Аналітика 06 Листопада 15:40

«Історія українсько-російських відносин закінчилася в 2014 році» – розмова Андрія Любки з литовським істориком Альвідасом Нікжентайтісом

З 24 лютого українці заново відкрили для себе прихильність, близькість за цінностями та ідеями багатьох європейських країн. Особлива роль у цьому – країн Балтії, які, до прикладу, одними з перших підтримали заявку України на вступ до НАТО.

Тому презентуємо розмову двох інтелектуалів про погляд литовців на Україну, роль історії в долі країни і перспективи співпраці в регіоні Центрально-Східної Європи. Інтерв’ю українського письменника Андрія Любки з Альвідасом Нікжентайтісом, литовським істориком, директором Литовського інституту історії, президентом Комітету національних істориків Литви.

Lyubka

Як у Литві дивляться на Україну і події, які відбуваються у нас останні 8 років? Вже минула романтика революції, багато часу пройшло з початку війни. Теперішня ситуація в очах литовців сприймається як прогрес чи регрес?

В першу чергу важливо, як країна для себе визначає, в якому історичному регіоні вона знаходиться. Так відразу видно відмінність між різними державами. Якщо Естонія, наприклад, позиціонує себе як північна країна, а Латвія взагалі не знає, до якого регіону вона належить, то литовці себе чітко бачать в Центрально-Східній Європі. Це пов’язано як з поточною ситуацією, так, безперечно, і з історичним минулим. Саме ця особливість і робить наш регіон привабливішим.

По-друге, кожна країна має меганаративи, з якими себе ототожнюює. У Литві домінує наратив боротьби за свободу. Свобода наш найперший пріоритет.

Якщо ми об’єднаємо ці два фактори – де Литва бачить своє теперішнє, майбутнє і минуле, та яких меганаративів дотримується, то можна зрозуміти, чому так зросла зацікавленість Україною після Революції Гідності. Досі немає ніяких сумнівів у симпатії Литви до українців.

 


Ми дивимося на вас як на союзників, як на народ, з яким нас багато чого об’єднує.


 

З професійної точки зору наше завдання полягає в тому, щоб цей інтерес, пік якого настав у 2014 році, продовжував залишатися на високому рівні. Ми повинні створити такі інституції на державному рівні, щоб цей інтерес постійно підтримувати. В цьому плані союзником для нас є Польща, хоча там теж є деякі суперечливі моменти. Але в Литві немає жодних сумнівів «так» або «ні», ми повністю підтримуємо Україну.

На підтвердження цих слів наведу яскравий приклад. Я ніколи не збирав кошти через Facebook. Але одного разу мій хороший знайомий, який є одним з керівників Української Православної Церкви, сказав, що йому потрібні 3 тис. євро на важливий соціальний проект. Оскільки гроші потрібні були терміново я зважився оголосити про збір коштів на Facebook. Написав, що моїм друзям з України потрібні терміново потрібна певна сума, пояснив куди її планують спрямувати. І, уявіть, що пожертви йшли так інтенсивно, що вже після двох днів кампанії я був змушений її зупиняти. При цьому, це був закритий пост – тільки для моїх друзів. Хоча вони настійно переконували мене, що таку інформацію потрібно зробити публічною. І ця ситуація відбулася вже після піку підвищення інтересу до України, десь в 2019 році. Найцікавіше, що жертвували люди, яких я навіть не знав.

Як ви, як професійний історик, ставитеся до тези Путіна, що українці і росіяни – один народ?

Як історик, я бачу, що зараз ми не можемо оцінювати поточну ситуацію через призму історії. Я можу тільки сказати, що історія українсько-російських відносин закінчилася в 2014 році і після цього говорити про якісь «братні народи» немає сенсу. Історія цих країн, це ж не тільки Радянський Союз, був ще й Іван Мазепа, наприклад, та інші безперервні спроби розірвати ці стосунки. У 1918-19 роках також було пролито чимало крові … В історії завжди є альтернативи.

