараз, коли приїжджала в Одесу, я говорила українською і бачила, як у відповідь людина переналаштовується. І для мене це дуже важливо».

Водночас бізнес, за словами Олени, перелаштовується важко. 

«Але воно того варте, – додає художниця. – Як казали мої одеські друзі: це найменше, що ми можемо зараз зробити – перейти на українську». 

Утім, на думку художниці, якщо говорити про українізацію, то одесити дійшли свого максимуму. 

«Мені здається, – міркує Олена, – що це навряд чи поглибиться. З іншого боку, в Одесі жовто-блакитних прапорів більше, ніж у Чернівцях. Але Одеса – це Україна. Просто вона себе сприймає Україною по-іншому, ніж ті самі Чернівці або Львів. Раніше це не треба було доводити, а зараз – треба». 

Олена Трубіна себе завжди позиціонувала українкою. Будучи ще школяркою, в День прапора вона ходила Дерибасівською з жовто-блакитними стрічками. 

«Мене ніхто не примушував цього робити, – додає художниця. – Я ходила сама і люди довкола теж були у вишиванках. Просто питання так не стояло. Говорили російською, ну і російською. Це вибір. Можна так або інакше».

Мисткиня відзначає, що зараз в Одесу переїхало багато людей з Херсона, Миколаєва тощо. І вони вносять в місто «нову кров» та мотивують одеситів рухатися. 

«Бо Одеса – це гедонізм, – говорить Олена. – Вони-ми такі розслаблені…». 

Коли художниця нещодавно поверталася в своє рідне місто, то відчула все те напруження, яким воно живе. 

«Коли сідає сонце, – розповідає мисткиня, –люди просто сидять вдома і чекають, будуть їх цієї ночі бомбити чи ні. І це важко. Але вночі можуть бомбити, а зранку «Міськзелентрест» висаджує квіти, біля моря будують новий ресторанчик. І це настільки про життя! Їм важче в рази, ніж нам, підтримувати оцю вітальність. Тому одесити молодці». 

Стереотипи про одеситів у Чернівцях 

Олена розповідає, що на Буковині їй кілька разів доводилося зіштовхуватися зі здивуванням щодо її рівня володіння українською. 

«От я їду в таксі, – говорить Олена, – й розмовляю з водієм. А він питає, звідки я. Коли сказала, що з Одеси, то почула у відповідь: «Та ви що, Одеса так говорить українською?». 

Загалом художниці часто доводилося чути на свою адресу подібні твердження: як одеситка так добре говорить українською, популяризує мову і навіть створює освітній контент? 

«Я рада, – додає Олена, – що можу представляти Одесу в Чернівцях. І для мене такі слова від оточуючих приємні й важливі». 

Навчитися новому в Чернівцях і повернутися в Одесу

Велика війна та переїзд до Чернівців змусив Олену Трубіну по-новому подивитися на те, чим вона займалася раніше. Зокрема, малювання з дітьми вона розглядала радше як розвагу, а тепер побачила, що це може бути терапією. Це дало можливість художниці краще усвідомити, чим вона може бути корисною. Зміни надихнули її йти далі і шукати щось нове. 

«Менторська робота, – говорить Олена, – це мій апогей на сьогодні. Мені подобається підтримувати молодь, давати інструменти покращення життя в громадах». 

Мисткиня розповідає, що хоче повернутися в Одесу, бо це – її дім. Чернівці зараз стали важливим відрізком життя. 

«Я дуже хочу тут максимально навчитися новому, – додає Олена. – І отримати те, чого не могла в Одесі. Повернутися додому планую з новими знаннями. І вже там щось змінювати».

Лілія Шутяк, Чернівці
для Infopost.media
фото: Алла Бордіянчук та надані героїнею історії

* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».