Що не так із терміном «Донбас» і чому варто від нього відмовитись. Пояснює Катерина Зарембо

«Донбас не повернеться в Україну, бо Донбасу не існує».

Цю тезу висловила Олена Стяжкіна, виступаючи на ТЕТ.Київ у 2014-му році як переселенка та історикиня. 

Донбас, безумовно, існує ─ це Донецький вугільний басейн, але його межі не збігаються з адміністративними кордонами Донецької та Луганської областей. Зараз в нас є така побутова популярна назва ─ Донбас ─ якою ми позначаємо якраз Донеччину і Луганщину. Хоча насправді Донецький і вугільний басейн чіпляє ростовську область росії і Дніпропетровську область України також. 

Ми якось в Приазов’ї запитали: «Як вам живеться на Донбасі?». Це було страшенно наївне запитання, і моя співрозмовниця сказала: «Ми просто не живемо на Донбасі». Це такий лакмусовий папірець. Там ще добре пам’ятають, що таке власне Донбас і не співвідносять себе із цією промисловою історією. 

Донбас ─ це такий конструкт, який був надзвичайно важливий для радянської влади. Як промисловий басейн, вугілля і сталь, які для економіки радянської були абсолютно критичними. І вислів Владіміра Леніна про те, що без Донбасу соціалізм буде тільки добрим побажанням, був вигравіюваний на пам’ятнику Леніна в Донецьку. Це дійсно мало сенс на той час, що без Донбасу радянській владі, радянській державі буде дуже важко.

Відповідно, критично важливо було для Радянського Союзу, щоб Донбас був як ідентичність, щоб це був абсолютно лояльний до влади край: без будь-яких націоналістичних, небажаних відцентрових рухів. Коли ми говоримо про радянський менталітет, то уявляємо обов’язково чоловіка, такого радянського робітника, який ходить від заводу до клубу і отак проходить усе його життя. Він говорить російською мовою, і власне ціль його існування ─  це видобуток тієї продукції, якою він займається.

А вже в другій половині XX століття шахтарська робота, якщо ми говоримо саме про вугільну промисловість, була непопулярна навіть серед місцевого населення. Тобто, якщо у 50-х, 60-х на Донбас їздили за зарплатами, то у 80-их це вже було не так. І після набуття Україною незалежності оцей конструкт «Донбас» експлуатувався вже місцевою політичною верхівкою: «Партією регіонів» і її початками в 90-х, які продовжували намагатися отримати вигоду від регіону як «годувальника України». Тільки насправді дотацій регіон отримував більше, ніж власне віддавав, і ці дотації було дуже добре розпилювати серед місцевого кримінального, олігархічного, політичного клану.

Тож існування Донбасу як ідеї було вигідно впродовж XX століття і на початку XXI століття політичним верхівкам. Водночас це тільки частина інших ідентичностей, процесів, які там були: університети, наукові установи, потужні інтелектуали, українські дисиденти.  Ця історія нам навмисно не підсвічена. Ми знаємо про «Донбасс никто не поставит на колени», оці лозунги часів Помаранчевої революції і після того, але ті речі, про які я зараз говорю, на бігборди ніхто не вішав і по всій країні не поширював.

Я, наприклад, вже відучуюся вживати Донбас на позначення території і кажу так маючи на увазі власне вугільний басейн. Не тому, що це грубе слово: мова жива і слова набувають в ній нових значень, це нормально. Але, знаючи увесь цей бекграунд, я вже намагаюся частіше говорити Донеччина і Луганщина. Щонайменше тому, що ці назви характерні для українського словотвору, тоді як Донбас ─ класичне для радянської російської мови утворення. 

Луганщина ─ це історично південна Слобожанщина, Донеччина ─ це таке поєднання Донбасу як вугільного басейну, тобто промислового регіону, та Приазов’я, виходу до моря. Вони, звісно, схожі, та все ж різні: відрізняються географічними особливостями, історичними зв’язками, національними меншинами (наприклад, маріупольські греки). Ці відмінності стають помітними, коли заходиш в окремі міста чи села: наприклад, Костянтинівка і Бахмут ─ дуже близько, але водночас вони зовсім різні. До речі, саме в Бахмуті у 1918 році вперше на Донеччині був піднятий український прапор.

 Ми насправді мало знаємо про одне про одного, про регіони ─ не тільки про Донеччину і Луганщину. Нам варто відкривати їх для себе, і мені дуже втішно, що ми хочемо знати більше. А книга «Схід українського сонця» ─ це відправна точка. 

Рекомендуємо прочитати авторські колонки інших авторів для нашого видання