fbpx
14 Лютого, 2023

UNDER THE BRIDGE

UNDER THE BRIDGE

«Києве, загинув далеко від тебе, але за тебе».

Роман Ратушний

Кажуть, у кожного є пісня, яка супроводжуватиме у смерть. Пісня переходу. Не знаю, чи це стосується тільки мелодії, а чи й слів також, і як обирає нас ця пісня. Я повертаюся в цю мить свого рідного міста – і сльози течуть, мов Дніпро навесні: я більше не хочу повертатися в цю мить, бо в ній помирає мій світ.

330769822 882016313066766 5715868340697455637 N

Sometimes I feel

Like I do not have a partner

Sometimes I feel

Like my only friend

Is the city I live in

The city of angel

Lonely as I am

Together we cry

I drive on her streets

‘Cause she’s my companion

I walk through her hills

‘Cause she knows who I am

She sees my good deeds

And she kisses me windy

I never worry

Now that is a lie

I do not ever want to feel

Like I did that day

Take me to the place I love

Take me all the way

 

Чверть століття тому акушерка віддає мені мою дитину і примовляє: «Стільки хлопчиків народжується… Мабуть, це до війни». Яка ще війна, що вона верзе? – думаю собі тодішня я.

Моя війна уповні відчулася мені у 2013 році на Майдані, коли я на власні очі побачила, як легко ворог може скалічити і вбити моїх дітей. Тоді не говорили про росію – говорили про «регіоналів», але тотожність не вгадували хіба сліпі. Ми ж згодом спостерігали, як усі фігуранти справ Майдану втекли в росію (як їм дозволили втекти привладні малороси, потенційні ґауляйтери). Такий страх і таку лють може породити лише загроза найдорожчим.

Узимку 2015 року цей хлопчик, мій старший син, іде на війну, яка офіційно називається АТО, але це війна з одвічним нашим ворогом – росією.

Двадцять четвертого лютого 2022 року на світанку молодший брат цього хлопчика будить мене фразою: «Мать, вставай, по Борисполю хуярять балістичними ракетами».

Одягнений, зібраний, повимикав воду в хаті. «Навіщо? – спитала я. – Я досплю». – «Ну, щоб ти хоч загинула не уві сні», – зіронізував Рома, а ввечері прийшов у формі, озброєний, прийшов переконати мене виїхати з Києва. «Ти не розумієш: русня буде заходити, виходити, будуть вуличні бої, ти заважатимеш мені воювати, бо я буду переживати за тебе!». Я сказала: «Ні».

Рома пішов, а мене затопило тваринним, звірячим болем: «Я більше його не побачу! – кричала я. – Він пішов, він пішов, Рома пішов назавжди!».

Я думаю, мене чув увесь Протасів яр.

Наприкінці лютого вранці я спускалася ліфтом з десятого поверху, де моя квартира, на перший. Зі мною їхала сусідка – вагітна юна дівчина – в кумедному домашньому одязі (махровий халат-панда на спортивний костюм та якісь пухнасті капці з мордочками чи тих-таки пандочок, чи якихось інших милих звіряток). Київ стугонів від обстрілів, на вулиці за межами нашого затишного двору тлумилися черги людей до маркету «Фора» і машин до заправки «Воґ», зміїлися холод і невизначеність, лунали автоматні черги. Більшість співгромадян уже кілька діб скніла в автомобільних корках, намагаючись виїхати геть зі столиці – у сіру обсмалену невідомість.

Я чомусь згадувала проживання власних вагітностей, тому відчувала стан тієї сусідки в пандочках. Коли тобі десь за тиждень народжувати, у всіх світах існує лише одне: тобі народжувати. І цю юну вагітну сусідку в ліфті я тоді розуміла древнім мозком: «Ні. Чому я мушу тікати зі свого дому, зі своєї землі, зі свого священного Києва? Тікати куди? Зрештою, бабуся народила мого тата в окупованому Києві».

Я живу неподалік Байкового цвинтаря. Певний час я розмірковувала, що робитиму під час війни. Це було задовго до 2014 року, я могла собі дозволити фантазувати про цивільний триб у такому романтичному антуражі, не переймаючись практичними, побутовими деталями. Ми знали, що війна буде, ми це обговорювали так, як нині обговорюємо її «ядерну» стадію, тобто з певною надією на уникання. Міркували, чорно жартували – не тому, що не розуміли всієї серйозності ситуації чи мали сподівання знайти у нашому одвічному ворогові – росії та росіянах – бодай дрібку людського, цивілізованого: просто коли ти розумієш, що матінка Санта Муерте завжди в тебе на плечі, мов хтось із Одінових круків, то лишається хіба чорно жартувати і готуватись до смерті. Міркуючи, як я облаштовуватимусь в обіймах смерті, в її передпокої, я надихалася легендами про кіцуне та історією Тичини, Еллана-Блакитного, Васильченка, які у 1919 році переховувались у склепі на Байковому кладовищі, коли столицю захопили денікінці. Подейкують, там же під час Другої світової кияни ховалися від бомбардувань.

