03 Квітня, 2024

«Хочу приносити користь»: як етнічний румун з Буковини допомагає ЗСУ

«Хочу приносити користь»: як етнічний румун з Буковини допомагає ЗСУ

Фотограф Едгар Каланча родом із села Ванчиківці Новоселицького району Чернівецької області. З початку повномасштабного російського вторгнення він активно долучився до волонтерської діяльності, а також ось уже два роки працює на виробництві військової амуніції. Двоюрідний брат Едгара служить у Харкові на Куп’янському напрямку, тож фотограф регулярно організовує збори коштів для військових. 

Поспілкувалися з Едгаром про те, як він вивчив українську мову і чому для нього важливо нею спілкуватися, які наративи поширює Росія серед румуномовного населення Буковини і як з ними боротися, про волонтерську діяльність та чому нашій державі треба більше спілкуватися з національними меншинами й розвінчувати пропагандистські міфи. 

Про важливість володіння українською мовою

Едгар розповідає, що село, де він народився, румуномовне, й у школі всі предмети були румунською. Українську поруч із англійською чи французькою їм викладали як іноземні.

Після школи фотограф вступив на навчання до Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. Тут він вже добре вивчив українську мову.

«Я народився в незалежній Україні, – говорить Едгар, і тут проживаю. Для мене важливо говорити українською. Румунською мовою я ще спілкуюся вдома з батьками та деякими односельчанами. Але з румуномовними друзями в соціальних мережах переписуюся українською. От навіть моя 55-річна мама з початком великої війни попросила переписуватися з нею українською, щоб краще опанувати граматику, й зараз вже покращила свої вміння»

Багато знайомих та друзів Едгара теж перейшли на українську. Значною мірою цьому сприяло навчання у вищих навчальних закладах Чернівців. Але є і випадки, коли, за словами фотографа, приходиш в сільський магазин, говориш українською, а тебе «не розуміють» і кажуть: «Bună ziua, а не добрий ранок. Давайте румунською. У нас тут так спілкуються»

Сам Едгар ніколи не відчував утисків через свою україномовність, але з такою ситуацією зіштовхнулася його мама. 

«Якось вона пішла в магазин, – говорить Едгар, і один із відвідувачів на її українську почав реагувати агресивно й називати маму бандерівкою та нацисткою».

Img 3048

Про велику війну і волонтерство  

Едгар пригадує, як на початку повномасштабного вторгнення всі навколо говорили, що треба купляти гречку, рис, макарони. Так він і зробив, і заодно завіз кілька сумок із продуктами у волонтерський штаб на вул. Головній у Чернівцях. Перший тиждень фотограф активно ходив туди, допомагав розвантажувати й завантажувати машини, які їхали на лінію фронту. Через певний час зрозумів, що в місті йому нема що робити – всі зйомки відмінили, весілля також. 

«І от я поїхав у село, – пригадує фотограф, – зробив ящик «коктейлів Молотова», сидів і чекав. Якщо прийдуть росіяни, то щоб щось зробити. Так минув місяць і згодом я вирішив повернутися до Чернівців. З того моменту, вже скоро два роки, працюю на корисному для військових виробництві». 

Своє рішення частково змінити діяльність пояснює просто: хоче приносити хоч якусь користь. Двоюрідний брат Едгара воює в Харкові на Куп’янському напрямку. Фотограф намагається допомагати йому та іншим військовим, організовує збори грошей. Каже: не розуміє людей, які живуть, ніби нічого не сталося і не донатять, пояснюючи це тим, що хтось щось краде. 

 

Читай також:
«Це наша батьківщина, ми тут живемо»: історія етнічного румуна з Чернівців, що став волонтером

 

«У мене в Instagram не так багато підписників, – додає Едгар, – десь 600–700. Я оголошую збір і дивлюсь, скільки людей зробили донати. Зазвичай це до 15 осіб, тобто навіть не 10%. І ніхто ж не просить тисячі гривень, а 5–10. Сьогодні захотів кави – відмовся і задонать. Щоб військовому було спокійніше і він мав чим працювати. А для декого кава важливіша, ніж донат».

Чоловіки з рідного села Едгара теж воюють і він їм регулярно допомагає. Якщо не зборами грошей, то військовою амуніцією. Один із сусідів фотографа загинув у перший місяць війни. Він був у бригаді, що захищала київський аеропорт. 

Як руйнувати пропагандистські стереотипи серед румуномовного населення 

Фотограф розповідає, що на Буковині є багато румуномовних сіл, мешканці яких дуже підтримують Україну. Але трапляється і інше. 

«Зокрема, в одному із сіл, – говорить Едгар, є людина, яка повісила прапор Молдови, бо вона чомусь хоче в цю країну і каже: «я розмовляю молдовською мовою». Водночас він навіть не розуміє, що такої не існує. Є румунська, і  в Молдові державна мова теж румунська. На жаль, я знаю багато людей зі свого середовища, які підтримують Путіна чи хочуть у Румунію. І я знаю деяких вчителів, які в школі розказують, що «русскій мір» – це добре».