Те, що Путін називає «Вічним союзом», з моєї точки зору, нагадує гру «кішки-мишки». Сподіваюся, українці не образяться, якщо я їх порівняю в цій алегорії з мишкою, яка весь час намагається втекти від цього жирного кота. На щастя, в 2014 ця втеча вдалася, і я дуже сподіваюся, що з цього року починається нова сторінка історії України. А те, що говорить Путін – неактуальна інформація для майбутнього.

Як ви, як історик та інтелектуал, громадянин не тільки Литви, а й Європейського Союзу, бачите можливість України бути частиною цього простору. Можливо, поки не в складі ЄС і НАТО, але все ж важливою частиною Центрально-Європейського регіону?

У мене також є інша посада, посилаючись на яку я можу відповісти на це запитання. Наступного року виповниться рік Форуму діалогу і співпраці ім. Єжи Ґедройца, організації, якою я керую.

Ми вибрали таку назву не тільки тому, що коріння роду Ґедройца з Литви, а й тому що вона відповідає на питання, як ми уявляємо майбутнє співробітництво з Україною, Польщею, і тієї ж Білоруссю.

Єжи Ґедройц свого часу говорив, що не може Польща будувати відносини зі світом, і в першу чергу з Росією, не думаючи про своїх сусідів. Звідси і відома концепція УЛБ (Україна, Литва і Білорусь) – вільна Польща може існувати тільки коли будуть вільними і демократичними Україна, Литва і Білорусь. Ці слова Єжи Ґедройца я проектую і на Литву, коли УЛБ трансформується в УПБ, де місце Литви займає Польща.

Питання в тому, як цього досягти. На думку Єжи Ґедройца, це не лише відмова від територіальних претензій до сусідів (наприклад, Львова, Вільнюса), а й подолання історичного імперіалізму. Наприклад, коли поляки говорять про «ягеллонські ідеї». На жаль, прояв такого наративу у відносинах Польщі та України бачу і у волинській різні. Але я сподіваюся, що ми зможемо це подолати.

Відмова від територіальних претензій та історичного імперіалізму можна розуміти і ширше – свої відносини ми повинні будувати на засадах рівноправності. Немає вищих і нижчих націй – ми всі рівноцінні партнери. Не можна про це забувати.

Причому, це важливо не тільки для України, але і для всіх країн регіону. Єдине, що з Білоруссю зараз складно. Але ми повинні також розуміти, що демократію не можна імпортувати – народ повинен сам дорости до цих змін. І тільки тоді з ним можна співпрацювати і допомагати.

Чому це важливо? Як історик знаю, що в цьому світі немає нічого вічного. Озвучу, напевно, думку 90% всіх литовців про те, що Литва зараз дуже щаслива, оскільки є членом не тільки ЄС, а й НАТО. Ми не знаємо, наскільки тривкими будуть ці союзи, адже багато подібних організацій, а також держави, вже припиняли своє існування. Нам весь час потрібно думати, що буде потім, навіть якщо прямої загрози сучасному стану немає. І знову відповідь на це питання дає Єжи Ґедройц. Тому що, якщо буде вільна і демократична Україна, Польща, а також, сподіваємося, і Білорусь незабаром, то ми в Литві будемо відчувати себе більш спокійно. Адже у нас будуть не тільки надійні сусіди, а й стратегічні союзники. Я думаю, що наш проект УПБ – це майбутнє. І важливо, що це питання повинні вирішувати не тільки політики, оскільки вони швидко змінюються, а й інтелектуали наших країн. Думаю, нам потрібно об’єднуватися. В Україні часто говорять, наприклад, про Балтійсько-Чорноморський союз, але в політичному плані це теж саме, що і УПБ.

Це майбутнє і ми повинні це зробити.

 

 InfoPost.Media

Фото для колажу: Andriy Lyubka / Facebook, delfi.lt

* Цей матеріал підготовлений у рамках ініціативи Re:Open Ukraine, який реалізується Інститутом Центральноєвропейської Стратегії

Re:Open Ukraine – це проєкт Інституту Центральноєвропейської Стратегії, метою якого є перевідкрити та пояснити нову Україну як для неї самої, так і для її безпосередніх західних сусідів. Проєкт має 3 фокусні регіони України, а саме Закарпаття, Буковина та Одещина, та 5 фокусних країн ЄС і НАТО, а саме Польщу, Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію.


Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.

Коментарі