Важче, ніж за кордон: поїздка з Одеси в райцентр Болград
14 Вересня, 2024
Часом мої друзі, колеги й товариші, ностальгуючи за своїм дитинством, згадують, з чим воно у них асоціюється. І якщо в частини старшого покоління, наприклад з Київщини, головний спогад — про чебурашку та черги в магазинах, то мої однолітки з Ужгорода згадують, як слухали словацьке радіо, дивились передачі по ТБ «Маркіза», слухали угорські радіостанції. Та що там, етнічні угорці в Закарпатті навіть зараз мають чудовий доступ до угорських медіа, щоправда, в більшості проурядових.
Та насправді попри десятки років співіснування через один кордон і необмежений доступ до інтернету, українці й жителі сусідніх країн досі мало знають один про одного. Глобалізація та прогрес замість того, щоб зняти кордони у спілкуванні та пізнанні, навпаки — віддалили нас. Бо для чого комусь тепер дивитися словацьке телебачення, якщо можна одразу вмикати Нетфлікс чи американську кінопродукцію.
Під час гібридної війни Росії в Україні та посилення впливу російської пропаганди у Європі це дає можливість маніпулювати темою міжнаціональних відносин та зокрема й національних спільнот в Україні.
Саме тому ми скористались нагодою поспілкуватися з гостями й учасниками міжнародного кінофестивалю «Кіно сусідів» в Ужгороді про те, що ж ми знаємо про своїх сусідів за найближчим кордоном та чому у нашому інформаційному просторі досі триває засилля стереотипів. Спілкувались, до речі, чотирма європейськими мовами і це не сильно ускладнило процес порозуміння одне з одним.
За словами ужгородського письменника Банди Шолтеса, після того, як доступною та популярною стала американська й англійська музика, якась інша частина західної культури, інтерес українців зосередився на тих країнах, які далі географічно. Вони здавались не такими легкодоступними, як сусідні Словаччина чи Угорщина, тому й цікавішими для дослідження.
З його словами погоджується й угорська режисерка Шара Перец (Sára Perecz). Батько Шари родом з Трансільванії, і колись приїхати до Угорщини через кордон для нього було важко. Навіть привезти прості подарунки туди або звідти було складно. Та зараз все змінилось.
– Те, що кордонів [між країнами ЄС] немає — допомагає бачити більше і розуміти одне одного краще. Я пам’ятаю часи, коли потрапити куди-небудь за кордон було справжньою пригодою. Мої батьки були дуже щасливі, коли їм вдавалось на кілька тижнів кудись поїхати. Коли ж кордони зникли, а близькі поїздки стали буденними, я почала обирати країни, культура яких не така відома для мене.
Та поїздка до України для неї виявилась набагато цікавішою, ніж, наприклад, до Словаччини. Навіть враховуючи певний острах через безпеку.
– У якийсь момент я перестала слідкувати за новинами з України, тоді мені здалось, що я не отримую достовірної інформації. Тому приїхати сюди й побачити на свої очі, як тут живуть люди, важливо. До речі, це перша за тривалий час поїздка, у яку довелось взяти із собою закордонний паспорт.
Через таку ситуацію з обізнаністю інформаційний простір сусідніх країн повниться стереотипами про Україну та українців.
– Внаслідок того, що Словаччина 40 років перебувала в ув’язненні Радянського Союзу, склався стереотип про те, що все, що східніше Словаччини — це зло, а добро ж знаходиться на Заході. І попри те, що я народився у 1985-му, та вже за чотири роки почалось падіння Варшавського блоку, цей стереотип міцно зафіксувався в суспільстві та в мені особисто. Тому я доволі зверхньо дивився на Україну, — розповідає словацький психолог, фасилітатор Філіп Кубіш (Filip Kubiš).
За словами Філіпа, раніше українців у Словаччині сприймали в основному як дешеву робочу силу, а Україну уявляли собі корумпованою та керованою мафією. Однак повномасштабне вторгнення Росії дало поштовх для детальнішого вивчення того, що відбувається в країні-сусідці.
– Так я з’ясував, що українці надзвичайно сміливі, і сама Україна надзвичайно хоробра країна. І я сумніваюсь, що Словаччина була б настільки хороброю в таких умовах. Коли війна відбувається в Афганістані чи Іраку це зовсім інше, ніж коли бойові дії йдуть майже впритул до наших кордонів. Це спонукає приділяти більше уваги тому, що відбувається поряд.
Як каже Філіп, добросусідство визначається не тим, скількох письменників чи митців із сусідніх країн ми знаємо, бо це свідчить радше про добру пам’ять. Зараз добросусідство визначається тим, як сусідня країна може прийти на допомогу в лихі часи.
– Приклад справжнього добросусідства після початку повномасштабного вторгнення показала Польща, яка прийняла близько 2 мільйонів українців. І попри те, що Словаччина та Угорщина на політичному рівні не є гарним прикладом добросусідства, на рівні суспільства вони підтримують Україну і мені прикро, що у нас саме така політична ситуація.
Налагодження взаємовідносин співрозмовники бачать у особистісних зв’язках між українцями, словаками та угорцями. Бо що більше ми знаємо одне про одного, тим більше виникає емпатії між самими націями, і це зближує.
– У мене багато предків зі Словаччини, України та Польщі і я навіть не впевнена, що в мені є угорська кров. Тобто виходить, що ми не просто сусіди, а навіть родичі, — каже Шара Перец. – На початку вторгнення я бачила, як до Угорщини почали приїжджати потяги з українцями, котрі рятувались від війни. Дуже багато моїх знайомих пропонували свої квартири для них, допомагали перекладати біженцям, щоб трохи прояснити ситуацію. І мені б хотілося, щоб угорцям у разі небезпеки так само відгукнулись на допомогу. Саме це і є добросусідство.
Віталій Дячук для Infopost.media
* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
