Як я одного разу була татаркою
17 Квітня, 2024
Фатіма – моя тренерка з боксу. Я її знайшла практично на вулиці. Вірніше, не її, а невеличке оголошення на фанерному щиті. І я б точно пройшла повз, якби не картинка на тому оголошенні – жінка в паранджі і в боксерських рукавичках.
І це розірвало мої шаблони. І я захотіла туди, до Фатіми, в її невеликий домашній зал в цокольному поверсі будинку.
Ні, це не в Україні було. В Канаді, де я затрималась на 1 рік і 8 місяців під час локдауну і відчувала, що ще трохи – і я піду пішки додому. Літаки тупо не літали.
І я почала ходити до Фатіми на бокс тричі на тиждень.
Варто сказати, що я ніколи не займалась спортом. І навіть фізкультурою не займалась. На шкільних уроках фізкультури треба було після себе мити підлогу в спортивній залі. А це брудні ганчірки і холодна вода у відрах, теж брудна. Тому я намагалась за будь-якої нагоди піти малювати стінгазету чи писати сценарії якихось свят.
Ну і початок модних фітнесів теж не оминув мене. Мені двічі дарували сертифікати на рік. В красиві і зручні зали. І у мене нічого не виходило.
Про все це чесно я сказала Фатімі. Фатіма, посміхаючись, туманно відповіла:
– Подивимось.
І ми почали працювати. Тричі на тиждень. По 50 хвилин.
Спочатку я думала: ну що таке 50 хвилин? Це ж ні про що! От якби я ходила хоча б на фізкультуру в школі, то я б знала, що за 50 хвилин можна сто разів вмерти.
Жодного разу в житті я нічим і ніколи не займалась так затято. Системно. Вперто. Віддано. Я виходила мокра з будинку Фатіми. Я навіть в сауні була сухіша. Я працювала, стиснувши зуби. Я таскала гирі, стрибала на скакалці, тягнула гуму, піднімала штангу – і ще купа різних вправ, про існування яких я навіть не здогадувалась. І бокс, звісно.
До речі. Якщо хтось знову надумає сміятися над «недолугим» Кличком, пропоную вам піти позайматися боксом. Повірте, там без включеного мозку немає що робити. Баланс, блискавичні реакції — це спочатку робота мозку, а вже потім тіла.
Чому я так докладно розказую про досить буденний епізод зі свого життя? Тому що мій час зайняття боксом був часом самоповаги і поваги, підтримки і натхнення. Мене хвалили і підбадьорювали. Підтримували і надихали. Це все Фатіма.
– You are a strong woman. You are a very strong woman! – казала мені Фатіма.
– Very good work! – казала Фатіма.
Якщо чесно, ніколи в життя я не відчувала такої підтримки, як в ті недовгі місяці, коли Фатіма була моєю тренеркою з боксу.
Через 4 місяці Фатіма поїхала з канадського містечка, в якому я жила під час локдауну. За кілька десятків кілометрів. Там вона відкрила свою спортивну студію. Я приїжджала до неї в гості. Один раз, з цукерками. Мені було страшенно жаль, що все, мій крутий період закінчився. Але Фатіма кардинально змінювала не лише географію перебування, а і своє життя.
І тут варто вам розповісти ще одну історію.
***
Ця жінка приїхала до Канади з Саудівської Аравії у підлітковому віці. Жениха їй знайшла родина, він, звісно, був зі своїх. Певні етнічні меншини в Канаді не завжди розчиняються в багатонаціональному соціумі. Частіше не розчиняються. І зберігають не лише культуру, а й столітні традиції та звички.
Саме так було в родині у Фатіми. З чоловіком вони жили собі, вона народила 4-х дітей, займалась домом, дітьми. З усіма атрибутами – приготування їжі, прибирання будинку, піклування про сім’ю.
Звісно, вона водила машину – в Канаді переважна більшість сімей мають по 2, а то і по 3-4 автівки з різними призначеннями.
Звісно, одягалась не в абайю (довга арабська сукня, що повністю закриває тіло – прим. авт.).
Зовнішньо все було ок.
