Бомбосховища і фейки: як працюють українські журналісти в умовах інформаційної війни

Ще з часів Євромайдану Україна почала все більшу увагу приділяти захисту свого інформаційного простору. При цьому основним рушієм такого руху стала навіть не держава, а журналісти і волонтери.

Розуміючи важливість і цінність достовірної інформації, незалежні журналісти почали створювати проекти, які мали на меті перевіряти різні факти і спростовувати ті, якими намагались ввести в оману українських читачів. Так, зокрема у березні 2014 року з’явився проект StopFake, створений для викриття неправдивої інформації про Україну та інші держави. У 2016 році запрацювала платформа VoxCheck, яка запровадила щотижневий моніторинг заяв топ-політиків України. Після того кількість проектів, які досліджують природу маніпуляцій та фейків в Україні зросла.

Однак перед початком війни в Україні залишилось чимало медіа, які фінансувались олігархами, у тому числі тими, які мали тісні зв’язки із Росією. Такі телеканали та інтернет-сайти транслювали проросійські наративи, розпалюючи ворожнечу між різними регіонами країни та звинувачуючи українську владу у подіях на території тимчасово окупованого Донбасу.

Щоб позбавити власників таких каналів та інтернет-видань доступу до аудиторії, Рада національної безпеки і оборони України (National Security and Defense Council of Ukraine) почала вводити санкції проти їхніх компаній-власників. В Україні закликали IFJ та EFJ (International и European Federation of Journalists) проаналізувати контент цих телеканалів на відповідність світовим журналістським стандартам об’єктивності і неупередженості.

Так з лютого 2021 року рішенням РНБО в Україні заблокували канали, які знаходяться у сфері впливу олігарха Віктора Медведчука, пов’язаного родинними зв’язками з Володимиром Путіним. Під санкції потрапили “112 Україна”, NewsOne та ZiK. Після того як власники цих каналів зробили спробу запустити нові, РНБО заблокувала і їх.

Ми також розпитали представників українських медіа, як їм доводиться працювати у нових реаліях – як будують роботу, як шукають експертів і відсіюють корисну інформацію від фейків.

Українські редакції у бомбосховищах

Інтернет-видання Бабель і до війни мало невеликий штат – 12-15 журналістів, редакторів та відповідальних за соцмережі. Після початку війни частина людей не змогли продовжувати працювати – вони знаходились в областях, де велися активні бойові дії.

Звісно ж, ми намагалися допомогти їм евакуюватися. Наша колега Марина, яка відповідала за соцмережі, взагалі опинилась під російською окупацією. Там були танки, які стріляли просто по будинкам, кілька тижнів вона провела у підвалі. Зараз її вже вивезли, – розповідає головний редактор видання Євген Спірін.

За його словами, до війни вони ніяк не могли знайти працівників – не було вільних журналістів та редакторів відповідного рівня. Однак після військового вторгнення Росії в Україну до Євгена звернулись журналісти з різних куточків світу – від Канади до Чилі, які погодились писати безкоштовно і зараз працюють із виданням 24/7.

Як ми побудували роботу? Ми максимально закликали наших працівників виїхати з Києва. Коли щось у тебе бахкає над головою, час від часу звучить повітряна тривога, тобі потрібно бігти до метро і це по 20 разів на день, то працювати в такому режимі неможливо. Майже всі виїхали чи то у Львівську область, чи на Закарпаття. У Києві залишились тільки п’ятеро разом з головним редактором і заступником. Тому зараз вся комунікація відбувається в онлайн-чатах – у окремих групах координуються редактори новин, журналісти та дизайнер.

За словами Спіріна, перші два тижні бойових дій було дуже важкими. Здавалось, що новини, які вони пишуть, нікому не потрібні, “коли надворі третя світова війна”. Так тривало, поки не почали отримувати відгуки від читачів про те, що вони чекають новин про свої регіони.

