У перші роки ХХ століття Одеса була найбільшим містом України. Сьогодні звичайні одесити майже нічого не знають про тодішнього міського голову Павла Зеленого, який першим на цій посаді взявся за адвокацію української мови. Його метою був захист права мешканців Одеси на рідну мову, яку десятиліттями пригнічував царський режим.

Ще до початку революції 1905 року Павло Зелений представив в Одеській міській раді (думі) свій реферат щодо потреб народної освіти. У ньому, подавши масу аргументів, він відкрито ініціював скасування сумнозвісного таємного Емського указу 1876 року — царського закону, який десятки років забороняв фактично усі форми використання української мови в публічному просторі.

Видавець, банкір, суддя

Павло Зелений, згідно із дослідженнями Григорія Зленка, був уродженцем шляхетської родини Херсонської губернії. В Харківському університеті отримав фах правника, а водночас набув перших навиків публіциста. Здобувши вищу освіту, він певний час працював у канцелярії Херсонського губернатора. З кінця 1870-х років, тобто з часу, коли царат запровадив Емський указ, оселився в Одесі. Тут Зелений придбав друкарню, яка розташовувалась поруч із Дерибасівською. І взявся за редагування найстарішого в Причорномор’ї часопису – «Одєсскій вєстнік». Ця газета, зокрема, знайомила читачів з історією краю, його козацькими традиціями.

Редакторська праця для Зеленого була скоріше покликанням. Гроші він також заробляв як успішний банкір. Спершу був секретарем, відтак – довший час – членом правління, а врешті директором Земського банку Херсонської губернії. Разом із ним у цій фінансовій установі для підтримки місцевого самоврядування працювали ще два відомі одеські українці – митець Амвросій Ждаха та майбутній міністр фінансів УНР Павло Климович. Усі троє згодом стануть творцями «Просвіти» в Одесі – першої у Причорномор’ї. Близько десяти років Павло Зелений працював в Одесі також за своїм основним фахом – мировим суддею.

Популяризатор Шевченка

У кінці XIX століття саме Павло Зелений став ініціатором першого публічного вшанування роковин Тараса Шевченка в Одесі. Але в момент, коли цвіт інтелігенції міста (не лише українці) зібрались, – прийшло розпорядження генерал-губернатора про заборону вшанування. Ще раз – московський окупаційний режим тримав під повною забороною не лише будь-який публічний вияв української мови, але й звичайне вшанування Шевченка. Лише у березні 1906 року, після початку революції в царській імперії, коли вперше в Одесі таки вдалось публічно вшанувати Кобзаря, організатори події згадали, що першим в цій ініціативі у місті був Павло Зелений:

«Давно колись, ще в ті часи коли усе мовчало, «бо благоденствувало», по почину редактора покійної часописі «Одесскій Вестник» Павла Зеленого, начальство якось дозволило відсвяткувати роковини Шевченка в прилюдному зібранні. Малося на меті… обговорити взагалі українську справу і познайомити з нею ширші круги одеської публіки. Зібралося багато людей, можна сказати увесь цвіт одеської інтелігенції». 

Коли усі зібрались та розмістились за святковим обідом – посильний відкликав розпорядника заходу Зеленого у другу кімнату. Коли Павло Олександрович повернувся, то змушений був оповістити усіх присутніх,  що «по наказу генерал-губернатора, ніяких промов не повинно буть». Тому замість першого публічного вшанування Шевченка в Одесі «пообідали тишком-нишком, та й розійшлися». Учасник подій згадував: «після того дуже довго вже й зовсім не заходилися з прилюдним святкованням Шевченкових роковин». До березня 1906 року, коли давню мрію вдалось реалізувати на базі створеної за участі Павла Зеленого «Просвіти» в Одесі.

Міський голова Одеси

Ще до приїзду в Одесу Павло Зелений брав активну участь у місцевому самоврядуванні. Був у тому числі головою земської управи Єлисаветградського повіту Херсонщини. В Одесі обраний громадою, як «гласний» (представник) до міської думи. У лютому 1898 року Павла Зеленого обрали міським головою абсолютною більшістю голосів гласних. Історикиня Вікторія Герасименко, яка докладно вивчила тогочасну одеську пресу, констатує: «журналісти  впевнено акцентували увагу  на  популярності  Павла Зеленого,  як  гласного  думи та земського діяча, скромної особистості з яскравим та гострим розумом». 

Зелений вже був відомий у місті не лише, як банкір та публіцист, але і як благодійник. Був дійсним та почесним членом багатьох місцевих громадських організацій —  Одеського товариства історії та старожитностей, Одеського слов’янського благодійного товариства, Одеського відділення товариства охорони здоров’я, Одеського товариства взаємної допомоги літераторам та вченим, Товариства «Самопоміч», «Святої Магдалини» та інших. Маючи зв’язки та розуміння потреб, він активно взявся за поступовий розвиток міста очолював яке понад 7 років. Саме на чолі із Зеленим Одеса увійшла у XX століття.

