Пишімо назви народів великими літерами

«Не бачимо умотивованої причини писати назви народів малими буквами. Взагалі не знаємо ніякого розумного мотиву, для якого мали би ми покидати дотеперішній спосіб писання назв народів великими буквами», — констатували члени Наукового товариства ім. Шевченка у листі «дня 1 квітня 1927 року до світної Управи Наркомос», попередньо обговоривши на кількох своїх засіданнях проєкт змін до українського правопису напередодні харківської правописної конференції.

Насправді ж причина була — і є — цілком зрозумілою: бо так вимагає правопис російської мови. Цю причину знали всі, але мусили писати політкоректно — «з високим поважаннєм» до установи, що впроваджувала хай більшовицьку, але українізацію. 

Ще не скутий таким обмеженням про цю причину цілком ясно писав — ще 1919 року — Василь Сімович у своїй «Граматиці української мови»: «У московській мові чомусь назви народів уважають ся ґатунковими йменами — й через те Москалі пишуть: русскій, нѣмецъ, украинецъ, чехъ … — усе малою буквою. Йдучи наслїпо за московською граматикою, і в нас багато так і пишуть. Це треба закинути, і в нас їх треба писати великою початковою буквою». 

В Галичині так і писали, ця традиція була кодифікована, починаючи з граматик середини XIX століття, і відтак увійшла в правила першого українського правопису Смаль-Стоцького («Великі букви початкові пишемо в іменах власних, що ними називаємо особи (людий, божества, духів, зьвірята і все, що собі уособляємо), товариства, держави, народи, краї, міста, села і всякі місцевости і їх мешканцїв, ріки і потоки, гори, озера і моря»), а потім — в ортоґрафічні правила НТШ, першої української академії («Великою початковою буквою пишемо: всі імена власні осіб, всякі імена божеств (христіянських і поганських), назви свят, постів, народів, частий світа, держав, країв, областий, міст, сіл, садиб та їх мешканців, назви площ, улиць, гір, долин, лиманів, озер, морий, островів, півостровів, заливів, проливів, пустинь і т. и.»).

Зрештою, глянувши на свої чотири приклади (русскій, нѣмецъ, украинецъ, чехъ), Сімович міг би легко розкрити оте своє «чомусь». Бо ж написання назв народів великою буквою в російській мові блокує прикметникова природа етноніма русскій, через що він не може бути именем собственным — відповідно, не можуть бути власними назвами і назви всіх інших неросійських народів.

На це ще не будучи радянським професором, але будучи редактором «Діла», в 1930 році прямо вказував Михайло Рудницький, пояснюючи традицію «писати назви народів малими буквами, як це роблять наддніпрянські земляки, ідучи за росіянами, для яких рішаючим арґументом був тут факт, що «русскій» (человек) має значіння прикметника».

Відомий своїм несприйняттям галицьких мовних норм Огієнко називав традицію писати назви народів німецьким способом (точніше би було сказати — характерним германським мовам способом, оскільки німці з великої літери пишуть взагалі всі іменники) — але попробував би він це пояснити, скажімо, чехам. Мовознавці Української радянської соціалістичної республіки пояснювали цю традицію польськими впливами («панської Польщі») — але спробуйте це пояснити, скажімо, словенцям, до яких польський вплив мав би подолати три кордони і неслов’янські народи. Можна ще назвати російське правило написання етнонімів кирилично-православною традицією, що походить від церковно-слов’янської кирилиці, — але поясніть це сербам. 

Хоча, загалом кажучи, ця прикметникова природа етнонімів не є російською особливістю, будучи загальною властивістю, скажімо, романських мов; російською ж унікальністю є перенесення цієї прикметниковості єдиного етноніма на всі інші — звичайні іменникові — назви етносів. А українською унікальністю є перенесення російських правил на ґрунт своєї мови, де взагалі немає прикметникових етнонімів. 

До речі, написання назв народів строчными буквами на підросійській Україні тривалий час відбувалося за замовчуванням — воно не було кодифіковано ні правописом Огієнка-Кримського, ні наркомівським правописом Скрипника, ні навіть позбавленим «націоналістичних ухилів» правописом Хвилі 1933 року. Писали малою літерою просто за російською традицією — і лиш коли в російському проєкті «Свода орфографических правил» 1936 року з’явилася примітка «Название людей по национальностям или по месту жительства пишутся со строчной буквы», Грунський (Хвилю вже розстріляли) в проєкт Українського правопису (1938 рік) теж включив таку ж примітку: «Назви людей за національною ознакою або по місцю проживання пишуться з малої букви», — яка в корпусі «Українського правопису» була затверджена народним комісаром освіти УРСР П. Г. Тичиною 1945 року. Примітка цього сталінського правопису пережила розпад Радянського Союзу і продовжує свою екзистенцію вже в статусі окремого пункту 6 §49 найновішого правопису незалежної України (символічно, що попередній пункт закінчується словами: «якщо імена вжито зневажливо, їх пишемо з малої букви»), тихенько продовжуючи російську традицію під час російської геноцидної війни проти українського народу.

Можна дискутувати, є етноніми власними назвами чи загальними, але функція великої літери не в тому, щоб означувати власні назви, а в тому, щоб виділяти певні слова з суцільного тексту. І ці слова не обов’язково мусять бути семантично іншими, тобто десемантизованими власними назвами — вони можуть бути певними маркерами: інтонаційними чи (що важливо в нашому випадку) стилістичними. Написання назв народів з великої літери є не лише питанням орфографії, а й виразом поваги до культурного та етнічного розмаїття, поваги до історії, культури та ідентичності кожного народу, своєрідним знаком визнання, що підкреслює важливість кожної нації. 

Це, зрештою, і спосіб показати одному народові зневагу, зробивши для нього єдиного виняток.

Рекомендуємо прочитати колонки інших авторів для нашого видання