А далі Фатіма зрозуміла, що так, як є, її не влаштовує. І вона пішла вчитися. З чотирма дітьми, найменшому сину було 2 роки. Спочатку закінчила в коледжі курс з нутриціології (наука про їжу та харчування – прим.авт.). Схудла на 30 кілограмів. Потім закінчила курс з фізичної культури, і почала спеціалізуватися саме на роботі тренерки з боксу.
Ми зустрілися з Фатімою, коли вона вже мала широку практику, була затребуваною і успішною. І коли вона почала процес розлучення зі своїм чоловіком.
Вся родина Фатіми стала на бік її чоловіка. Бо Фатіма, на їхній погляд, зганьбила їх.
Родина не знала, що вся їхня «ганьба» ще попереду. Бо Фатіма познайомилась з Кларою, вони вдвох вирішили продати свої будинки, купити один спільний і жити разом, ростити дітей Фатіми.
Так і вийшло в результаті. Після розлучення Фатіми, діти залишились з нею, чоловік, звісно, бере участь у їхньому вихованні. А Фатіма з Кларою переїхали в інше містечко, де дешевша нерухомість і є змога відкрити свій спортивний бізнес.
Я ніколи не розпитувала Фатіму про її партнерство чи стосунки з Кларою. Мені не це було цікаво.
Мене інше цікавило. І я, коли приїжджала в гості до Фатіми, спитала у неї:
– А що саме дало тобі силу так радикально змінити своє життя?
Фатіма думала не довго:
– Підтримка всіх, до кого я зверталась. Починаючи від сімейного терапевта, сусідки, колег по «gym», вчителів моїх дітей, моїх клієнток, яких я тренувала, адвоката, ріелторки по нерухомості. Розумієш, я не була одинокою. Навіть тоді, коли не мала підтримки родини, своїх батьків. Бо ти ж розраховуєш саме на найближче коло, правда? І коли я переїхала, я теж отримала багато підтримки вже на новому місці. Мені довелось починати з нуля там, де я нікого не знала. Всі мої подруги, клієнтки, колеги – всі залишились в моєму містечку. Мені було сумно, але підтримка інших дала мені крила. І я тепер лечу – вільно і туди, куди хочу!
І я постійно згадую тепер слова Фатіми про підтримку. Бо таку саму підтримку свого часу я отримала від неї, коли прийшла і почала нити, що я ніколи не займалась в залах, що мені тяжко, що мені багато років, що я нічого не вмію.
– Ти зможеш, я поруч, спробуй, – терпляче казала вона мені.
І ще вона весь час мене підбадьорювала і хвалила: «у тебе вийшло! все чудово! у тебе прекрасні результати! планка в 1 хвилину – о, супер! не здавайся, зараз буде друге дихання! не бійся, я поруч!».
І, найголовніше, «давай маленькими кроками, без рекордів, дослухайся до себе».
Я думаю, що якби кожному із нас у свій час, коли ми росли і формувалися, трапилась така Фатіма, виросли б зовсім інші покоління людей. Тих, які можуть перевернути гори. Бо їх не засуджують, не хейтять, їм не розповідають, що і як вони мають робити, як і з ким жити, кому і чим допомагати.
Звісно, це маленький, побутовий приклад, мій особистий досвід. Але він добре проектується і на наше життя зараз. Коли всі втомлені і виснажені, зневірені і розбиті. Коли не знаєш, за що триматися, як далі жити. Бо немає звичних опор, дороговказів і орієнтирів. Навкруги багато горя, біди смертей. І багато злості, розчарувань і болю.
І в таких ситуаціях, і в таких умовах кожний із нас може стати тією чи тим, хто просто тобі скаже – «я тут, я допоможу, ми втримаємось».
І дати руку – щоб вирівнялось дихання і можна було йти далі.
Зоя Казанжи, Одеса
для Infopost.media
* Цей текст є авторською колонкою, відтак у ньому представлені, перш за все, думки автора матеріалу, які можуть не збігатися з позицією редакції InfoPost. Ми публікуємо авторські колонки, насамперед, заради дискусії на важливі теми, бо віримо в силу публічного діалогу. Якщо ви маєте бажання написати для нас авторську колонку, напишіть нам на editor.infopost@gmail.com
** Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