Павло Зелений особисто знав кожного працівника міської управи. Вимагав від них вести менше листувань, а більше акцентуватись на фіксації реалізованих справ. Реорганізував пожежну охорону.  Займався питанням освітлення вулиць передмість через придбання містом газового заводу. Для економії коштів на поліграфії місто придбало власну друкарню. Розвивав мережу громадського транспорту та – через концесію – телефонної мережі. Опікувався створенням в Одесі Політехнічного інституту. Сприяв збільшенню числа євреїв, які здобували вищу освіту. Адвокатував права жінок, які досі не мали виборчого права і багато іншого.

Борець за права української мови

Ще в кінці 1903 року Зелений провів рішення міської думи та домігся відповідного дозволу Міністерства внутрішніх справ щодо створення у передмісті школи імені Івана Котляревського. Бо «Одесса, основа которой составляетъ элементъ украинский, обязана почтить память своего поэта». А грудні 1904 року Зелений виступив у міській думі із рефератом щодо покращення якості освіти в місті та околицях. У цій доповіді він порушив, зокрема, питання потреби в книжках українською мовою для шкіл і освіти населення. Зелений вважав, що всю освіту в українських громадах слід вести українською мовою, а українські книжки потрібно допустити в шкільні і народні бібліотеки на рівні з московськими. На подібний вчинок не відважився тоді жоден інший міський голова з-поміж великих міст українських земель, окупованих московитами.

Павло Зелений твердив, що Одеса має своїм корінням українське населення, а за даними статистики (яка вже тоді фальсифікувалась на користь «великоросов» во всій імперії) 50 000 містян вважають рідною українську. Реферат буквально містив наступні тези міського голови Одеси:

«Несмотря на разноплеменность г. Одессы, какъ крупного портоваго города, кореннымъ населеніемъ въ ней являются все же малоросы. Даже по даннымъ офиціальной статистики, роднымъ языкомъ является малоросійський для 50 тыс. жителей Одессы, при чемъ все население пригородовъ сплошь состоитъ изъ малороссовъ».

Міський голова Зелений використовував аргументи, подібні до самостійника Міхновського. Що українцям тяжко зрозуміти московські терміни, як от «пахота сохой» чи «курится овинъ», що часто зустрічались у шкільних підручниках. На його думку, вже тоді дивно звучали школярам тези «наша родная матушка Волга», коли ці діти виростають над Дністром, Дніпром чи Чорним морем. Зелений наводив багато інших слів, які дітям не зрозумілі. Відповідно запропонував скасувати царський Емський указ 1876 року та циркуляри, які забороняли давати в школах пояснення українською мовою, забороняли статті українською мовою в шкільних книжках. 

Наслідки прогресивної трансформації Одеси

Ініціатива Зеленого щодо української мови збіглася в часі з публічним Меморіалом українців Одеси від 15 січня 1905 року до прем’єр-міністра царської імперії графа Вітте щодо відновлення в правах української мови. А також з ініціативою українського самостійника – саме так називали тоді українських націоналістів – лікаря Івана Луценка (загинув згодом у бою з окупантами) започаткувати в Одесі першу щоденну газету українською мовою «Новина». На цю ініціативу петербурзьке «главноє управлєніє по дєлам печати» відповіло, що «міністр внутрішніх справ відмовив в дозволі видати в Одесі щоденну газету українською мовою». 

Хоча Зелений спілкувався та писав переважно російською мовою, він публічно виступав за скасування утисків, штучно створених для української преси. Проадвокатував  виділення міською думою Одеси 500 рублів – колосальну суму на ті часи – для пам’ятника Шевченку. Через кілька місяців після його публічного реферату на захист української мови міська дума обрала нового голову міста… Але Зелений був послідовним у своїх переконаннях. На початку 1906 року стає співзасновником «Просвіти» в Одесі разом із вищезгаданим самостійником Іваном Луценком та членом місцевого окружного суду Сергім Шелухіним – відомими на всю імперію правником та майбутнім міністром юстиції УНР. Шелухін, до речі, в Центральній раді очолив фракцію самостійників, тобто українських націоналістів.

Зняття Зеленого з посади міського голови не задовільнило імперців повністю. У кінці 1906 року вони організували судову розправу під надуманим принизливим приводом. Майже 70-літній Павло Зелений покидає Одесу і переїздить до одного зі своїх синів в містечко Ростов у Ярославській губернії – тепер це Ростов Великий на північ від столиці росії.

Помер колишній міський голова Одеси 15 серпня 1912 року у Ростові. Місце поховання – невідоме. В наші дні ми все більше дізнаємось про тих, кого раніше, як і українську мову, – знеславлювали. Але у майбутньому саме таким людям, як Павло Зелений, а не московським імперцям-шовіністам, будуть стояти пам’ятники в Україні.

Фото 1. Некролог від українців в щоденній газеті «Одесский листок» (22.8.12) про українську діяльність Зеленого
Фото 2. Фрагмент некрологу невідомого автора про українця Зеленого, якого особливо поважали євреї Одеси

Юрій Юзич, Одеса
для Infopost.media

* Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com

** Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».