Зараз у нас немає чіткого робочого розпорядку. Наш робочий день триває вже 18 діб з початку війни. Наша онлайн-стрічка і телеграм-канал працюють і вночі, оскільки читачі мають знати, що відбувається у той чи інший момент. Дуже важко прокидатись після того як вдалось поспати дві години. Ти встаєш і перше що робиш – швидко читаєш новини і розумієш, що весь цей жах ніде не пропав. Тому ми намагаємось навантажувати читачів по-мінімуму, але інформуємо про обстріли, повітряну тривогу.

Після військового вторгнення Росії Бабель повністю сконцентрувався на темі війни. У редакції стверджують, що намагаються робити максимально корисні матеріали.

Якщо це текст, то це репортаж із міста, у якому йдуть бойові дії. Якщо це рубрика Користь, то це матеріал про домедичну допомогу або як правильно добути воду зі снігу, коли немає водопостачання, – каже Спірін. – Коли я передивляюсь архів сайту і там трапляється стаття про “7 маршрутів Албанією”, то думаю “оце життя у нас було!”.

За словами Євгена, в українських журналістів зараз купа питань до іноземних колег, на яких всі рівнялись до війни і які зараз часто показують непрофесійність.

Я їх розумію. Якби мене зараз посадили писати про події в Парагваї, я б теж писав нісенітниці, як зараз інколи пише, умовно, The New York Times. Коли закордонні таблоїди посилаються на анонімні джерела і пишуть про розмову Путіна в бункері з Шойгу, то напевно крім Путіна і Шойгу її зміст не може знати ніхто. Крім того іноземні кореспонденти навіть перебуваючи тут не завжди розуміють контексту всіх подій.

Як стверджує головред Бабеля, їхні журналісти ще до війни навчились перевіряти факти з трьох-чотирьох джерел і поставили це на конвеєр. Раніше через це видання втрачало в оперативності, а зараз це дає велику перевагу. Дуже багато інформації дають читачі прямо з місць, про які пише сайт. Тому її часто доводиться перевіряти через власні джерела.

Фактчекінг та фіксинг замість лайфстайлу 

До війни GwaraMedia було лайфстайловим виданням зі своїм продакшеном та редакцією в Харкові. Журналісти писали історії про креативний бізнес, займались темами урбаністики, альтернативної освіти та сучасного мистецтва. Однак, з початком війни в Україні, робота редакції на один день завмерла через невизначеність.

“У перший день війни ми призупинились із командою і почали думати як діяти далі”, – розповідає CEO та координуючий редактор видання Сергій Прокопенко, – “Вся робота, якою ми займались до цього здалась нам неактуальною, тому вирішили зосередитись на тому, що ми вміємо робити – критично мислити і аналізувати”.

За словами Сергія, редакція і до цього була доволі мобільною та завжди готовою до переїзду. Тож налагоджувати роботу в нових умовах на відстані одне від одного виявилось нескладно.

У Харкові зараз залишилась частина команди, решта роз’їхались, щоб мати можливість працювати із безпечних місць. Одна з журналісток виїхала з України, редакторка працює в основному знаходячись у бомбосховищі у Києві  разом з котом, 72-річним батьком, хворим на астму та рештою родини.

“Оскільки наше видання нішеве і не було заточене під традиційний формат новин, ми зосередились на соцмережах та вирішили продовжувати кілька напрямків. Одним з них стала хроніка війни. Ми залишили формат історій та займаємось фіксингом. Зараз робимо, наприклад документальний фільм для Al Jazeera English про життя Харкова, історії пересічних людей, територіальної оборони тощо”.

Однак окремо команда по-справжньому зайнялась фактчекінгом. За допомогою програмістів створили чат-бот “Перевірка”, який рекомендував навіть Центр протидії дезінформації при РНБО України. Залучені до роботи редакція видання та близько 300 волонтерів.

“До війни мали близько 80 волонтерів із навколожурналістської спільноти, планували сформувати ком’юніті. Після початку бойових дій у людей виникло відчуття незалученості і зріс інтерес до інформаційного спротиву”, – розповідає редактор видання. – “Тепер серед наших волонтерів як профільні аналітики з журналістською освітою та представники “аналітичних професій” – аудитори, юристи, так і пересічні люди, які таким чином мають змогу прокачатися у перевірці фактів”. 

