22-річний Данило Шевцов родом із Краматорська, що на Донеччині. Коли в 2014 році почалася війна, вони з родиною двічі переїжджали: спершу до Полтави, згодом до Чернівців. Хлопець навчався в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна на факультеті іноземних мов та спеціалізується на англо-українському перекладі. До столиці Буковини він переїхав у 2022 році, коли допомагав евакуювати з Краматорська велику групу неповнолітніх, серед яких були й діти з інвалідністю. Сьогодні в Чернівцях хлопець працює в гуманітарній організації на посаді адміністратора-перекладача. 

Поспілкувалися з Данилом про те, як він вперше опинився на Заході України, що знав про Буковину до переїзду, з якими стереотипами щодо вимушених переселенців йому довелося зіштовхнутися та про плани повернутися у рідний Краматорськ і взяти участь у його відбудові. 

Про початок війни та навчання в Харкові

У 2014-му хлопцю було лише дванадцять років. Пригадує: коли почалася війна, у всіх була паніка.

«Ми спали на підлозі, – говорить Данило, – світло постійно вимикали і було чутно вибухи. Коли ти дитина, то не розумієш, що відбувається. Ми з сім’єю змушені були втекти з Краматорська, оскільки він був тимчасово окупований. Це був складний період у житті, тому що, крім моїх батьків, з нами жила сестра з чоловіком та маленькою дитиною. І все це – в невеликій квартирі. Звичайно, виникало багато сімейних конфліктів».

Через війну хлопець не міг ходити до школи, й у нього почалися труднощі з навчанням. Данило розповідає, що тепер йому дуже боляче бачити дітей, позбавлених можливості здобувати освіту, адже сам це пережив. Водночас досвід минулого дозволяє йому краще розбиратися в ситуації, особливо в гуманітарному секторі. 

У 2022 році Данило вступив до Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. За тиждень до повномасштабного російського вторгнення разом зі своєю дівчиною (наразі – нареченою) поїхав до Краматорська. 

«В день, коли почалася велика війна, – пригадує хлопець, – ми вирішили відвідати батьків, які жили в напівпідвальному приміщенні. Думали, якщо вже війна, то хоч будемо разом. Так і сталося».

У Харкові на той час залишалися його знайомі. 

«Був повний хаос, – говорить Данило. – Жителів вивозили, хто як міг. Мої одногрупниці розповідали, що волонтери вивозили їх звідти на машинах під обстрілами. Кооперація людей була дуже сильною, попри все, що відбувалося». 

На початку осені 2023 року хлопець повернувся до Харкова, щоб забрати свій університетський диплом. Його вразило, що колишня друга столиця України частково перетворилася на місто-привид. 

«Порівняно з тим, – міркує Данило, – які натовпи студентів збиралися раніше біля університету, оця бурхливість життя просто зникла. Це освіжило моє розуміння того, що я прожив в Чернівцях майже два роки і звикся з тим, що десь там – війна. Не контролюю це відчуття, воно приходить само собою. А тут приїжджаєш у Харків і бачиш, що місто напівпорожнє». 

Як евакуйовували дітей із Краматорська до Чернівців

Бабуся Данила працює головним лікарем-педіатром у Краматорському будинку дитини «Антошка». Коли йшов другий тиждень великої війни, було дуже складно залишати дітей в тій установі, де вони перебували, по суті, все своє життя. Й от з’явилася можливість перевезти їх на Буковину. 

«Багато співробітників цієї установи, – пригадує Данило, – які жили в Краматорську, відмовилися їхати. А це – потяг, евакуація і близько 70 дітей. Серед них в основному були чотири-шестирічні, та ще й діти з інвалідністю. Частина людей, які повинні були приїхати зі Слов’янська супроводжувати нашу делегацію, відмовилися в останній момент. Тож у нас на людину було десь 10 дітей. Головний лікар бігав по вокзалу і просив охочих допомогти відвезти дітей». 

До Чернівців їхали два дні та дві ночі. Данило пригадує, як разом зі своєю мамою та дівчиною, співробітниками будинку дитини і тими, кого вдалося залучити на допомогу, готували дітям у потязі кашу. 

«Пам’ятаю крики, – говорить хлопець, – бо діти нічого не розуміють і перестають плакати тільки тоді, коли ми їм давали  ложку, щоб їсти. Вночі вони падають з полиць і ти не можеш заснути, адже маєш за ними слідкувати. Коли тривога, потяг зупиняється і всі лягають на підлогу». 