Я уявляла, як влаштовую собі кубельце в одному зі склепів і практикую Чод. Із цієї романтичної ідеї мене збив мій друг, боєць батальйону «Донбас», який пережив Іловайськ, пройшов три війни, сам з Авдіївки, нині воює на Херсонщині. «Цвинтар – це найгірше, що можна вигадати під час війни: там ховають зброю, там ховають сліди злочинів, це місце засідок і місце «прильотів», – сказав він. – Сиди вже в хаті, а краще виїжджай». Звісно, я не виїхала і, звісно ж, я не сиділа в хаті. Ми моталися Києвом, змійками поміж безкінечних блокпостів і барикад, розвозили все, що вдавалося надибати, хлопцям із ТрО (їжу, каремати, ліки і бинти, так-так, бинти, які годі було знайти по зачинених аптеках – кровоспинні почали з’являтися за пару тижнів). Київ нагадував Майдан 2014 року. Вдома можна було хіба лежати в ліжку, обіймати пса і сподіватися, що вб’є одразу, якщо прилетить.

Якби мої діти були геть малі, я б, можливо, і виїхала. Вагітною – навряд. Хіба відчула би пророчий трем і рятувалася б, наче сполохана тварина.

Моя квартира – це буквально бельетаж театру воєнних дій: панорама на летовище Жуляни, лікарню Амосова, Байковий цвинтар і найвище місце Києва – така мила серцю ілюзія сховку, ілюзія з’єднаності-роз’єднаності між реальностями. Ніби місток, під яким ти ховаєшся від негоди, вдаючи водяну нечисть.

Міст між Вишгородом і Осещиною підірвали одразу, ще 24 лютого. Мій старший син Василь залишився на Гирлі Десни, майже як на острові. З берега Десни видавалося, що Київ уже знищений, війна сприймалася набагато безпосередніше й апокаліптичніше, аніж на десятому поверсі будинку на вулиці імені Миколи Амосова. Василь прохав мене приплисти човном і заховатися на землі, на стратегічно упослідженій землі, куди кацапам лізти немає жодної вигоди. Аби він міг спокійно воювати, знаючи, що я в безпеці. Звісно ж, я все одно залишилася в Києві, я вже говорила. Ми з чоловіком нарешті одружилися – прямо на вулиці перед РАЦСом, дорогою на Вишгород до свого підопічного батальйону ТрО, вискочивши з машини, запакованої собачим кормом та броніками. Ми слухали гуркіт деокупації Київщини і рвалися туди з першими-ліпшими волонтерами, які могли забезпечити перепустками. Ми знайшли відчинену кав’ярню і відсвяткували там мій день народження. Ми просто жили. Ми перетнули десятки мостів та місточків-переправ – у Києві, Ірпені, Лютежі – цілих і підірваних.

Наш пес Тор увесь цей час не виказував жодних ознак страху чи знервованості. Вагітну дівчину тоді в ліфті він намагався обійняти. Взагалі, це все проживалося, мов уві сні, неначе щось несправжнє: адже ми стільки про це говорили, адже вісім років ми живемо у війні, адже ми знали, що так буде. І ось, коли все сталося, ми продовжили жити своїм звичним життям. Не тужилися підтримувати ідеї і звички, як радять психологи, а справді й далі тримали триб. Просто до буденності додалися вибухи арти й ракетні обстріли. Просто гинути друзі почали на сотні кілометрів ближче до твоєї домівки. І мости поруйновано вже не в Сєвєродонецьку, а в Києві. Знищено для власного порятунку без надії на повернення. Просто ти переживаєш себе, як океан болю: крижаний океан, через який не збудуєш міст. Я б і не намагалася це все описати, навіть бажання такого не виникало. Тому самому другові з Авдіївки я говорила: «Про що мені писати? Я – гора уламків, мене, наче істоту з-під моста, бояться люди, котрі ще не втратили рідних. Люди лагодять підірвані мости, по яких я ніколи не пройду, бо я тепер under-the-bridge. Усі, хто зміг, перебрались у подальше життя, де лагодять мости, а я залишилася у моєму затишному і романтичному воєнному Києві, за який воювали мої діти».

І, сидячи під розбомбленим мостом, я вже не переймаюся світоглядним питанням: «Хто я?». Я – піксель в обох значеннях: і як частка принта, і як бойова одиниця, але значення, вибиті на льоні поточної реальності, неможливо відчитати. Це просто слова пісні Red Hot Chili Peppers:

 

Sometimes I feel

Like I do not have a partner

Sometimes I feel

Like my only friend

Is the city I live in

The city of angel

Lonely as I am

Together we cry

I drive on her streets

‘Cause she’s my companion

I walk through her hills

‘Cause she knows who I am

She sees my good deeds

And she kisses me windy

I never worry

Now that is a lie

I do not ever want to feel

Like I did that day

Take me to the place I love

Take me all the way

It’s hard to believe

That there’s nobody out there

It’s hard to believe

That I’m all alone

At least I have her love

The city she loves me

Lonely as I am

Together we cry

I do not ever want to feel

Like I did that day

Take me to the place

I love Take me all the way

Under the bridge downtown

Is where I drew some blood

Under the bridge downtown

I could not get enough

Under the bridge downtown

Forgot about my love

Under the bridge downtown

I gave my life away

 

Світлана Поваляєва спеціально для Infopost.Media
Фото з особистого архіву авторки

 

Рекомендуємо прочитати колонки інших авторів для нашого видання

 

* «Воєнний стан» – онлайн-антологія есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні».

** Текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки насамперед заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com


Що таке Infopost.Media?

Це суспільно-політичне видання, яке розповідає українській аудиторії про національні меншини, а їм – про сучасну Україну. Ціль Infopost.Media – посилити національний діалог та згуртованість, протидіяти дезінформації та маніпуляціям, а також повернути Україну в її рідний дім – вільну спільну мультикультурну Європу.

Коментарі