Важче, ніж за кордон: поїздка з Одеси в райцентр Болград
14 Вересня, 2024
Чи знаєте ви про існування кінофестивалю ОКО? А як багато українських міжнародних кінофестів знаєте? А чи чули, що бувають нішеві кінофестивалі, наприклад етно? А що це таке і з чим його їдять?
Такими запитаннями я надокучала своїм співрозмовникам протягом останніх двох тижнів. Після того, як на круглому столі «Етнічна різноманітність Одещини: регіональні особливості та загальноукраїнський контекст» почула емоційний спіч (виступ) культурної та громадської діячки, засновниці й директорки етнокінофестивалю «ОКО», української болгарки Тетяни Станєвої про те, що їй болить Бессарабія і про те, що дуже важко достукатися до українських ЗМІ зі своїм етнокінофестивалем, і саме тому їх нема в інформаційному полі країни.
Мій мініексперимент це тільки підтвердив, найгірші побоювання щодо опитування справдилися: лише одна людина з кількох десятків дотичних до культури людей Одеси й столиці, після моїх уточнень згадала, що колись давно була ментором у якійсь програмі для цього проєкту, а от про подальшу долю фестивалю нічогісінько не чула і не знає.
На фоні усіх правильних і виважених слів учасників круглого столу (серед яких були науковці, службовці, громадські діячі) про етнополітику держави, про цінність полікультурності нашої країни, інтеграцію етносів в український національний простір, виступ Тетяни, хоч вона і була онлайн, не залишив нікого байдужим і був схожим на голос волаючого в пустелі, на відчайдушну спробу докричатися, щоб почули. Але тих, кому власне й були адресовані її слова, на заході не було. Тож спробую переказати й проаналізувати почуте, може разом матимемо більше шансів?
Отже, пані Тетяна говорила про те, що їй болить, і що знову може стати на заваді амбіційним цілям, які ставить перед собою команда фестивалю ось уже понад 5 років. Про те, що за всі 33 роки незалежності влада так і не спромоглася створити справжній якісний інформаційний простір і що досі джерелом інформації для її земляків є російське телебачення, яке вони жадібно ловлять на свої супутникові антени, або споживають прямо з Ютубу. Про те, що її рідна Бессарабія ніколи не цікавила владу і відповідно нею не цікавилися і центральні ЗМІ.
«Окрім повного зросійщення цього краю пропагандою, а російська окупаційна війна завжди починається з програної інформаційної війни: туди, де це сталося приходять російські танки. Ми втрачали і втрачаємо території, втрачаємо людей, бо ніхто не боровся за мізки цих людей. Не було б ждунів, якби ми з ними боролись українським культурним продуктом. Це мій біль, якому я присвятила своє життя».
До речі, у перший рік війни, за словами керівника Одеської обласної прокуратури Сергія Костенко, Одеська область посідала друге місце в Україні за кількістю виявлення любителів росії та інших потенційних колаборантів. Не думаю, що ситуація кардинально покращилася тепер, просто офіційних даних не знайшла. А причини такого «лідерства» в цій же площині.
Тетяна говорила, що не хоче втратити свій дім, як це сталося з її друзями кримськими татарами, і щоб Бессарабія повторила сумну долю Криму. Саме задля покращення ситуації в регіоні, понад п’ять років тому вона створила й провела тепер уже Міжнародний етнографічний кінофестиваль «ОКО» (МЕКФ), який має за мету популяризацію України у світі та українську Бессарабію всередині нашої країни. Також організатори прагнуть сприяти розвитку міжкультурного та міжнаціонального діалогу, зменшенню проявів расизму, ксенофобії та дискримінації завдяки показу фільмів про культурне розмаїття народів та етнічних груп.
Тетяна щиро переконана, що «Важко переоцінити культурну дипломатію, яку стверджують етнічні меншини в своїх країнах, звідки вони походять. Є болгари, які хочуть чути правду від своїх родичів з України. Запит на правду великий, їхня довіра до нас дуже велика. Для Болгарії бессарабські українські болгари – дуже важливі».
А колеги засновниці фесту розказують, що як тільки Тетяна перетинає кордон, відразу стає справжньою зіркою — болгарські журналісти не дають їй кроку ступити, усім потрібні коментарі, десятки камер навколо, їй обривають телефон, запрошують на численні ефіри. Знаючи, що в Болгарії потужно працює російська пропаганда, Тетяна намагається скористатися кожною можливістю, щоб донести правду про Україну.
«Коли почалася війна, ми показували в Болгарії фільми навіть не про війну, а показували фільми про нашу розмаїту культуру про Південь України, про Захід, про наш чудовий Схід. Мусили весь час пояснювати елементарні речі, бо вони не відділяють в інформаційному просторі Україну, від росії. Для них все це досі Радянський Союз. Маємо пам’ятати, що воюємо не лише за територію, а за культуру та людську свідомість».
Тож попри тотальну російську пропаганду болгарські ЗМІ налаштовані дружньо, вони готові надавати свої майданчики задля донесення правди й популяризації фестивалю, який відбувається не тільки в Україні, а і в Болгарії.
Проте значно гірша ситуація, як з’ясувалося, з українськими центральними й обласними ЗМІ. Фестивалю, на жаль, нема в загальноукраїнському інфопросторі. На переконання Тетяни: нацменшини нікому не цікаві, а щоб потрапити в порядок денний провідних каналів треба мати там «теплі» контакти.
Мені ж здається, що це відбувається з кількох причин: через повне нерозуміння того, що росіяни полікультурність нашої країни пробують використати собі на користь, щоб розбурхати конфлікти, налаштувати одних проти інших, поляризувати суспільство, і вони вже давно працюють в цьому напрямку. А ми самі не усвідомлюємо і недооцінюємо цю перевагу і весь потенціал нацспільнот, як мінімум як наших амбасадорів за кордоном.
Та й взагалі, культурні події, якщо в них не беруть участь роздуті тими ж ЗМІ «зірки», чи не станеться якогось скандалу, мало кого цікавлять. Вкрай рідко вкладені в створення матеріалу ресурси повернуться в клікабельності чи рейтинговості продукту. Зважуючи всі за і проти, редактори часто приймають прагматичне рішення не висвітлювати подібні проєкти.
І причини певною мірою логічні: мало реципієнтів готові платити за якісний контент, тому нас усіх радо згодовують тим «безкоштовним», що радо «хаває піпл». А мало б бути інакше: коли ЗМІ своїм високим рівнем культури підтягують своїх читачів до певного рівня, а не йдуть суто за його низькими потребами.
Тож якщо створення матеріалів про культуру не буде дотуватися з певних джерел, скоро ми залишимося тільки з новинами про те, Клавдія Петрівна зняла свій капелюх. А кінофестивалі, де команда підготувала для глядачів понад 100 стрічок з 61-ї країни і проводить його в усіма закинутому регіоні, залишатимуться в тіні того ж капелюху.
До речі, кілька днів тому Тетяна виставила на цю болючу тему пост на своїй ФБ-сторінці й проілюструвала його своїм фото, де вона майже навколішки благає ЗМІ звернути на фестиваль увагу, щоб вони вже вп’яте не варилися у своєму соку.
На жаль, не подіяло.
Світлана Бондар для Infopost.media
фото зі сторінки Тетяни Станєвої
* Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