Переїзд до Чернівців та 2-кімнатна квартира на сімох людей

Так Данило опинився на Буковині, хоча раніше ніколи не був на Заході України. Єдине, що хлопець знав про Чернівці – те, що тут гарний університет. Він навіть планував сюди вступати, але було далеко від дому, тому вибір зупинився на Харкові. 

З житлом їхній сім’ї пощастило. Через знайомих вдалося орендувати квартиру в центрі міста за непоганою на той час ціною – 250 доларів у місяць. 

«І хоча в квартирі були проблеми з каналізацією, – говорить хлопець, – тож посуд треба було мити в тазику, протікав дах, тому що просто на стелі кухні було вікно. Дощ чи сніг – і все тече. Але це було дві з половиною кімнати, туалет і плита. Що ще треба для родини, аби тоді вижити?».

У цій квартирі й розмістився Данило з батьками та дівчиною, а також його сестра з чоловіком та сином. Хлопець пригадує, як після переїзду до Чернівців хвилювався, чи зможе знайти тут роботу. 

«Це було одне з моїх перших міркувань, – додає Данило. –Навіть якщо не стати на ноги, то щоб були гроші на життя і щоб харчуватися не тільки гуманітаркою». 

Мовне питання, інтеграція в місцевий простір та наративи російської пропаганди

Хлопець розповідає, що загалом у Чернівцях не зіштовхувався зі стереотипами, пов’язаними з вимушеними переселенцями, але його рідним доводилося. 

«Мовне питання стоїть дуже гостро, – говорить хлопець. – Коли, наприклад, моя сестра дзвонила просто розпитати, як отримати якусь ковдру, крупи тощо і заговорила по телефону російською, то на іншому кінці кидали трубку або агресивно висловлювались на її адресу». 

Тато Данила і дідусь із бабусею по батьковій лінії переїхали в Україну з Росії ще в часи СРСР. Вони розмовляють українською погано. Сестра намагається говорити українською, а от для хлопця це взагалі не проблема – він легко перейшов, хоча зізнається: вдома все ж спілкується російською. 

«Але я не дозволю собі розмовляти російською, – додає Данило, – якщо людина до мене звернулася українською. І на роботі теж. Тож коли я минулого року приїхав до Харкова і замовляв каву українською, а мені відповіли російською, це було дуже незвичне відчуття. Для мене трішки дивно поза особистим колом розмовляти російською».

Коли Данило переїхав до Чернівців, то не відчув жодних труднощів з інтеграцією в місцевий простір. 

«Дивно вважати, – говорить хлопець, – що «східняки» і «западенці» різні. Це штучно створений стереотип, який активно просувається в тому числі російськими спецслужбами через оцю мовну розрізненість. Вважаю, що це неправильно. Заохочувати говорити українською – так, принижувати, що говориш російською – ні».

Та все ж є одна річ у спілкуванні, відмінна від того, до чого звик Данило.

«Коли в Чернівцях комусь кажеш «будь здоровий», – додає хлопець, – то люди відповідають «і ти будь здоровий». Вдома ми говоримо просто «дякую».

Про повернення у Краматорськ та відбудову України

Війна вже двічі змушувала Данила Шевцова покинути рідний дім та звичне оточення. Проте хлопець переконаний, що це зробило його більш самостійним, відповідальним та допомогло сформуватися як людині і професіоналу. 

«Я повинен зростати, – міркує хлопець, – допомагати, сплачувати податки. Але я готовий все це проміняти на те, щоб війни просто не було». 

В майбутньому Данило хотів би повернутися в Краматорськ. Пригадує, як до початку війни планував записатися в басейн на тренування. Навіть шапочку купив. Вона так і залишилась в їхній квартирі. 

«Коли ми повернемо Україну в кордонах 1991 року, – підсумовує Данило, – до нас на Схід приїдуть міжнародні фонди, які будуть інвестувати у відбудову України. І їм потрібен буде спеціаліст, який знає контекст та іноземні мови. Тож там можна буде працювати і допомагати рідному місту.  Коли почнеться відновлення нашої країни, я хочу повернутися. Це – мій дім, і за ним сумуєш».

Лілія Шутяк, Чернівці
для Infopost.media
фото: Алла Бордіянчук

* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».