Колонки 24 Вересня 16:34

Ідентитет, самобутність і дизель-потяг з Батьова до Солотвина

У сучасному медіапросторі багато говориться про найзахіднішу материкову гілку українського етносу – закарпатських руснаків-українців.

Порізнені вони не тільки гірським рельєфом, не поокремими локалітетами зі своєю специфікою та нюансами.

Живучи в східній частині сучасного Закарпаття – історичному північному Марамороші, відносно непомильно можу писати тільки про цю окраїну. Ужанщина, Турянська чи Латорична долин и й досі зостаються для мене terra incognita.

Petro Midyanka

Початок шістдесятих років минулого століття, на які припали мої шкільні роки, знаменував собою розквітлу й уже усталену радянську окупацію й колгоспний лад, українізацію шкільництва й культури. Вдома, звісно, ніхто українською літературною мовою не розмовляв, молитви канонічні звучали церковнослов’янською, побутували й народні на діалекті.

Книжок у хаті не було ніяких, Біблію хтось у батька позичив і не  повернув. Святе Письмо я читав у вуйка. Він привіз Біблію з Росії.

Говорити “по-панськи”

У ті часи на Закарпаття скеровували за державним направленням вчителів, лікарів, бібліотекарів і культмасовиків. Моя перша вчителька походила з південної Житомирщини і її мовлення в класі істотно відрізнялося від говірки вистрижених хлопчиків і акуратно зачесаних дівчаток.

Вона настільки на мене вплинула мелодикою й фонікою, що я почав говорити “по-панськи”.

Тоді за панів тримали тих, хто займав державну посаду. В середніх класах більшість учителів також були “східняками” й коли Поліна Петрівна висловлювалася “ой ти доле моя чубата”, то я ніяк не міг утямити що це таке є…

Старші люди в мовленні вживали достатньо українізованих гунгаризмів, румунізмів і церковнослов’янізмів. Покійна баба Маріка Мотриха у великих винятках кляла: “Поруганіє би на вас упало”.

Дуже гарно співали за столами на весіллях, хрестинах, це була справжня пісенна автентика, днів народжень ніхто не святкував. Більшість була давніше неписьменною й безпаспортною. Танцювали повільніше, ніж зараз, в окремих селах на манір румунських мараморощан.

Радіофікація українців, офіційна союзна, республіканська та обласна преса (поштарі ходили з важкими сумками газет і журналів) робили свого роду “олітературнення”.

В 60-х роках минулого століття почалися масові виїзди в союзні республіки, де державним був “великий и могучий”, то відповідно засвоювалася заробітчанами технічна термінологія, професійна лексика. Говірка повально була засмічена русизмами. Цьому також сприяла військова служба.

Варто додати, що російська мова також була викладовою на військовій кафедрі Ужгородського університету, численних спецслужб. Офіцери КДБ  також проводили допити російською мовою, хоч за фахом я був україніст.

У побут закарпатців уже повністю увійшов фабричний одяг. Він був скромний, з радянських мануфактур. Українськість підкреслювали квітчасті жіночі хустки. “Як десь під Києвом”, – говорив сучасний український дипломат Михайло Юнгер, а тоді студент, який зі мною приїхав до моїх батьків.

Як жили національні меншини

Осібно від русинів-українців трималися угорці, румуни, роми, євреїв майже всіх депортували і в села повертатися було з них нікому.

Найлегше були впізнавані румуни, котрі в Тячеві та Нересниці торгували вінками посадкових цибуль, смаженим соняшниковим насінням. У жінок з-під темних хусток вибивалися тонко заплетені коси,чорні або коричневі светри прикривали безрукавки румунського крою. Наші були непоказні, фуфайчані й одягалися на чорні роботи.

Угорці з місцевим населенням спілкувалися мало, через мовний бар’єр, погано розмовляли російською чи й не розмовляли взагалі.

Суміжність Румунії та Угорщини з СРСР  сприяла самозбереженню національних меншин. Влада, правда, визнавала марамороських румунів як молдаван, радіоемісії, шкільництво офіційно були як молдавські.