За його словами, для підвищення рівня своїх волонтерів редакція постійно рекомендує актуальні віддалені курси з медіаграмотності та має кількарівневу перевірку інформації, яка надходить через чат-бот.

На питання, чи зросте рівень критичного мислення в українців після закінчення війни, у тому числі інформаційної, Сергій каже, що після 2014 року українці і так суттєво “подорослішали” у цьому плані.

“Особливо це помітно серед освіченої частини населення, оскільки коли через тебе щодня проходить величезний масив інформації, то рівень критичності сприйняття підвищується. Решті ж якраз і будуть далі корисними такі сервіси, як чат-бот “Перевірка”, робота фактчекерських організацій тощо”.

Як не стати жертвою “диванного” експерта

Анастасія Ширіна, засновниця сервісу Helpsmi, розповідає, що її платформа продовжує працювати під час війни. Сервіс допомагає журналістам знаходити фахівців з різних тем, щоб оперативно отримувати від них коментарі з тих чи інших питань.

“Зараз журналісти цікавляться у експертів, як реагує ринок праці на війну, чи змінилися головні економічні показники, скільки часу та коштів Україні буде потрібно на відновлення економіки, що людям робити наразі з валютою (продавати чи купувати), як вплине війна на інфляцію, чи зміняться ціни на товари та послуги. Обговорюються питання можливого дефіциту товарів в Україні”.

За її словами, також дуже популярними є теми про стан українських біженців за кордоном, про концепцію закритого неба НАТО (що б це дало Україні і чи існують для нас ризики). Психологів українські ЗМІ розпитують про те, як самим не піддаватися паніці в умовах війни та як надати елементарну психологічну допомогу тим, хто цього потребує.

Анастасія радить журналістам для отримання перевіреної інформації стосовно бойових дій в Україні звертатися до офіційних державних органів і установ (міністерства, Офіс Президента, міські ради).

“На мою думку, можна слідкувати за офіційними сторінками в соцмережах голів територіальних громад, облдержадміністрацій, мерів міст, керівників окремих військових підрозділів. Також корисно моніторити виступи офіційних представників міжнародних організацій, читати звернення лідерів інших країн. Але з точки зору того, що вони роблять зараз для України, що збираються робити, аби нам допомогти. Я б стовідсотково не довіряла їхньому аналізу нашої внутрішньої ситуації”.

Медіагігієна у мультикультурному Закарпатті

Керівниця Ужгородського пресклубу та головна редакторка закарпатського видання Заголовок Ірина Бреза каже, що закарпатці нічим не відрізняються від решти українців, які переважно нехтують медіагігієною. Вони швидше повірять у інформацію, “перевірену сусідкою, якій точно сказали десь в СБУ” з різних месенджерів, ніж вироблять звичку читати об’єктивні новини у ЗМІ з високою репутацією.

Великий відсоток читачів та глядачів “купуються” більше не на ЗМІ, а на численні групи у соцмережах, інформаційні канали певних відомих персон/блогерів, просто гучні заголовки в агрегаторах новин.

Хоча за останній рік-два, мені здається, медіаграмотних та таких, що користуються мозком, а не емоціями, стає більше. Багато медіа, а також медійних організацій взяли на себе освітню місію, отямити хоч трохи споживачів інформації. Допомагає також те, що якісні медіа згуртовують та збільшують навколо себе аудиторію тих, хто стає їхнім постійним читачем. Системно працюють над тим, щоб привчити читача до відповідальних за свій зміст ЗМІ, а також розжовують деколи, що треба робити, щоб подолати замкнене коло фейків та дезінформації. Ужгородський прес-клуб, зокрема, теж займається підвищенням рівня критичного мислення закарпатців. Ще донедавна у нас тривала донедавна кампанія “Вірю-не вірю”, ми заходили до закарпатців буквально з усіх напрямків, де вони беруть інформацію.

За словами Ірини, ще на початку інформаційної кампанії минулого року стало зрозуміло: розрізняти медіа від сміттярок не вміють навіть люди з вищою освітою та ті, хто задіяний у освітніх процесах. І не тому, що вони погано вчились у школі. Просто занадто довірливі і не орієнтуються у методах та способах маніпуляцій.