Едгар пояснює це тим, що люди часто звикли самі нічого не робити, а сподіваються, що хтось прийде і зробить їхнє життя кращим. 

«Відповідно, вони думають, – додає фотограф, якщо Молдова, Румунія чи Росія візьме нас до себе, то відразу стане краще. Тут не варто забувати і про шлейф, який тягнеться ще з часів СРСР. Старші люди, які жили в той час і були молодими, впевнені, що і трава тоді була зеленіша. Тож якщо прийде Росія або інша країна, відразу стане добре. Молодше покоління здебільшого думає інакше». 

До поширення пропагандистських наративів у селах Буковини подекуди долучається і церква. 

«Я чув, – ділиться фотограф, що в Чернівецькій області є церкви, які виправдовують російське вторгнення. У нашому селі такого, на щастя, немає».

Крім того, за словами Едгара, що б не сталося, люди схильні звинувачувати владу. 

«Коли так робиш, – розповідає фотограф, всі тебе підтримують. Але ніхто не хоче подивитися на себе. Добре звинувачувати владу, а потім йти на якесь сільське свято, сідати за стіл поряд із людиною, яка за кордоном краде велосипеди і мопеди. Але погана влада, а твій друг не робить нічого неправильного. Хоча він краде в країни, яка допомагає нам під час війни». 

Як говорити з такими людьми, Едгар не знає. 

«Я завжди порівнюю їх із росіянами, – міркує фотограф. Ти ж росіянину не доведеш, що він – агресор і Путін поганий. Які б аргументи не наводив, люди будуть перекручувати ці факти на свою користь. Але є надія на молоде покоління, яке ніколи не жило в СРСР». 

Img 3116

Чому з нацменшинами потрібно більше спілкуватися

Едгар розповідає, що йому бракує правильної комунікації з боку органів державної влади. Це, зокрема, стосується і питання мобілізації. Він впевнений, що погані історії поширюються швидше і люди охочіше в них вірять. 

«Те, що людину призвали, – додає Едгар, – відправили на кілька місяців на навчання за кордон – не така популярна історія, як та, коли когось зловили і відразу відправили в гарячі точки. У нас люди дуже швидко підхоплюють всілякі ІПСО. З румуномовними та іншими нацменшинами треба працювати, пояснювати їм інформацію. А то виходить, що в нас більше довіри до блогерів, ніж до влади». 

Фотограф переконаний: через брак комунікації люди починають самі себе накручувати. Адже якщо вони не отримують повної інформації, то додають свою точку зору й у голові виникає каша. 

«Деякі румуномовні буковинці думають, – говорить Едгар, – що з Румунією буде краще, бо там вища зарплата і т.п. Але ніхто з них не був у Румунії й не володіє грамотною державною мовою. Я їздив туди кілька разів і помітив: румуни мене погано розуміють, а я – їх. Це не та румунська, якою розмовляють на Буковині. Тож коли мені кажуть «ми хочемо в Румунію», то в нас відбувається приблизно такий діалог: «А який там податок на земельні ділянки?, – питаю. – Я не знаю. – Ну, ти аграрний працівник. Чого ти хочеш в Румунію, якщо нічого не знаєш?».  

Через такі ситуації Едгар перестав спілкуватися з багатьма знайомими. 

«Був у мене один друг, – говорить фотограф, – і якось під час вже великої війни зайшов до мене в гості. Під час розмови він двічі чи тричі повторив слово «хохол». Я його вигнав з дому і сказав, що більше не хочу спілкуватись. Згодом з’ясував, що він дивиться російські новини і регулярно ходить до церкви московського патріархату та вірить тамтешнім священникам. Це притаманно багатьом румуномовним на Буковині: якщо батюшка сказав, що це правильно, значить так і є». 

Та, попри все, щодо майбутнього України Едгар налаштований позитивно. Каже: робить, що може, щоб наближати нашу перемогу і дійсно вірить, що все буде добре. Хоча багато знайомих фотографа, із якими він спілкується, закидають йому, що він занадто проукраїнський. На що Едгар відповідає: «Як можна бути занадто проукраїнським? А де ти живеш? Поїдь в Англію чи Німеччину. Там якою мовою будеш говорити? І коли знайомі кажуть, що надто старі і вже тяжко вчити українську, тому говорять російською, я наводжу приклад своєї мами, яка в 55 років опанувала українську. Якщо людина не хоче щось робити, то вона знайде мільйон «відмазок». А як захоче, то вивчить».

 

Лілія Шутяк, Чернівці
для Infopost.media
фото: Валерія Померлян

* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Group 141

Коментарі