Українців прозраджувала фонетика. І зараз за нею легко розрізнити мешканців Тересовської чи Теребельської долин. Фоніка нікуди не ділася та локальні відміни ще побутують. В Углі так, а в Золотарьові вже по-іншому, хоч класна дама в Хустській школі-інтернаті, де я здобував середню освіту, вперто називала це село за правописом Золотарево. Із Золотарьова походило багато однокласників.

Поліетнічний дизель Батьово-Солотвино

Наочним прикладом закарпатського поліетнічного міксу був дизель-потяг Батьово-Солотвино, котрим студентом я їздив з Ужгорода до Тячева. До Виноградова в ньому панувала угорська мова й угорська ноша, від Севлюша до Королева галасували роми в довгих сукнях, прошитими впоперек кольоровими стрічками, від Хуста й далі всідалися на дерев’яні лавиці вагонів румуни. В Сокирниці з поїзда виходила ціла процесія притисянських долинян, що працювали в Хусті. Та сама картина повторювалася і в Стеблівці. На станційному будинку зі старих часів висів залізничний дзвінок.

З німецькою меншиною мені доводилося пересікати в Усть-Чорній, з її середовища мав родичів. Мешканці Брустур і Руської Мокрої більше контактували з місцевими німецькими колоністами й пили «фухсіг» грам, що по-німецьки означало “funfcig”, себто 50.

Закарпатські німці в особі Ольги Рішаві мали добру поетесу щось типу Рози Ауслендер з Чернівець. Її книжку “Голуба мандрівка” блискуче переклав на українську Петро Скунць. Збірку видали “Карпати”, але німці покинули Закарпаття, Кушниця, де жила Рішавіка віршів не читає. І так потроху занепадає культура німецької меншини.

Дружина Загоруйко після університету мала державне направлення в село Бовтрадь, звісно, угорське, де вивчали російську. У помешкання молодої вчительки на зиму була потрібна грубка.

Жінка казала, що пєчка. Хазяйка перепитувала “Людачка, мівон пєчка?” Доки не здогадалася – “кальга”. Отакі були міжетнічні стосунки.

А як зараз?

Сучасне Закарпаття достатньо “олітературнене”. Маю на увазі місцевий український етнос. Навіть намагання адаптуватися під локальні говірки часто кульгає на літературщину.

Для туристичних принад добрі традиційні місцеві назви, фестивалі, вивіски харчевень типу ресторану “Гелета”. Для вливання в естетику світової культури русинські літературні унапрямування заслабі, не можуть конкурувати навіть з графоманським українським “красним письменством”.

Будучи вихованим у діалектному середовищі й сам поволі забуваю батькові й материні слова. Може, виною в тому є фахова освіта й посилене читання упродовж років. Але мені тісно в стилістичній говірковій ідентичності. 

Хоч я далеко не прихильник інституції захисту української мови, котрий очолює син мого давнього покійного нині приятеля.

Мову треба захищати творчістю світових стандартів, в літературі це, на жаль, далеко не так. Діалект треба берегти не в шароварному треносі, а показати його красу й самобутність.

Колись патріарх русинської літератури в Сербії Михайло Ковач писав, що залишає світ на молодих. Писав то в поважнішому віці, ніж я тепер, але вже можу повторити це саме. Хотілося б почути про перспективи збереження ідентитету українців Закарпаття, про ту самобутність, що не підвладна часоплину й належить молодшим поколінням.

 

Петро Мідянка, письменник,
спеціально для Infopost.Media,
фото з особистої сторінки автор у Facebook

Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com


 

Радимо також прочитати матеріал про презентацію книги сербського русина Миколи Шанти “Паннонське чудовисько” у перекладі письменника Андрія Любки. У романі, основою для якого став реальний щоденник сербського журналіста, котрий потрапив у сербський концентраційний табір, описана доля українців-русинів, виселених на територію колишньої Югославії.


Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.

Коментарі