На думку журналістки, з початком війни людей, які відрізняють авторитетні медіа від сайтів-сміттярок суттєво побільшало. Всі апелюють на кожному кроці до використання офіційних джерел. Офіційні структури почали надавати інформацію “людською мовою”, а не канцеляризмами, бо зацікавлені у поширенні більш-менш достовірної інформації. Багато фейків зразу спростовується, чого раніше не було. ЗМІ, більше, ніж коли-небудь, розуміють відповідальність за методи, якими вони піднімають собі рейтинги. Все-таки з війною не жартують.

Вплив анонімних медіа є, але мінімальний. Тут треба більше говорити про вплив соцмереж, розгін різних вкидів через усі можливі канали. Їх іноді підхоплюють анонімні сайти, або навпаки, інформація з анонімних сайтів поширюється у соцмережі.

Як стверджує Ірина, чутливі теми закарпатські медіа, які вважають себе якісними виданнями, висвітлюють врівноважено. З роками тут вже виробилося розуміння того, що навіть кілька слів можуть спричинити негативні впливи. Тим більше є приклади порушених кримінальних справ за розпалювання міжнаціональної ворожнечі чи закликів до територіальних змін.

“Правозахисники, як і правоохоронці, не дадуть тут “оступитися”. Кому потрібні зайві проблеми? Звичайно, не завжди було так. Але останні 8-10 років позитивні зміни у цьому напрямку відчутні”, – каже вона.

Viber-чати та анонімні Telegram-канали

Українська фактчекерка, колишня головна редакторка фактчекінгового проєкту “По той бік новин” та засновниця проекту “НотаЄнота”  Альона Романюк розповідає, що для українців головним джерелом інформації все частіше виступають не телебачення і традиційні ЗМІ. Інформаційним простором керують сотні інтернет-видань та тисячі сторінок і чатів у популярних месенджерах, яким рідко можна довіряти на 100%.

“З початком війни в Україні блогери, фактчекери, офіційні ресурси поширили ті офіційні ресурси, яким можна довіряти, які дають перевірену інформацію. Це, зокрема, сторінки Сухопутних військ, офісу президента, представників виконавчої влади тощо. Крім того є “білий” список медіа, який створив Інститут масової інформації. Щопівроку ця організація перевіряє медіа на предмет дотримання журналістських стандартів і на підставі цих критеріїв створює цей список. Зараз у цей список входять біля 10 українських інтернет-видань”.

Але крім традиційних ЗМІ українці за останні роки звикли черпати інформацію з месенджерів, де ніби гриби множаться чати і канали. Найбільш популярними месенджерами серед українців стали Viber та Telegram. Водночас із їх поширенням змінилась культура споживання інформації, а відмежовувати правду від напівправди та навіть відвертої брехні стало суттєво важче.

“Якщо говорити про Viber-чати, то це в першу чергу чати територіальних громад, батьківські чати, місцеві viber-групи. Саме вони і стали найбільшими поширювачами дезінформації з посиланням на нібито слова військових, волонтерів чи просто анонімних знайомих”.

Іншою загрозою є анонімні Telegram-канали, які дають частину правдивої інформації з офіційних ресурсів і частину тих наративів, які вигідні ворогу. Тому серед головних порад – не довіряти інформації, яка не має чіткого джерела (сказали військові, розповіла сусідка чи родич, який працює в СБУ), не довіряти анонімним Telegram-каналам і ресурсам, які не мають верифікації. Винятком можуть бути фактчекерські організації, яких в Україні кілька. І власне слід сприймати всю інформацію критично, оскільки мета ворога – посіяти паніку та створити інформаційний хаос. Щоб люди не знали, кому вірити і думали, що брешуть всі.

Віталій Дячук спеціально для InfoPost.Media

Фото зі сторінок героїв у Facebook

* Матеріал створено у співпраці зі словацьким виданням SME.sk з метою достовірного інформування про події в Україні та на Закарпатті зокрема. 

Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.